Ідея так званого «енергетичного перемир’я», яка передбачала припинення російських повітряних атак по українській цивільній енергетичній інфраструктурі та, у відповідь, зупинку українських ударів по російських нафтопереробних заводах й енергетичних вузлах, знову зазнала поразки. Під час останнього раунду тристоронніх переговорів у Абу-Дабі за участі США, Росії та України домовленості досягти не вдалося. Водночас українські аналітики не відкидають, що ця ідея ще повернеться на стіл переговорів — надто болючими стали енергетичні удари для обох сторін війни.
Історія «енергетичного перемир’я» тягнеться щонайменше з другої половини 2024 року. Саме тоді вперше почалися серйозні дискусії про взаємне припинення атак на об’єкти енергетичної інфраструктури. У серпні 2024-го Київ намагався відновити домовленості, близькі до підписання за посередництва Катару, однак вони зірвалися після наступу Збройних сил України в Курській області.
Навесні 2025 року з’явилася нова ініціатива — 30-денне перемир’я, яке після телефонної розмови з Дональдом Трампом Володимир Путін нібито погодився підтримати. Це розглядалося як перший крок до ширшого припинення вогню. Проте МЗС України заявило про понад 30 порушень з боку Росії, а Москва звинуватила Київ в атаках на НПЗ і нафтобази. Відтоді енергетичне питання остаточно перетворилося на інструмент торгу.
Скепсис щодо реалістичності такого перемир’я відкрито висловив речник Української добровольчої армії Сергій Братчук. Він зазначив, що російська сторона використовує переговори радше як прикриття для продовження війни, ніж як шлях до реальних компромісів: «Я не дуже вірю в це енергетичне перемир’я, тому що Росія бреше. Усі її заяви після зустрічей з американцями лише підтверджують: для Кремля головне — так зване СВО, і вони вважають, що все вирішиться на полі бою».
Водночас Братчук визнав, що сама поява цієї теми невипадкова: удари по російській енергетиці стають для Москви дедалі відчутнішими. За його логікою, енергетика для Росії — не гуманітарне питання, а складова воєнної машини. Саме тому українські удари по енергетичних і нафтопереробних об’єктах боляче б’ють по логістиці, забезпеченню окупаційних військ і функціонуванню окупаційної влади.
Сергій Братчук нагадав про вразливість півдня Росії — від Кубані до Волгограда й Астрахані, де зосереджено густу мережу НПЗ, об’єктів ВПК та енергетичної інфраструктури. «Це гра, в яку можна грати вдвох. І тенденції очевидні: Росії стає боляче». Звідси й прагматичний висновок — удари по прикордонних регіонах і тимчасово окупованих територіях безпосередньо впливають на фронт, зменшуючи ресурси, які могли б бути використані проти українських військових.
На тлі посилення таких ударів військові експерти заговорили про вихід Сил оборони України на певний паритет у повітряній кампанії проти енергетичних об’єктів. Саме це, на їхню думку, й створює передумови для потенційного енергетичного перемир’я. Однак під час переговорів в Абу-Дабі цей сценарій був зруйнований масованою атакою російського війська по цивільній енергетичній інфраструктурі Києва та інших великих міст, що продемонструвало: Кремль і надалі використовує удари по світлу й теплу як інструмент тиску.
Депутат Верховної Ради Микола Княжицький вважає, що ключовою перепоною для будь-яких домовленостей залишається особиста непоступливість російського диктатора Володимира Путіна. На його думку, попри відчутну шкоду для власного тилу, Кремль і досі вірить у можливість зламати волю українського суспільства: «На що Путін погодився? Ні на що. Росія давно наполягала на енергетичному перемир’ї, бо українські дрони й ракети дуже успішно нищили НПЗ. Але українці ніколи не погоджувалися на перемир’я на російських умовах».
Депутат наголосив, що навіть м’яка формула, запропонована Великою Британією та Францією — повний мир у повітрі й на морі — не була прийнята, а сам факт діалогу без участі України називає вкрай небезпечним. Тим часом наслідки українських ударів дедалі гостріше відчуває російська окупаційна система на захоплених територіях.
Керівник «Центру вивчення окупації» Маріуполя Петро Андрющенко нагадав, що проблеми з електропостачанням і теплом охоплюють навіть окуповані райони Запорізької області: «Окуповані території сидять без світла і без тепла. І це створює серйозні складнощі для росіян». За словами Андрющенка, російська армія змушена перекидати генератори для військових потреб, оскільки підстанції, РЛС і енергетичні вузли працюють нестабільно.
Експерт вказав і на зміну балансу сил в повітрі: удари по Маріуполю, які ще пів року тому були надзвичайно складними через РЕБ і ППО, тепер стали значно доступнішими: «Їхня протиповітряна оборона не працює так, як має працювати. І саме тому їм важливо зупинити наші удари по підстанціях у Донецькій і Запорізькій областях». В цій логіці гуманітарний аспект для Кремля другорядний: рішення ухвалюються винятково з міркувань військової доцільності.
Окремий вимір енергетичної війни — питання транзиту російської нафти до країн ЄС. Наприкінці січня цього року росіяни вдарили по нафтогону «Дружба», яким російська нафта постачається до Угорщини та Словаччини. Попри відверто недружню позицію урядів цих країн щодо України, Київ упродовж усіх років повномасштабної війни утримувався від атак цього нафтогону.
Експерт з енергетики Українського інституту майбутнього Андріан Прокіп пояснив це політичними обмеженнями: «З технічної точки зору зупинити транзит не проблема, — зазначає він. — Але поставки цим нафтопроводом виключені з санкцій, і Україна намагається дотримуватися того ж режиму, який застосовує Європейська комісія». За його словами, саме це є офіційним поясненням продовження транзиту, попри воєнну логіку.
Таким чином, енергетичне перемир’я залишається суперечливим і багатовимірним питанням. З одного боку, удари по енергетиці є болючими для обох сторін і потенційно можуть стати основою для тимчасових домовленостей. З іншого — досвід попередніх спроб показує, що Кремль використовує такі ініціативи радше як інструмент тиску, ніж як крок до миру.
Втім експерти не виключають, що тема енергетичного перемир’я знову з’явиться на порядку денному вже під час другого раунду переговорів, запланованого на 1 лютого. Чи стане вона реальним механізмом зменшення гуманітарних втрат, чи залишиться черговим елементом великої гри на виснаження — залежить не стільки від формулювань домовленостей, скільки від готовності сторін виконувати їх. А з цим, як показує досвід, у війні Росії проти України проблеми системні.
Олександр Савицький