Віцепрезидент Сполучених Штатів Джей Ді Венс заявив про «значний прогрес» щодо угоди США та Ірану, а також повідомив, що сторонам вдалося узгодити дорожню карту подальших переговорів. Іран, своєю чергою, погодився допустити інспекторів Міжнародного агентства з атомної енергії.
На перший погляд, дипломатія почала приносити результат. Однак ситуація має й інший бік. Дональд Трамп погрожує «відновити бомбардування», а Корпус вартових ісламської революції заявляє про готовність знову перекрити Ормузьку протоку.
То що ми бачимо сьогодні — останній крок до миру, на який покладають надії багато хто у світі, чи лише тимчасову паузу? Чи справді конфлікт, який уже завдав серйозного удару світовій економіці, наближається до завершення? Чи бойові дії можуть відновитися після завершення шістдесятиденного терміну, про який наразі вдалося домовитися?
Старший науковий співробітник Американської ради з міжнародних відносин Елліот Абрамс застерігає: бажання завершити війну і здатність досягти домовленостей — це зовсім різні речі.
Так, переговори тривають. Так, режим припинення вогню вкотре продовжено. Проте ані Вашингтон, ані Тегеран досі не готові поступитися у ключових для себе питаннях. Тому, попри оптимістичний тон офіційних заяв, перспективи завершення війни поки що залишаються вкрай невизначеними, наголошує колишній високопосадовець американської адміністрації.
Обидві сторони хочуть, щоб війна закінчилася, адже відновлення бойових дій невигідне ні Сполученим Штатам, ні Ірану. Навіть тоді, коли черговий раунд переговорів завершувався безрезультатно, жодна зі сторін не поновлювала удари. Бажання завершити війну є дуже сильним в обох столицях. Але, на жаль, цього може виявитися недостатньо. Ми перебуваємо в ситуації, коли будь-якої миті конфлікт може знову загостритися.
Сам факт продовження переговорів після попередніх провалів свідчить про небажання сторін воювати. Проте позиція Сполучених Штатів і досі звучить як ультиматум: ось наші умови — або ви погоджуєтеся, або угоди не буде.
Наскільки мені відомо, атмосфера за столом переговорів була цілком конструктивною. Неофіційно американські представники досить позитивно оцінюють керівника іранської делегації. Але публічно віцепрезидент говорить зовсім інше: «Ось умови, або ви їх приймаєте, або будуть наслідки».
Елліот Абрамс добре знає «іранське досьє», адже свого часу був спеціальним представником Сполучених Штатів з питань Ірану. Він переконаний, що переговори — це насамперед мистецтво компромісу, в якому кожна зі сторін повинна мати можливість поступитися.
Однак, чого чекати від Вашингтона напередодні виборів до Конгресу, коли переговорний напрям фактично передали людям, які не мають достатнього дипломатичного досвіду?
Абрамс називає цей стиль одним словом — «трампівський». Це стиль, у якому рішення ухвалюються емоційно, без багатосторінкових аналітичних документів і без тривалих засідань Ради національної безпеки Сполучених Штатів. Усе відбувається експромтом і без ґрунтовної підготовки.
Віцепрезидент у ролі головного переговорника щодо Ірану — це безпрецедентна ситуація. Ані Камала Гарріс, ані Майк Пенс, ані Джо Байден, коли були віцепрезидентами, не виконували такої ролі. Зазвичай переговори веде державний секретар або спеціальний посланець.
Відправити другу людину держави на такі переговори — це дуже серйозна політична ставка, яка водночас підвищує ризики для адміністрації.
Коли я говорю про "трампівський стиль", то маю на увазі, що президент не читає тридцятисторінкових меморандумів. Не проводяться навіть короткі засідання Ради національної безпеки, де традиційно моделювали різні сценарії: що ми відповімо, якщо вони скажуть одне, і що робитимемо, якщо ситуація розвиватиметься інакше.
Саме Рада національної безпеки завжди узагальнювала всю інформацію, представляла її президентові та виробляла узгоджену позицію. Я не думаю, що сьогодні в Білому домі відбувається щось подібне. Скільки часу Стів Віткофф і Джаред Кушнер провели з віцепрезидентом, готуючи переговорну позицію Сполучених Штатів? У мене складається враження, що зовсім не проводили.
Проте, навіть якби американська команда ретельно опрацьовувала всі можливі сценарії, результат значною мірою залежить від тих, кого сьогодні немає за столом переговорів.
Як врахувати чинник того ж Ізраїлю? До того ж переговорні позиції практично не узгоджують із європейськими союзниками, хоча саме вони значною мірою постраждали від наслідків американської військової операції, розпочатої без попередніх консультацій із ними.
Саме на це звертає увагу одна з провідних аналітикинь Інституту Брукінгса Констанце Штельценмюллер.
Геостратегічне становище Європи різко погіршилося. Не варто забувати, що поки Росія веде війну проти України, вона одночасно здійснює гібридну війну проти європейських держав: диверсії, саботаж та інші ворожі дії відбуваються практично щодня.
Європейці говорять, що готові долучитися після завершення війни. Але проблема полягає в тому, що відповідь на запитання, коли і яким чином вона закінчиться, змінюється чи не щодня — якщо судити лише із заяв президента Сполучених Штатів.
Крім того, є Ізраїль зі своїми власними інтересами, є реальна ситуація на місцях, і є інтереси Ірану. Політичний простір для дій європейських урядів надзвичайно вузький. Їхні виборці не хочуть, щоб їхні країни були втягнуті в цей конфлікт, особливо після того, як нинішня американська адміністрація поводилася з європейськими союзниками.
Найгірше полягає в тому, що цей конфлікт неможливо завершити швидко й безболісно. Цілком реальними залишаються сценарії масштабної ескалації. Тому не виключено, що якщо війна затягнеться, європейським лідерам доведеться самостійно сідати за стіл переговорів з Іраном.
Не варто забувати й про те, що блокування Ормузької протоки завдає шкоди також і американським інтересам. Дональд Трамп постійно говорить, що Сполучені Штати не потребують імпортної нафти, але це не зовсім відповідає дійсності. І ще одне: якщо зараз припинити тиск, режим, який у майбутньому може прийти до влади в Ірані, цілком здатен виявитися ще небезпечнішим за нинішній.
Подібної думки дотримується й Елліот Абрамс. На його переконання, остаточним вирішенням проблеми може стати лише зміна політичного режиму в Ірані. Але вона має відбутися не внаслідок зовнішнього втручання, а завдяки самим іранцям.
Водночас такі зміни ніколи не відбуваються швидко. У Вашингтоні ж потребують оперативного результату: наближаються вибори до Конгресу, а продовження військової кампанії негативно впливає на політичні рейтинги.
Саме тому переговорний процес, схоже, рухається до проміжного компромісу: проблему не буде остаточно розв'язано — її лише тимчасово відкладуть.
Єдиний спосіб остаточно вирішити проблему — це зміна режиму. Ісламська Республіка Іран, якою керує Корпус вартових ісламської революції, залишається ворогом Сполучених Штатів. Вони роками вигукують "Смерть Америці", а на їхніх руках — кров багатьох американців. Цей режим не зміниться. Він може лише на певний час стати обережнішим, але не змінить своєї природи. Довгострокове рішення — лише його падіння.
Так, вони мають силові структури і зброю. Але так само було в Радянському Союзі та в Румунії за Ніколае Чаушеску. І все ж ці режими впали. Проте це мають зробити самі іранці, а не Америка.
Водночас немає жодних гарантій, що такі зміни відбудуться за пів року, за п'ять чи навіть за п'ятнадцять років. Саме тому сьогодні логічніше рухатися поступово: заблокувати іранську ядерну програму, зупинити розвиток ракетних озброєнь, домогтися припинення підтримки "Хезболли".
Але тоді не буде повноцінної мирної угоди. Найімовірніше, після завершення терміну перемир'я сторони просто оголосять про продовження переговорів. Остаточного рішення не буде — лише ще одне продовження паузи. Адже зараз ніхто не зацікавлений у відновленні війни.
Наші співрозмовники зізнаються: вони були б раді помилитися у своїх прогнозах. Проте наразі кожна нова пауза виникає не тому, що сторони досягли компромісу, а тому, що вони втомилися від війни.
Саме політична доцільність, а не усунення глибинних геополітичних суперечностей, поки що визначає перебіг переговорів. І за таких умов говорити про справді стійкий мир поки що передчасно.
Лариса Задорожна, Дмитро Анопченко