В Ірані продовжують вирувати масштабні протести, до яких прикута увага світу. Правлячий у Тегерані режим не може їх придушити вже майже три тижні – попри страхітливі репресії, терор апарату безпеки, відключення країни від Інтернету та максимальне обмеження телефонного зв’язку.
Американський телеканал CBS News, з посиланням на два незалежні джерела, інформує, що в Ірані могли загинути щонайменше 12 тисяч, а можливо, і до 20 тисяч протестувальників.
Причини виступів проти режиму аятол є багатоплановими: стрімке зубожіння широких мас, девальвація національної валюти й наростаюча гіперінфляція, погіршення стану довкілля, зокрема гострі проблеми з питною водою навіть у столиці. Це також протест проти задушливого теократичного порядку ісламістів, який панує в країні після перемоги Ісламської революції 1979 року, й яку Іран намагався експортувати на Близькому Сході.
Так, мережа рясніє відео та фото іранок, які палять свої хустки й хіджаби — це перегукується з хвилею виступів 2022 року після смерті юної Махси Аміні, закатованої у відділку так званої «поліції моралі», яка затримала її в Тегерані за підозрою в неналежному носінні хустки. Нині на вулицях лунають гасла на кшталт «Смерть аятолам».
Все це відбувається на тлі ескалації між США та Іраном і можливої американської операції — подібної до тієї, що вже мала місце під час так званої Дванадцятиденної війни за участі Ізраїлю у червні 2025 року. Тоді цілями американців та ізраїльтян стали іранські ядерні об’єкти, які могли служити для збагачення урану й отримання Тегераном ядерної зброї. Дональд Трамп зараз заохочує іранців до протестів і підтримує принца Резу Пахлеві — сина останнього шаха, поваленого у 1979 році, який діє на еміграції. Державний департамент США нещодавно закликав своїх громадян залишити Іран, а якщо це неможливо — знайти безпечний прихисток.
Чи зумовить ця величезна хвиля протестів падіння режиму на чолі з верховним лідером Алі Хаменеї – наступником Рухолли Мусаві Хомейні? Чого бракує протестній стихії іранців, яка, здавалося б, має все необхідне, аби перерости в революцію? І чого чекати від Трампа?
Про це в програмі «Міжнародний (без)лад» говорив сходознавець, к.п.н. Вітольд Репетович (Академія військового мистецтва у Варшаві).
Отож, по-перше, він не вважає, що це небачена хвиля протестів:
«Протести були вже раніше. Вони спалахують кожні кілька років, а останнім часом навіть частіше, починаючи з 1999 року. І, на мою думку, найсерйознішим викликом для режиму досі, принаймні на цей момент, були не теперішні виступи, а ті, що вибухнули після виборів 2009 року і отримали назву Зеленої революції.
Тоді існувало чітке лідерство. На бік протестувальників стала значна частина політичного істеблішменту, людей, які перебували всередині країни, а також значна частина духовенства, включно з аятолами. Підтримка безпосередньо в Ірані, а не лише в діаспорі, була надзвичайно великою. Навіть із сьогоднішньої перспективи, попри можливість різних сценаріїв розвитку подій, теперішні протести є слабшими, ніж виступи після вбивства Махси Аміні у 2022 році».
Експерт теж зазначає, що подібно до протестів 2022 року, але на відміну від подій 2009–го, їхньою головною слабкістю є відсутність лідерства. Саме тут і полягає відповідь на питання чого бракує протестам, аби переродитися в революцію — відсутність чіткого керівництва:
«Еміграційне "лідерство" у постаті Рези Пехлеві не є реальним лідерством. Окрім того, не існує жодного об’єднаного опозиційного фронту, ані навіть не робляться спроби його створити.
Натомість кожна опозиційна група, а в діаспорі таких щонайменше чотири, діє окремо. По-перше, це монархісти Рези Пехлеві; по-друге, "Народні моджахеди", пов’язані з Мір’ям Раджаві; по-третє, це угруповання, що репрезентують етнічні меншини та сепаратистські рухи. Передусім мова про курдські, але також ахвазські й белуджські угрупування. Врешті-решт ще є ширше коло лівих дисидентів, які виїхали з Ірану в останні роки, зокрема лауреатка Нобелівської премії миру Ширін Ебаді та інші. Варто пам’ятати, що існують і дисиденти всередині самого Ірану — здебільшого вони перебувають у в’язницях».
Сходознавець наголошує, що немає ані лідерства, ані координації, ані чіткого бачення того, яким має бути Іран після можливого падіння Ісламської Республіки.
Водночас ми спостерігаємо нечувану хвилю насильства з боку режиму, який здається тримається лише на цьому. Чи справді це так, чи існує частина суспільства, яка й надалі підтримує Ісламську Республіку? Співрозмовник програми «Міжнародний (без)лад» каже наступне:
«Безперечно, певна частина суспільства підтримує Ісламську Республіку. Важко сказати, яка саме це частка. Однак не можна сказати, що режим взагалі не має суспільної бази. Так само неправдою є твердження, що остання війна з Ізраїлем послабила внутрішні позиції Ірану — все відбулося цілком навпаки.
Варто пам’ятати, що після війни з Ізраїлем іранська влада здійснила досить хитрий крок. Вона почала дуже активно грати на націоналістичних настроях, доповнивши ісламістський вимір своєї риторики націоналістичним наративом».
Поруч з цим, Вітольд Репетович звертає увагу на один неочевидний для зовнішнього спостерігача факт: попри офіційні заяви аятольського режиму з позиції сили після хвилі виступів у 2022 році пропаганду там чудово розуміють, що демонстрація сили повинна йти в парі фактичним послабленням для суспільства і негласним толеруванням певних речей:
«Після протестів 2022 року, попри все, підхід до носіння хіджабу було пом’якшено, і є чимало сигналів, що правила щодо носіння хустки стали значно ліберальнішими. Офіційно це заперечувалося, але фактично так і було.
Для пересічного іранця існує вибір поміж, з одного боку, репресивною системою, в якій, зрештою, ще можна жити, хоча через санкції дедалі важче, а і з іншого — невизначене майбутнє. Саме цей економічний чинник є важливим додатковим мотиватором протестів. Тому найкращим кроком для самої Ісламської Республіки, щоб зменшити економічне невдоволення, яке зачіпає навіть її "тверду" суспільну базу, є домовленість із Заходом».
Cходознавець звертає увагу, що орієнтація Тегерана на Москву і Пекін нічого не дала ані іранцям, ані самій владі:
«Фактично Росія й Китай обдурили Іран, обдурили Ісламську Республіку. І не лише в іранському суспільстві існує сильна антипатія до обох цих держав, вона наростає і серед еліт Ісламської Республіки. Зростає фрустрація через те, що робилася ставка на союз із Москвою та Пекіном, а реальний союз не відбувся. Натомість відбувається одностороннє використання Ірану Росією без взаємності. Тому задля стабільності режиму та заспокоєння ситуації влада мала б домовлятися із Заходом. Попри це, потенціал виживання Ісламської Республіки залишається досить значним».
Натомість, констатує Вітольд Репетович, сьогодні в країні спостерігається поєднання репресій і невизначеності майбутнього:
Тим часом Дональд Трамп закликає іранців до захоплення владних установ, заявляє про готовність допомогти, а за повідомленням ЗМІ на столі у Білому домі лежить сценарій військової операції. Наскільки такий варіант ймовірний? Якщо до нього дійде, чи не призведе американська операція до зміцнення режиму, адже це буде подано аятолівською пропагандою як «імперіалістичну інтервенцію» США? Вітольд Репетович коментує:
Безумовно, це так. Я не бачу, аби Трамп квапився з такою інтервенцію. Щобільше, постає питання, якою вона взагалі могла б бути? Якщо хтось уявляє собі «венесуельський сценарій» в Ірані, то йому варто просто подивитися на карту, щоб позбутися цих фантазій. Викрадення верховного лідера — це чистої води наукова фантастика.
Теоретично він може бути ліквідований внаслідок точкового бомбардування, але це створює ризик, що режим увійде в стан відчаю. Сьогодні іранський режим не є ірраціональним, але він може таким стати, якщо «ніж буде біля горла». У такому разі можливі удари по американських базах у регіоні, кроки, які, хоч і коштуватимуть Ірану дорого, але такі кроки здатні втягнути весь регіон у пожежу війни й змусити США значно глибше заангажуватися в іранські справи».
Власне, якщо Трамп «застрягне» в Ірані і, відповідно, займеться полум’ям цілий Близький Схід — це саме той розвиток подій, який вигідний Москві. Там не хочуть падіння аятольського режиму, бо він їх союзник, але водночас саме такий сценарій є для них привабливим, якщо все-таки впаде. Думка експерта щодо цього:
«Москва є бенефіціаром ізоляції Ірану та санкцій, накладених на нього. Два найгірші сценарії для Росії — це, по-перше, вільна і демократична, але водночас стабільна країна. Я цілком можу уявити такий Іран, але як результат мирної системної трансформації.
Другий варіант — це Іран, яким і далі керує нинішня еліта, але який домовляється із Заходом. Порозуміння з Заходом стало б для Росії справжньою катастрофою.
Натомість хаос або поява хунти "Сепах-е Пассдаран", тобто захоплення влади Корпусом вартових Ісламської революції, а це два найбільш ймовірні сценарії у разі військової інтервенції проти Ірану у формі повітряних ударів, при чому сухопутне вторгнення, на мою думку, взагалі немислиме — стали б ще більшим подарунком для Росії».
Сходознавець наголошує, що у якби таке сталося, а Сполучені Штати сильно «застрягли» б в Ірані, то це б створило серйозні ризики для і без того крихкої світової архітектури безпеки:
«Це, з одного боку, фактично цілковито оголило б Східну Європу, а з іншого — створило б для Китаю можливості дій щодо Тайваню. Для США Іран став би другим "В’єтнамом, Іраком і Афганістаном" разом взятими у квадраті.
Захоплення Тегерана, можливе, й не було б надто складним, хоча, без сумніву, складнішим, ніж окупація Іраку чи Афганістану. Але контроль над Іраном і його окупація — це був би справді жахливий сценарій. Як я вже казав, він вкрай малоймовірний, однак необачний крок міг би запустити ефект доміно, що до нього призвів би».
Власне щодо Китаю — Пекін досі не зробив жодних офіційних заяв щодо Ірану, але ж має власні інтереси. Якою є позиція Китаю в іранській кризі? Чи він просто спостерігає за розвитком подій, чи теж діє в Ірані? Вітольд Репетович відповідає:
«Переважно спостерігає, оскільки не має реальних можливостей впливати на динаміку ситуації — так само, як і Росія. Ні Росія, ані Китай не поворухнуть навіть пальцем в разі серйозної внутрішньої кризи в Ірані, бо просто не мають для цього жодних реальних можливостей. Що ж до зовнішніх загроз, мова про конфронтацію з Ізраїлем або США, то тут можна очікувати лише риторичної підтримки Ірану за повної відсутності реальної допомоги».
Як каже експерт, для Росії ключовою цінністю є ескалація, чим більша, тим краще:
«Наприклад, припинення Дванадцятиденної війни стало для неї поразкою. Росія явно розраховувала, що Іран завдасть ударів по американських базах або що його проксі-сили, наприклад, іракське угруповання "Хашд аш-Шаабі", здійснять такі атаки. Це змусило б США до адекватної відповіді й розкрутило б спіраль ескалації. Саме на це і сподівалася Росія.
Частина іранського режиму це усвідомлює. Вони бачать цю гру росіян і розуміють, що реального союзу ані з Росією, ані з Китаєм не буде, а отже, Ірану слід домовлятися із Заходом».
Вітольд Репетович додає, що як і у випадку Москви, Пекін також є бенефіціаром нинішнього стану речей, коли Тегеран є ізгоєм для Заходу:
«У 2020 році китайці уклали з Іраном інвестиційну угоду на 400 мільярдів доларів строком на 25 років. Однак минуло вже шість років, а жодних реальних інвестицій немає. Жодних. Єдине, що є — це постачання іранської нафти Китаю, фактично, за пів ціни. Якби не санкції, КНР не отримувала б цю нафту за пів ціни. І навряд чи це відповідає інтересам США, аби Китай купував іранську нафту майже даром. Крім того, Китай заливає іранський ринок дешевими товарами, нищачи іранське підприємництво й тим самим ще більше поглиблюючи катастрофічну економічну ситуацію в країні».
Якби мала б виглядати угода іранського режиму з американським президентом? Чи йшлося б про щось на кшталт венесуельського сценарію – відхід аятоли Алі Хаменеї й початок суто «бізнесового» врегулювання з Трампом? Сходознавець каже, що це інші ситуації:
«Хаменеї – це не Мадуро. Ці фігури не можна ототожнювати. Хаменеї піде лише, коли помре своєю смертю, але він не є перешкодою для угоди. По-друге, набагато більшою перешкодою для домовленостей є, на жаль, Ізраїль. Ізраїль не зацікавлений у тому, щоб Сполучені Штати домовлялися з Іраном, бо загалом не вірить, що будь-який Іран, окрім повністю роззброєного або зануреного в хаос, може існувати без загрози для його безпеки.
Об’єктивно кажучи, угода між США та Іраном була б можливою, якби Іран, а він був до цього готовий на цьому етапі, і це було чітко видно ще до Дванадцятиденної війни, погодився на надзвичайно жорсткий контроль своєї ядерної програми, який би гарантував, що країна не прагне отримати ядерну зброю. Натомість Іран не готовий виконати вимогу повної відмови від ядерної програми як такої, не від зброї, а від самої програми».
Експерт пояснює чому саме це неприйнятне для Тегерану:
«По-перше, це питання престижу, позаяк це виглядало б як принизлива капітуляція. Хоча, по суті, якби Ісламська Республіка повністю відмовилася від ядерної програми, Іран нічого б не втратив — за умови, що натомість в країну надійшли б західні інвестиції. Адже на масовому експорті газу, а Іран має другі у світі запаси, за відсутності інфраструктури LNG і газопроводів країна заробляла б значно більше, ніж на використанні атомної енергетики.
Друга проблема — це балістична програма. Вимога повної відмови від неї означала б фактичну капітуляцію, адже сьогодні це фундамент і найсильніша складова іранських збройних сил. Іран від цього не відмовиться, бо це була б капітуляція на колінах».
Водночас, Вітольд Репетович переконаний, що можна обійтися і без повної капітуляції та досягнути угоди з США та Заходом:
«Якщо Іран відкрився на Захід й підписав відповідну угоду, він не становив би загрози в регіоні, зокрема для Ізраїлю. Якби Ізраїль справді прагнув конструктивно дбати про свою безпеку, а не діяти деструктивно, він мав би рухатися до реалізації дводержавного рішення за моделлю, запропонованою арабськими країнами у спільному мирному плані. Це призвело б до повної нормалізації його відносин з арабським світом».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник