Ніколи раніше стільки важливих західних політиків не відвідало одночасно жодної з кавказьких столиць. Хоча перший в історії саміт Європейський Союз – Вірменія зібрав би, мабуть, лише керівництво ЄС (як це було рік тому під час саміту Євросоюз — Центральна Азія в Самарканді), на восьмий саміт Європейської політичної спільноти (ЄПС), що відбувався практично паралельно — 4–5 травня, — прибули й лідери окремих європейських держав. Як також, серед інших, очільник НАТО Марк Рютте, президент України Володимир Зеленський та опозиційна білоруська лідерка Святлана Ціханоуська. Що викликало лють Москви — але про це далі.
Коли 8 років тому відомий уже своїми прозахідними поглядами Нікол Пашинян у результаті безкровної революції прийшов до влади, не бракувало голосів, що це узгоджено з Москвою. Цей наратив повторюється досі. У нинішній версії мовиться, що помітний поворот Вірменії на Захід у найкращому випадку є спробою диверсифікувати закордонну політику Єревана, а в найгіршому — димовою завісою, що прикриває справжні наміри вірменського прем’єра. А це нібито утримання при владі та збереження статус-кво у відносинах з Росією.
Як доказ наводять той факт, що Пашинян навіть не розглядає — принаймні публічно — можливості вивести російську військову базу з Гюмрі на півночі країни. А чому він мав би це робити? Щоб накликати на себе ще більший гнів Кремля без гарантій з боку інших гравців світової ліги?
Чимало вказує на те, що таку оповідь підказує сама Москва, здивована непослухом свого формального союзника (Вірменія де-юре залишається членом контрольованих Москвою пострадянських інтеграційних форматів на чолі з Організацією договору про колективну безпеку, проте на практиці не бере участі в їхній роботі та не платить на їх утримання). Цей наратив має переконати Захід, що в Пашиняна не варто інвестувати, бо він усе одно є людиною Кремля. І знеохотити проєвропейськи налаштованих вірмен, які хочуть голосувати за його угруповання («Суспільна угода»).
Тим часом — по плодах їх пізнаєте! — Пашинян уже роками із залізною послідовністю реалізує свій проєвросоюзний курс. Його основи можна було помітити вже після того, як вірмени зазнали поразки у другій карабаській війні (осінь 2020 р.), а особливо після ескалації у вересні 2022 р., коли Азербайджан заатакував цілі в самій Вірменії, що не викликало реакції ні Росії, ні ОДКБ. Хоча і Москву, і так зване «постсовєтське НАТО» пов’язували з Єреваном союзницькі зобов’язання. Тепер кілька дат: 5.04.2024 р. у Брюсселі відбувся саміт у форматі Вірменія–ЄС–США, на якому його західні учасники задекларували допомогу на потреби вірменських реформ та економічного розвитку і попередили про конкретну фінансову підтримку; 26.03.2025 р. парламент Вірменії ухвалив закон про відкриття процесу вступу країни до ЄС; 10.12.2025 р. ухвалено нову програму партнерства ЄС–Вірменія (а 4.01.2025 р. Вірменія підписала угоду про стратегічне партнерство зі США). Якщо хтось іще сумнівався, чи поворот Вірменії на Захід — це дійсно серйозна справа, то останні саміти повинні відкрити йому очі.
Тим більше, що реакція Москви виявилася надзвичайно різкою. Радник російського лідера у міжнародних справах Юрій Ушаков заявив, що Єреван продовжує політику сидіння на двох стільцях, і це завдає шкоди взаємним відносинам. А речниця російського МЗС Марія Захарова сказала, що «такий курс вірменської влади рано чи пізно призведе до незворотного втягнення Єревана в антиросійську лінію Брюсселя з усіма політичними та економічними наслідками для Вірменії, які з цього випливають». До російського МЗС викликали — у зв'язку із заявами Зеленського в Єревані, спрямованими проти Росії — вірменського посла.
Чи вийде у Пашиняна прозахідний поворот, ми пересвідчимося, у тактичному вимірі, вже 7 червня, під час парламентських виборів, коли вірмени проголосують за його угруповання або проти. А в стратегічному вимірі — за кільканадцять або кількадесят років.
Войцєх Ґурецький, головний спеціаліст Групи Туреччини, Кавказу та Центральної Азії в Центрі східних досліджень. Автор репортажних книжок про Кавказ та Центральну Азію