Результати нового всеукраїнського соціологічного дослідження продемонстрували високу толерантність українського суспільства до релігійного життя та релігійної свободи. Соціологи також зафіксували зростання довіри до національних духовних лідерів та абсолютне несприйняття російських релігійних структур. Особливої ваги під час відбиття Україною збройної агресії Росії набуває надання церквам статусу об’єктів критичної інфраструктури та врегулювання питань мобілізації духовенства.
Дослідження релігійних настроїв українського суспільства в умовах воєнного стану демонструє високий рівень консолідації громадян навколо національних інституцій. Презентація результатів всеукраїнського опитування «Оцінка релігійної ситуації в Україні» засвідчила тенденцію до розриву будь-яких зв'язків із духовними центрами в Росії.
Рівень української віротерпимості залишається високим, а релігійний чинник не є джерелом суспільного розколу, повідомив співзасновник і голова Rating Group Олексій Антипович: «Більшість, майже 70 відсотків українців оцінюють ступінь віросповідання достатньо високо. Найменший показник демонструють прихильники або ж представники Української православної церкви УПЦ. Але найвищим рівнем довіри в Україні користується Митрополит Епіфаній».
Українські громадяни демонструють дедалі більшу вибірковість у питаннях довіри до релігійних діячів. Значна частина опитаних досі погано орієнтується у світових церковних лідерах, проте чітко визначає своє ставлення до внутрішніх процесів. Водночас соціологи зафіксували повний крах авторитету очільника Російської православної церкви серед українського населення.
«Питання патріарха Російської православної церкви Кирила довіра відсутня. Майже 80 відсотків українців не довіряє йому, майже 20 відсотків не знає, хто це такий. Тому говорити про РПЦ чи Кирила в Україні не доводиться», — зазначив Олексій Антипович.
Вплив війни на внутрішні переконання людей мав різноскерований характер, але конфесійна структура зазнала помітних змін. Багато громадян почали ідентифікувати себе просто православними, без прив'язки до конкретних патріархатів. Частина вірян зважилася на зміну своєї релігійної приналежності з міркувань патріотизму та безпеки сказав соціолог: «Для 18 відсотків, опитаних нами, віра в Бога посилилася. З початком повномасштабного вторгнення з агресією Росії до ПЦУ перейшли ряд прихильників, які відійшли від УПЦ тодішньої, колишньої. Ставлення до закону, який забороняє діяльність релігійних організацій, пов'язаних з державою-агресором, підтримується в 62%».
Проблема об'єднання православних гілок в єдину структуру спричиняє жваві дискусії у суспільстві. Думки українців розділилися щодо можливих форматів інтеграції різних конфесій. Повного консенсусу щодо злиття абсолютно всіх традиційних церков наразі немає через давні історичні суперечності.
«Ідею об'єднання двох православних церков – ПЦУ та УПЦ в єдину православну церкву підтримується на рівні 54%. Половина українців вважає, що краще для всіх, коли суспільство складається з різних вірувань. Інша половина вважає, що краще, щоб суспільство складається з людей, які мають однакові вірування», — зазначив Олексій Антипович.
Соціологічні дані підтверджують запит суспільства на очищення релігійного середовища від ворожих впливів. Політологи розглядають релігійну сферу через призму національної безпеки та захисту інформаційного простору держави. Діяльність релігійних організацій в умовах війни має бути підпорядкована загальним правилам правового поля України, сказав політолог і співзасновник Національної платформи стійкості та згуртованості Олег Саакян.
«Українці підтверджують, що церква відокремлена від держави, але при цьому українці так само ствердно говорять про те, що вона не відокремлена від країни і від загальних правил існування на території. Цифра в 49% проти 29-30%, по-моєму, за санкції по Онуфрію навіть серед прихожан УПЦ. Мені здається, це яскраве підтвердження тому, що українці вважають, що ряса не є приводом для індульгенції», — вважає експерт.
Опитування українців спростувало російські міфи про масові системні утиски вірян на території України. Переважна більшість громадян заявляє про відсутність будь-якого релігійного тиску. Поодинокі скарги фіксують лише представники деяких меншин, але вони не мають системного характеру.
«88% кажуть про те, що немає утисків. Тільки 12% зазначають, що або вони були свідками, або стосовно них про утиски найбільше сказали протестанти і УГКЦ, хоча в цілому цей відсоток дуже малий. Очікувати, що українці навчаються різко ходити строєм, так як росіяни в релігійному житті, не варто», — застеріг Саакян.
Ефективність діяльності релігійних організацій під час війни безпосередньо залежить від їхньої соціальної та організаційної структури. Церкви з розвиненими мережами допомоги мають вищу довіру серед населення. У кризових умовах релігійні осередки першими приходять на допомогу людям у скрутному становищі.
«Ну і, до речі, кращі цифри все ж таки в тих церков, які мають кращу організаційну соціальну структуру. Коли в нас зростають цифри людей, які знаходяться в скрутному життєвому становищі і в особливих потребах соціального, духовного, матеріального стану, то зрозуміло, що церкви одні з перших, хто може доходити. Ті, хто спроможні доходити першими, ті і працюють», — не виключив політолог.
Використання релігійних організацій іноземними спецслужбами становить пряму загрозу для української державності. Боротьба з агентурними мережами в церковному середовищі є обов'язком правоохоронних органів. Сучасна Україна проходить складний шлях переосмислення своєї ідентичності та культурних цінностей, нагадав Саакян: «Якщо ворожий агент в релігійній структурі, і не обов'язково, до речі, християнській, це для держави питання національної безпеки».
Церкви в Україні наразі долають ті самі внутрішні трансформації, що й усе громадянське суспільство, сказав експерт. На його думку, вони стикаються з аналогічними інституційними викликами та поділяють спільний біль свого народу: «Церкви в Україні ми можемо назвати таки українськими. Вони проживають всі ті самі виклики, вести той самий біль, зокрема інституційно, зокрема з точки зору своєї ідентичності і пошуку себе, який проходить і українська держава, і українське суспільство».
Офіційні державні органи чітко регламентують умови функціонування релігійних громад у період дії воєнного стану. Статус об’єктів критичної інфраструктури надається організаціям за критеріями прозорості та законності. Зокрема, порядку мобілізації та бронювання священнослужителів, пояснив голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський.
«Церкви і релігійні організації здійснюють величезну роботу гуманітарну, соціальну, зміцнюють тил і фронт. Їхні релігійні організації віднесені до критичної інфраструктури, якщо ці релігійні організації відповідають низці вимог. В Україні є одна тільки релігійна організація, яка заборонена — це Російська православна церква».
Отримання статусу критичного об'єкта вимагає від релігійної організації відповідності українському законодавству, податковій звітності і відсутності зв'язків із забороненими структурами чи роботи на окупованих територіях, нагадав Віктор Єленський: «З 35 тисяч релігійних організацій, які існують в Україні, до таких критичної інфраструктури віднесено зараз трохи більше 10 тисяч. Керівники цих релігійних організацій, якщо вони є священнослужителями, а також священники, які працюють у цих релігійних організаціях, можуть отримати відстрочку від мобілізації через те, що називається бронюванням. Таких священників, які були заброньовані — 6,5 тисяч».
Суспільне ставлення до військової служби священників залишається неоднозначним. Частина громадян вимагає рівних умов мобілізації для всіх без винятку членів суспільства. Проте канонічні правила багатьох християнських церков суворо забороняють духовенству проливати кров та використовувати зброю.
«44-25% опитаних вважають, що священники повинні служити в армії так само, як і всі інші. А 44% вважають, що для них повинні бути винятки, і якщо вони служать в армії, то як некомбатанти. Для деяких так званих літургійних церков, православних, католицьких, священник може приносити тільки безкровну жертву, не може брати в руки зброю», — сказав Віктор Єленський.
Чимало українських священнослужителів знайшли своє місце в лавах Збройних Сил України як військові капелани. В багатьох прифронтових населених пунктах релігійні споруди залишаються єдиними діючими центрами суспільного життя. Урядовець зазначив: «Значна частина наших священників опікується біженцями. В деяких населених пунктах, особливо прифронтової і сірої зони, релігійна громада залишилася селищеоутворюючим хабом».
Важливим елементом поточної релігійної ситуації залишається добровільний перехід парафій Української православної церкви під егідою Московського патріархату до складу Православної церкви України. Цей перехід прискорився після здобуття ПЦУ автокефалії та початку повномасштабного російського вторгнення.
Віктор Єленський додає: «З того часу, як Константинопольський Вселенський патріарх дарував Томос Православній церкві України, а до того теж були переходи. Але після створення ПЦУ майже 2000 громад Української православної церкви перейшли до Православної церкви України. Тобто це велика кількість парафій».
Віктор Єленський розповів, що сільські територіальні громади зазвичай демонструють високу єдність у питаннях зміни церковної юрисдикції. Державні органи фіксують переважно мирний характер таких релігійних переходів.
Конфліктні ситуації під час зміни церковного підпорядкування іноді стають предметом розгляду міжнародних судових інстанцій. Нездатність місцевої влади вчасно врегулювати суперечки призводить до юридичних претензій до України, застеріг Віктор Єленський.
«З приводу одного з таких випадків є рішення Європейського суду з прав людини. Він стосується села Птиця, Рівненської області, де претензія Європейського суду полягає в тому, що держава не забезпечила розведення конфліктуючих сторін, мирного перебігу релігійного життя в цьому населеному пункті», — сказав урядовець.
Соціологічні та статистичні дані підтверджують незворотні зміни в релігійній самосвідомості громадян України. Суспільство демонструє високий запит на безпекову перевірку релігійних організацій. Державні інститути продовжують вдосконалювати правові механізми взаємодії з релігійними громадами зі забезпечення внутрішньої стабільності. Подальший розвиток релігійної ситуації залежатиме від ефективності законодавчого захисту духовного простору України від іноземного втручання, — констатували експерти.
Олександр Савицький