У свіжому польському тижневику Newsweek Polska дізнаємося, «чому Польща повинна мати ядерну бомбу».
У статті обговорюється тема ядерної безпеки в Європі. З огляду на все більші сумніви щодо американських гарантій виникають питання: чи може Європа створити власну ядерну парасольку?
Як говорить директорка відділу досліджень в НАТО Defence College Флоренс Ґауб, «наявність ядерної зброї поставило би Польщу на рівні з Францією та Великою Британією і це був би дуже сильний геополітичний сигнал».
Чи повинна Польща розглянути можливість придбання власної ядерної зброї? Це питання дедалі частіше обговорюється в європейських та національних дебатах, особливо після вторгнення Росії в Україну.
10:21 01D3A29D.mp3 Огляд польських медіа: «Чому Польща повинна мати ядерну бомбу» [слухайте повністю]
Франко-німецька експертка з питань безпеки не залишає ілюзій: Європа наразі не має переконливої альтернативи американській ядерній парасольці. Але Польща, як вона наголошує, є однією з небагатьох країн, які реалістично розглядають власне стримування.
Ґауб нагадує, що найбільш тривожним сценарієм, який зараз обговорюють у НАТО, є не повномасштабна війна, а обмежений, «тестовий» напад Росії на одну з балтійських країн або Польщу. Такий крок став би випробуванням єдності Заходу та ефективності альянсів.
Війна в Україні показала, що стримування без реальної сили не працює. Європа починає розуміти, що не може покладатися на Сполучені Штати безкінечно, особливо якщо політика у Вашингтоні знову повернеться до ізоляціонізму.
Але чи реалістично створити спільний європейський ядерний арсенал? Ґауб вважає, що ні. Бракує довіри, спільної стратегії, і кожен гравець хоче зберегти суверенітет. Навіть Франція та Велика Британія не хочуть ділити контроль над ядерною зброєю. Країни ЄС не можуть запропонувати своїм союзникам таку ж надійність стримування, як США.
І нарешті, фундаментальне питання: чи гарантує ядерна бомба безпеку? Відповідь експертки однозначна — ні. Без бажання її використати вона стає лише символом. І жодна зброя не зможе замінити політичну єдність і готовність захищати спільні цінності.
У тижневику Przegląd можна прочитати статтю під назвою «Коричнева Польща піднімається з колін» про те, як польський кордон потрапив під контроль націоналістів.
На шпальтах польського видання — тривожна картина того, як крайні праві сили дедалі активніше підміняють державу в питаннях безпеки. У статті Анджей Сікорський розповідає про діяльність «Ruchu Obrony Granic» — «Руху оборони кордонів», створеного Робертом Бонкевичем, радикалом із колишнього середовища ONR, наближеного до політиків правлячої до недавнього часу партії «Право і справедливість».
Автор пише, що під приводом боротьби з нелегальною міграцією, пов’язаної нібито з гібридною війною Німеччини, Путіна та Лукашенка, бойовики ROG організовують самовільні патрулі на польсько-німецькому кордоні. У жовтих жилетах та з біло-червоними пов’язками вони зупиняють авто, перевіряють документи, затримують осіб із темним кольором шкіри — часто із погрозами та приниженнями.
Як стверджує автор, усе це супроводжується відвертою дезінформацією. Ситуація набирає загрозливих обертів: парамілітарні угруповання беруть на себе функції держави, поширюють страх і насильство під прикриттям «патріотизму». А на прицілі в них, як пише Анджей Сікорський, — не лише мігранти, а й польські прикордонники, поліція та будь-хто, хто мислить інакше.
У продовження теми. Військовий оглядач Якуб Паловський на порталі Defence24 у своїй гострій аналітиці пише, що армія на кордоні — це ознака слабкості держави, а не сили і що змарновано чотири роки.
У центрі уваги — нова операція польської армії «Безпечний Захід», яка передбачає перекидання підрозділів Військ територіальної оборони та інших частин на польсько-німецький кордон. Ціль — посилити прикордонну безпеку, але ціною значного удару по основній функції армії — обороні країни у разі збройної агресії.
Журналіст наголошує: це вже не перша подібна операція. З 2021 року польські війська постійно чергують на кордоні з Білоруссю, тепер — і з Литвою, і з Німеччиною. Але це веде до перевантаження військових, до деградації навчального процесу, плутанини в підготовці офіцерів і зниження бойової готовності армії.
Автор прямо каже: військо перетворилося на «прикордонну пожежну команду», яку викликають у ситуації, коли служби внутрішньої безпеки не справляються. І хоча охорона кордонів — це конституційний обов’язок армії, постійне використання її як латки для слабкості цивільних структур — небезпечно в довгостроковій перспективі.
Паловський закликає до реальної дискусії на рівні Міністерства оборони: як вивільнити війська від рутинного патрулювання і дати змогу відновити повноцінну підготовку до сучасної війни. Особливо в умовах, коли РФ адаптується до війни в Україні, а НАТО очікує потенційних нових загроз.
На шпальтах тижневика Sieci читаємо про «Замах на Інститут Пілєцького».
У статті передусім привертає увагу тема про «Заборонені дослідження» щодо проблем, які створює влада для дослідження злочинів, скоєних російською армією під час агресії проти України.
Як читаємо, цією темою займався інститут під назвою «Центр Лемкіна». Центр створив дві дослідницькі групи: одну під керівництвом воєнної кореспондентки та громадської діячки Моніки Андрушевської в Україні, та другу — в Берліні, що документує російські злочини, скоєні проти мирних жителів, і яку очолює Ганна Радзейовська.
З публікації дізнаємося, що навесні минулого року Міністерство культури і національної спадщини повідомило, що їх діяльність нелегальна. Закон про Інститут Пілєцького говорить про вивчення злочину геноциду в ХХ столітті, а росіяни напали на Україну в ХХІ столітті. Тим часом відомий юрист, професор Губерт Іздебський висловив думку, що порушення закону немає, адже він не містить часових рамок.
Моніка Андрушевська, як читаємо у публікації, звернулася до міністерки культури Ганни Врублєвської із проханням про підтримку від Респубілки Польща, нормальні умови праці, повернення коштів за пальне, страховку. «Як думаєте, чи хтось нас за це похвалив чи запропонував гідні умови праці? Ні, за це нам заборонили збирати свідчення злочинів, а навіть на місяці публікувати чергові звіти», — цитує її слова тижневик Sieci.
Опрац. Тарас Андрухович