В Ізраїлі 27 жовтня 2026 року відбулися вибори. Це перші загальнонаціональні вибори в країні після нападу ХАМАС у жовтні 2023-го.
і хоча остаточних результатів іще немає, проте деякі несподіванки вже є. Про ці несподіванки й загалом про вибори я, Сніжана Чернюк, поговорила 28 жовтня з колишнім директором Радіоінформаційного агентства й багатолітнім кореспондентом Польського радіо в арабських країнах Маріушем Борковським:
Наразі ми говоримо про попередні результати виборів. На цей момент, коли говоримо, підраховано 70% голосів.
І тут несподіванка, адже всі опитування, навіть за день до виборів, вказували, що опозиційний блок на чолі з Айзенкотом переможе. З невеликим відривом, щоправда, на три місця, на три більше, ніж у правлячого прем'єр-міністра Нетаньягу. І все це виявилося хибним в опитуваннях, оскільки правлячий блок прем'єр-міністра Нетаньягу наразі має перемогу в 54 місця. Айзенкоту вдалося зібрати лише 47 місць.
Є також несподіванка, яка стала очевидною останніми днями, і тим більше під час процесу голосування. Арабські списки, тобто араби та палестинці з ізраїльським громадянством, отримують 18 голосів, або 18 місць.
З цих 7 300 000 виборців, які мають право голосу, 1 200 000 — палестинці. Вони можуть голосувати. Це не мешканці Гази чи Західного берега.
Це корінні жителі Ізраїлю, і лише частина з них, бо це ті, хто має громадянство, а решта мають лише право на проживання.
На цьому несподіванки не закінчуються, — пояснює Маріуш Борковський:
А тепер є два сюрпризи. По-перше, і це було очевидно вже в дні, що передували голосуванню, — це величезна мобілізація прихильників Нетаньягу та його правого блоку.
Вони зосередилися на молоді. Пам’ятаймо, що на нинішніх виборах було залучено 500 000 нових виборців віком від 18 до 22 років, оскільки протягом останніх чотирьох років виборів не було. А опитування вже показали, що дві третини цих нових виборців проголосують за правих.
Праві представляють Нетаньягу як сильну людину, яка, як він сам стверджував, захищає безпеку та існування Ізраїлю від знищення палестинцями, Іраном тощо. Це перше. Друге — технічні навички.
Експерти, які консультують Нетаньягу, вказали що насамперед майбутнє за молоддю. Серед молоді відбувся зсув настроїв праворуч, але з ними треба контактувати та «пропонувати» їм свою позицію.
Нетаньягу вже належить до покоління, як то кажуть, 60+. Його команда також не наймолодша. Він поставив на комунікації. Як? Кажуть, що ізраїльська молодь, і не лише ізраїльтяни, не слухає радіо, не слухає телебачення, не читає газет і не читає жодних великих онлайн-видань.
Вони дивляться в соціальні мережі. І тут ультраправі, бо я маю додати, що в Ізраїлі точилася боротьба між відносно поміркованими правими, Айзенкотом та його союзниками, і ультраправими, Нетаньягу та партіями ще правішими від нього, Бен Гвіром, Смотричем тощо.
І вони дуже інтенсивно зосередилися на кампанії в соціальних мережах протягом останніх двох місяців.
Комунікаційна стратегія передвиборчих дій була неморальна, відверто маніпуляційна й типова для популістів:
Деякі з цих повідомлень були згенеровані штучним інтелектом, і навіть це було за межами доброго смаку.
В останній такій рекламі лідер опозиції Айзенкот, чий син загинув як солдат у Газі, і двоє його двоюрідних братів також загинули там, зображений як чоловік, який йде до фігури свого сина, проходить крізь фігуру та біжить, щоб обійняти лідера палестинської опозиції, який голосує за ізраїльський Кнесет. Гасло було: голосуйте за палестинців, коли ви голосуєте за Айзенкота, — то ви голосуєте за палестинців, голосуєте за знищення Ізраїлю та ворогів Ізраїлю.
Також був ролик, який показував ядерний вибух, що знищує Єрусалим і Тель-Авів. Це було дуже сугестивним і, як зараз бачимо, принесло результати на виборах.
Ще не підраховані голоси військових, це 10 відсотків лекторату, але вони, ймовірно, будуть прихильниками Нетаньягу, — зазначає Маріуш Борковський. Парламентської більшості, втім, не отримала жодна з партій, а тепер поляризація сягнула таких меж, що прихильники опозиційних партій відверто ненавидять одні одних, тож питання урядової коаліції лишається відкритим:
Однак важливо пам'ятати, що в Кнесеті зі 120 місць потрібно 61 місце для управління.
Жодна з партій не забезпечила собі цього. Це може дещо змінитися, але попередні опитування показують, що менші партії мають по сім місць кожна. Дві основні партії мають по 24 та 27 місць кожна, але результат все ще 54 до 47. Одним словом, потрібно заповнити прогалини, що буде дуже складно.
І хто визначатиме перевагу на цих терезах? Це два арабські списки, палестинських арабів, яких, попри заперечення виборчої комісії, відновив Верховний суд Ізраїлю, і вони мають 15 місць. І тепер якби будь-хто з кандидатів на посаду прем'єр-міністра уклав угоду з палестинськими списками, він би легко виграв, маючи більшість 15 + 47, фактично 63 місця проти 54. Однак обидві сторони стверджують, що про жоден союз із палестинцями не може бути й мови. Це для нас загибель, це ганьба! Будь-хто, хто укладе з ним будь-який союз, буде зрадником!
А яка ситуація зараз? Після того як президент висуне одного з цих претендентів, або Айзенкот (сумнівно, оскільки у нього недостатньо місць), або Нетаньягу, той матиме 28 днів на переговори.
Це завжди було складно й завжди було питанням вибору. Уряд був коаліційним, що складався з однієї провідної партії та менших додатків, і саме в цьому полягає драма: хоча у них мало депутатів, вони все одно приєднуються, висуваючи надзвичайно перебільшені вимоги. Так було з надзвичайно радикальною, майже расистською програмою Бен Гвіра, Смотрича тощо. Навіть іще більш расистськими, ніж Нетаньягу.
Зрештою, ці менші партії отримують значно більшу вагу, ніж правлячі партії, бо їм достатньо лише вийти з уряду, щоб уряд упав.
Експерт із питань Близького Сходу Маріуш Борковський підкреслює, що як би не склалася коаліція, ситуація може змінюватися радше всередині країни, тобто в питаннях служби у війську ортодоксальних євреїв, скажімо, у відносинах з ізраїльськими палестинцями, водночас питання зовнішньої політики будуть незмінними незалежно від правого чи ще правішого урядів, зокрема й щодо України:
Треба сказати, що існує зв'язок між війною в Україні та війною на Близькому Сході.
Путін гостро зацікавлений у продовженні конфлікту на Близькому Сході. По-перше, він пов'язаний альянсом лише через надання супутникових даних. Чому іранські ракети так добре влучали в цілі? Завдяки даним із військових китайських і російських супутників.
Ми не зовсім знаємо, як постачається деяке обладнання, але Путін його доставляє. Щобільше, коли Америка та світ стурбовані нафтовою проблемою, цим повзучим конфліктом — бо на Близькому Сході насправді немає ні війни, ні миру — то всім, вибачте, байдуже до українського питання. І Путін явно тисне на Трампа, кажучи: «Вирішимо з Україною по-моєму, тож, можливо, ми зможемо допомогти вам вирішити проблему на Близькому Сході, тобто ми призупинимо допомогу Ірану».
Отже, ці речі пов'язані. Хоча Трамп, безсумнівно, хотів би встановити ще повніші, кращі відносини з Росією коштом України, це очевидно, але на цей момент він також хотів би відмовитися від справ на Близькому Сході. І ці питання абсолютно пов'язані. Нафтова криза, Трамп вважав, що Україна відповідальна за дефіцит нафти. Проте це неправда.
Насправді ж нафти бракує, бо лише невелика частина цієї сирої нафти проходить через Ормузьку протоку, тоді як бракує постачання того, чого бракує на Заході — нафтопереробних заводів, які б переробляли цю сиру нафту на дизельне пальне чи бензин. Ось цього бракує, ціни зростають.
Зрештою, бачимо, як тільки щось там хитнеться — ціни підскакують.
Проте є ще один парадокс. Американські корпорації отримують вигоду від експорту пального за високими цінами.
І також отримує вигоду Путін. Тож тут у нас замикається причинно-наслідкове коло.
І саме тому вирішення як війни в Україні, так і війни на Близькому Сході є таким складним і заплутаним, бо є забагато факторів, які відіграють вирішальну роль. А насамперед не лише політичних, але й іміджевих — врятувати Путіна, що він не програв війну, врятувати імідж Трампа, що він не програв війни на Близькому Сході, врятувати імідж Тегерану, що не програв війну. Проте є ще фінансові — і ці дуже вирішальні.
Експерт із питань Близького Сходу Маріуш Борковський також зазначив про ще одну тенденцію, яка стає все чіткішою — претензії Ізраїлю на місце регіональної наддержави, що викликає серйозне занепокоєння в Саудівській Аравії та в країнах Перської затоки.
Запрошую послухати розмову в доданому звуковому файлі або в подкастах.
Сніжана Чернюк