Від початку війни київські домініканці почали пекти в монастирі хліб. «Ідея з’явилася тоді, коли у перші дні російської агресії в Україні не було відомо, чи буде у Києві хліб, чи його не бракуватиме. Магазини швидко пустіли. Один із братів згадав, що колись він пік хліб. Вдалося купити дріжджі і борошно. Перший буханець не дуже вдався, але вже наступні були добрі», - розповідає настоятель монастиря отців-домініканців у Києві о. Якуб Ґонцяж.
З початку повномасштабної агресії монах веде щоденник у соцмережах. Він описує життя звичайних людей, як вони живуть попри все. Наприклад, про звук будильника, який будить вранці замість звуку сирен, що були дуже частими на Київщині. На думку отця, такі прості речі у воєнний час стають дуже важливими. «Ми не звертаємо на них уваги, розуміємо, що вони просто повинні статися, що ми маємо право на них. Це все є звичним, банальним і простим, що нема з чого радіти, нема чим тішитися, що цінувати. Лише тоді, коли цих звичних речей починає бракувати, коли їх складніше дістати або ж коли вони починають коштувати значно дорожче, ми можемо побачити, наскільки вони важливі і наскільки вони нам потрібні у щоденному житті», - розповідає отець Якуб.
Отець-домініканець багато часу провів на київському вокзалі, де люди прощалися зі своїми рідними і їхали з Києва. Там він побачив, як українські жінки, діти прощаються зі своїми чоловіками, батьками. «Дітей, які виїжджали з Києва, неможливо було відірвати від їхніх татів, що залишалися в Україні. Час прощання був надто короткий, аби передати те, що хотілося передати. Я подумав, що якщо цих жестів на щодень замало, ми стаємо біднішими на щось дуже важливе».
«Tygodnik Powszechny»/М.К.