Переговори між США та Іраном у Пакистані, які відбулися цими вихідними, — це не просто дипломатія. Це вимушена спроба зупинити процес, який уже вийшов далеко за межі регіонального конфлікту.
Ключ до цієї історії — Ормузька протока. Вузький морський коридор, через який проходить значна частина світової нафти, сьогодні перетворився на інструмент політичного шантажу. Іран використовує його як важіль впливу на Вашингтон, тоді як США прямо заявляють: свобода судноплавства — їхня «червона лінія». Саме тут сходяться економіка і військова сила.
Але проблема значно глибша. Війна на Близькому Сході показала слабкість сучасних стратегій. Швидкої перемоги немає. Узгодженості між союзниками — теж. США, які ще нещодавно задавали правила гри, тепер змушені балансувати між кількома кризами одночасно: Європа, Близький Схід, Індо-Тихоокеанський регіон.
Це вже відчуває і НАТО. Риторика Дональда Трампа про можливий перегляд ролі США в Альянсі підриває саму ідею колективної безпеки. І навіть якщо формального виходу не буде, зміни вже почалися: менше гарантій, більше умов. Світ переходить від стабільних союзів до ситуативних домовленостей.
На цьому тлі Росія лише виграє від хаосу. Розбіжності між союзниками відкривають нові можливості для тиску і розширення впливу. А Україна ризикує опинитися в ситуації, де підтримка партнерів більше не є гарантованою, а залежить від політичної кон’юнктури.
Та найбільш відчутний удар — економічний. Світ уже фактично увійшов у стан енергетичної кризи. Часткове блокування Ормузької протоки забрало з ринку до 10–12% нафти. Це не повний дефіцит — це гірше. Це нестача «тут і зараз», яка запускає паніку і піднімає ціни.
Про все це в програмі «Тиждень» розмова із Олександром Харою, експертом Центру оборонних стратегій та економістом Олегом Саркіцом.
Лариса Здорожна