У п’ятницю у Стамбулі мала відбутися зустріч американської делегації, яку очолюватиме спеціальний посланець Дональда Трампа на Близькому Сході Стів Віткофф, а також особистий радник і зять президента Джаред Кушнер, і з іншого боку — іранської делегації на чолі з міністром закордонних справ Аббасом Аракчі. Головна повістка перемовин — іранська ядерна програма.
Згодом з’явилася інформація іранської сторони, що переговори відбудуться, але вже в Омані. Зміну місця зустрічі згодом підтвердила американська сторона, без конкретизації, де вона має пройти.
Тим часом президент Ірану Масуд Пезешкіан заявив, що направляє місію з очільником зовнішньополітичного відомства з надією, що вдасться досягти певного порозуміння з американською стороною та підготувати ґрунт для справедливої угоди.
Слід зазначити, що Ісламську Республіку Іран, в кінці грудня — на початку січня охопив потужний виступ проти режиму аятол. Протести, які були криваво придушені, були зумовлені цілим рядом факторів: страхітливе зубожіння широких мас, девальвація національної валюти, гіперінфляція, а навіть катастрофічне погіршення стану довкілля, зокрема гострі проблеми з питною водою навіть у столиці. Це був також виступ проти теократичного режиму ісламістів, який панує в країні після перемоги Ісламської революції 1979 року і який зараз очолює аятола Рухолла Мусаві Хомейні. Попри заклики до іранців з боку Трампа, а також підтримуваного ним сина останнього шаха, принца Рези Пахлаві, виходити на вулиці і захоплювати держустанови та інституції американська допомога протестувальникам та і не надійшла.
Проте США продовжують нарощення своїх військових сил в регіоні для можливої військової операції, яка є одним з варіантів дій Трампа. Іран попереджає — в такому випадку це означатиме велику війну і погрожує ударами по американських базах в регіоні і також по Ізраїлю.
Чого слід очікувати від цих важливих для подальшої ситуації на Близькому Сході перемовин — укладення миру чи все ж буде удар з боку США з непередбачуваними наслідками для регіону?
Цю тему в програмі «Міжнародний (без)лад» прокоментував іраніст, к.п.н. Якуба Гайда. Він є експертом у Фонді імені Казімєжа Пуласького та викладачем в Лодзькому університеті:
«Досягнення компромісу буде вкрай складним. З того, що можна почути й побачити в іранських медіа, висловлюються припущення, що питанням, у якому Іран найшвидше міг би піти на поступки в межах своїх ключових вимог щодо справедливої угоди зі Сполученими Штатами, є питання урану. Йдеться про уран, який, за повідомленнями деяких джерел, міг би бути розміщений, так би мовити, у депозиті, за межами Ірану, наприклад на території Росії. Фактично це єдина сфера щодо якої дискутують або спекулюють в Ірані щодо можливих поступок з іранського боку.
Натомість дві інші принципові проблеми, а саме відмова або суттєве, дуже серйозне обмеження іранської програми балістичних ракет, а також припинення підтримки, з погляду США, терористичних угруповань або сил, що борються з Ізраїлем, так як це виглядає з іранської перспективи — на сьогодні це дві теми, принаймні так видається, є абсолютно недоторканними з точки зору можливих поступок з боку Тегерана».
Експерт наголошує, що тут поступки має зробити саме іранська, а не американська сторона, позаяк це Ісламська Республіка Іран притиснута до стіни і опинилася під колосальним тиском:
«Якщо Ісламська Республіка прагне врятувати цю систему, яка нині є вкрай ослабленою — на мою думку, вона є найбільш ослабленою з моменту свого заснування — то вона мусить діяти. Можливо, подібна ситуація спостерігалася ще на початку війни з Іраком, але сьогодні економічний стан настільки поганий, що питання полягає вже не в тому, чи відбудеться крах, а в тому, коли саме він настане, якщо нічого не зміниться.
Мені здається, що за умови послідовної позиції президента Трампа щодо визначених ним орієнтирів у політиці стосовно Ірану, тобто політики «максимального тиску», її продовження рано чи пізно може призвести до падіння Ісламської Республіки. Її положення справді дуже погане».
Водночас, торкаючись вже переговорних аспектів з перспективи американської адміністрації, сходознавець звертає увагу на один важливий чинник:
«У Сполучених Штатах вже цієї осені відбудуться проміжні вибори, які є важливим індикатором успішності політики чинного президента та його оточення. Саме тому в стратегії Дональда Трампа в нинішніх обставинах, ймовірно, більш доцільним була б угода з Іраном. Для нього це було б вигідніше, адже, як ми знаємо, його рейтинги наразі не є високими.
Мирне врегулювання іранського питання прозвучало б надзвичайно потужно в пропагандистському вимірі. Є усвідомлення того, що військове втручання в Ірані може обернутися черговим, потенційно затяжним конфліктом, у який буде втягнута Америка, а це за нинішнього стану США виглядає малоперспективно».
У цій зустрічі мають брати участь делегації двох держав — Ірану та Сполучених Штатів. Проте, так би мовити, буде і великий відсутній гравець, але чия тінь буде звисати над столом переговорів — це Ізраїль. І не виглядає на те, аби ізраїльтяни були зацікавлені у домовленості між Тегераном і Вашингтоном, коли б іранський режим вийшов сухим із води.
Якуб Гайда так характеризує справу ізраїльської позиції:
На мою думку, справа є цілком очевидною і зрозумілою: воно полягає в тому, на які поступки Іран буде готовий піти щодо своїх ключових вимог і визначених ним «червоних ліній».
Адже в нинішній ситуації справді можлива угода, яка буде прийнятною — можливо, не надто вигідною для Ізраїлю, але загалом доволі пристойною. Саме після цих переговорів стане зрозумілою позиція Ізраїлю. Якщо переговорний процес справді розпочнеться, я не думаю, що він завершиться швидко. Ймовірно, йтиметься про кілька раундів уже безпосередніх переговорів, до яких США раніше намагалися схилити іранську сторону».
У скрутний час напруження і загрози ударів з боку США, виявилося, що Тегеран не має надійних союзників. Аятольський режим розраховував на Москву і певною мірою на Пекін. Проте це виявилося цілковитою ілюзією. Хоча у січні минулого року президенти РФ і Тегерану уклали Договір про всеосяжне стратегічне партнерство реальна підтримка Кремля у ситуації ультиматуму з боку Білого дому обмежується лише деклараціями.
Проте Москва перебуває у закулісній грі на Близькому Сході. Деякі оглядачі стверджують, що Росія зацікавлена в тому, аби Сполучені Штати атакували Іран та загрузли в можливому затяжному конфлікті. Чи має Росія якісь серйозні важелі впливу, чи все ж більше пасивний спостерігач у цьому протистоянні між іранцями та американцями? Якуб Гайда:
«Якщо говорити про Росію, то справді йдеться про цікаву тезу, яку Ви тут представили, що потенційне втягнення США у війну з Іраном могло б бути вигідним Москві. Однак з іншого боку, втрата Ірану, повалення падіння режиму рано чи пізно, могла б серйозно підірвати стратегічні позиції Росії в цьому регіоні. Іран росіяни часто розглядають як своєрідне – радше потенційне, ніж реальне — “вікно” до теплих морів і океанів.
З цієї перспективи втрата Ірану, тобто сценарій, за якого відбуваються глибокі зміни, зазнає краху Ісламська Республіка і, гіпотетично, до країни повертається принц Реза Пахлаві, який там бере владу у свої руки, була б для Москви надзвичайно невигідною. Тому дипломатична, політична, переговорна і навіть закулісна активність Росії нині, без сумніву, є дуже інтенсивною».
В контексті напруження на лінії Вашингтон-Тегеран варто теж проаналізувати внутрішню ситуацію в Ірані.
Ще в середині січня здавалося, що аятольський режим на тлі потужних вуличних протестів приречений. Проте виступ іранців влада втопила у кров до січня, до 16 січня. Правозахисні організації та інсайдери ведуть мову навіть про близько 30 тисяч вбитих. Хоча, очевидно, навіть приблизні дані по загиблих зараз встановити дуже складно.
Експерт прокоментував ситуація режиму у Тегерані після придушення протестів і те, чи можна в світлі всього того, що сталося, що кривава розправа з маніфестантами його зміцнила, чи навпаки тим самим він підписав собі смертний вирок:
«Я думаю, що режим не мав особливих підстав для зміцнення. Економічна ситуація в Ірані не змінилася. Країна перебуває за крок від економічного краху, фактично тотального колапсу.
Ці питання надзвичайно сильно впливають на позицію влади, керівництва Ісламської Республіки. Це не змінилося. Суспільство після кривавих подій — незалежно від того, як їх пропагандистськи подають в Ірані, як нібито інспіровані ззовні, і можливо, частково це мало місце — зробило для себе головний висновок. Висновок простий Ісламська Республіка: знову має на руках кров іранців. Не лише тих, кого звинувачують у зв’язках із якимось іноземними спецслужбами, що нібито втручаються у внутрішні справи Ірану, а й багатьох людей, які виходили на протести спонтанно. Влада перебуває у вкрай скрутному становищі».
Якуб Гайда зазначає, що влада чудово це розуміє:
«Всередині самої системи дедалі сильнішим є усвідомлення того, що потреба реформ, які роками блокувалися консервативною частиною іранського істеблішменту, є сьогодні нагальнішою, ніж будь-коли раніше. І якщо Ісламська Республіка взагалі хоче проіснувати ще бодай якийсь час, ці реформи мають розпочатися негайно. Це, безумовно, буде надзвичайно складно, адже рівень суспільної довіри до політиків — в тому числі й до представників реформаторського крила — є вкрай низьким.
Лише великий переговорний успіх з США і швидкі, конкретні реформи, спрямовані на повернення Ірану в бік республіканізму, могли б теоретично ще якось врятувати становище для влади Ісламської Республіки. Проте навіть це було б надзвичайно, надзвичайно складно».
Теж цікавим питанням є те, чи протести кінця 2025 — початку 2026 року, так само як і масштабні протести після вбивства так званою «поліцією моралі» молодої дівчини Махси Аміні у 2022 році, посилили проблеми національного характеру в країні. У медійному просторі часто мова йде про Іран та іранців як про якийсь моноліт, забуваючи, що, в країні є серйозні релігійні поділи. Зокрема це поділ на шиїтів і сунітів, що гостро дало про себе знати, зокрема у контексті ірано-іракської війни 1980-1988 років.
Існують й етнонаціональні лінії розлому: перси, курди, белуджі, азербайджанці, араби тощо.
Чи втримається ця етнонаціональна мозаїка разом, чи, можливо, протести посилили ризик того, що Іран може «розійтися по релігійних національних швах»? Так цю проблематику бачить сходознавець:
«Я вважаю, що це надзвичайно складне питання. Подібні припущення з’являлися і під час недавніх протестів: мовляв, Іран може розпастися з огляду на свою етнічну й національну мозаїчність, яка нібито не є цілісною. Однак з точки зору дослідника, який уже чверть століття займається цим регіоном, мені здається, що ті поділи, які природно існують в іранській реальності, не є настільки глибокими, щоб сценарій розпаду Ірану за етнонаціональними лініями був реалістичним».
При цьому, дослідник наголошує, що серед різних етнічних і національних груп спостерігаються сильніші й слабші сепаратистські тенденції:
«Що до азербайджанців, то тут я взагалі не мав би якихось побоювань. Переважна більшість азербайджанців вважає своєю Батьківщиною саме Іран, і це підтверджується, зокрема, тим, що вони дуже широко й чисельно представлені в іранських владних елітах.
Курдське питання, безперечно, залишається “гарячим”. Маю на увазі не лише Іран, а й ширший регіональний вимір. Варто також усвідомлювати, що в разі війни або масштабного кровопролиття всередині Ірану курдське питання неодмінно знову вийшло би на перший план, і це було б невигідно також сусіднім державам. Це надзвичайно делікатне питання, на яке слід зважати, перш ніж серйозно говорити про можливе “розчленування” Ірану.
Белуджі також становлять етнічну групу з доволі сильними сепаратистськими настроями. Однак тут ми маємо справу з прикордонням, в тому числі ірано-пакистанським, а частково й афганським, що робить ситуацію ще складнішою.
Саме тому такий сценарій “розчленування” Ірану був би вкрай небажаним не лише для Тегерана, а й для сусідніх держав, і становив би серйозну проблему для всього регіону».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник