Інтелектуалісти, гіпстери, митці, успішні люди, журналісти — усі вони, служачи сьогодні в українські армії, викликають найбільше зацікавлення як серед українських, так і серед іноземних інтелектуалістів, гіпстерів, успішних людей та журналістів, — пише в тижневику Tygodnik Powszechny український письменник, публіцист Артем Чапай. У есе «Чи багатьох ти вбив» Артем Чапай порушує тему того, що дуже багато людей, які виборюють свободу для України, воюючи на фронті, залишається абсолютно невідомими як Україні, так і світу. Дуже багато інтерв’ю з’являється із людьми зі світу культури, бізнесу чи науки, але вони становлять незначну меншість серед українських військових.
Артем Чапай розповідає про свого фронтового друга, який після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну повернувся з Німеччини, аби стати на захист своєї країни. Це історія одного з багатьох військових, історії яких залишаються поза увагою медіа. Саня рік тому відразу записався до тероборони, не повідомивши про те, що він — неповносправний. А тоді цього ніхто не перевіряв. Невдовзі він потрапив на фронт. Його бронежилет носять замість нього інші, бо він не може нічого важкого носити. Як пише Артем Чапай, із Санею він розговорився лише тому, що той носить таку ж форму, як і він. За його словами, на війні є не тільки митці, інтелектуалісти чи інформатики, а й будівельники, аграрії, комбайнери, шахтарі, продавці з базару та багато інших. І, якщо йому, письменнику, легко написати про воєнну дійсність, коли його про це просять журналісти, то коли він питає своїх друзів з фронту про їхні емоції, часто їм висловити це дуже складно, часто ці відповіді — дуже короткі. Одна з них: «Я просто не міг там сидіти, тобто закордоном. Чехи мені казали, що Україну знищать за два тижні. А коли я їм відповідав, що ми виграємо, то вони питали мене, що я курив». Мотивації людей, які вирішили піти на війну, як пише Артем Чапай, дуже різні, але, підсумовуючи, він пише: «і, власне, це передусім за їхніми спинами, за спинами тих всіх неінтелектуалів, немитців, а простих звичайних людей, але на свій спосіб унікальних осіб, людей, які не вміють публічно висловлювати своїх почуттів та емоції, — на їхніх плечах тримається майбутнє України, а, можливо, навіть і майбутнє світу».
«Tygodnik Powszechny»/М.К.