Нещодавно у світ вийшла книга екс-редакторки Le Monde Сільві Кауфман «Осліплені» про те, як «Берлін і Париж розв'язали Росії руки». Це аналіз помилок Західної Європи, які сприяли російській агресії проти України.
За словами журналістки, французи не усвідомлювали, якою людиною є Путін насправді, хоч його якості прослідковувались ще до того, як він прийшов до влади.
«Дві чеченські війни, минуле в КДБ і те, як він поводив себе, коли повернувся до Ленінграда. Сама тема його дисертації досить промовиста: як сировина може бути використана як інструмент зовнішньої політики. Звісно, тоді було важко передбачити, як цей інтерес може втілитися в його власну політику. Але це було передвісником того, що Путін використав газ як зброю проти європейських країн, особливо проти Німеччини», — сказала Кауфман в інтерв'ю для польського тижневика Polityka.
Вона переконана, що європейці повинні були бити на сполох ще під час перших кольорових революцій у Грузії та Україні, у 2003-2004 роках, коли Путін заявляв, що нібито саме Захід таємно спровокував ці революції.
«Наступним моментом "європейської сліпоти" стала промова Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки у 2007 році. Саме там він вперше перед міжнародною аудиторією розкритикував американську гегемонію і звинуватив США в імперіалізмі. Його слухали найважливіші представники західного істеблішменту, в тому числі Анґела Меркель… Після цієї промови усі, за винятком країн Балтії, які добре знають Росію, були шоковані. Однак ефект тривав недовго, Путін зійшов зі сцени, всі знизали плечима і повернулися до спроб співпраці — німці до торгівлі газом, французи до примарної архітектури безпеки в Європі, яка включала б Росію, а британці до відмивання грошей російських олігархів у Лондоні», — зауважила журналістка.
Сільві Кауфман визнала, що французи теж були «осліплені». Відносини з Росією базувались на французькій вірі в те, що архітектура європейської безпеки, яка склалася після Холодної війни, поступово розпадається і має бути замінена чимось іншим.
Французи вважають себе ядерною державою і з цієї причини вважали, що новий порядок може бути досягнутий лише за участі Росії, яка володіє величезним ядерним арсеналом.
«Цією амбіцією керувалися всі французькі президенти, починаючи з Ширака. Ніколя Саркозі відверто захоплювався Росією. У 2008 році, під час війни в Грузії, скориставшись тим, що Франція на ротаційній основі головувала в ЄС, Саркозі взяв на себе переговорну ініціативу і підписав мирну угоду на вигідних для Росії умовах. Тоді всі вважали це вершиною французької та європейської дипломатії. Насправді ж це був провал і сигнал Путіну, що він може продовжувати реалізовувати свої плани та імперіалістичні амбіції, оскільки не зустріне жодного опору з боку Заходу», — вважає екс-редакторка Le Monde.
Наступному президенту, Франсуа Олланду, як вважає журналістка, не вистачило хоробрості протистояти Анґелі Меркель у Мінському процесі 2015 року. Питання приналежності Криму було відсунуте на другий план. І Путін затягнув переговори на невизначений термін.
«Сьогодні Олланд припускає, що це було виграшем часу для України. Аналогічно пояснювала це і Меркель. Однак цей аргумент мене не переконує. Якби Франція дійсно хотіла виграти час для України в той час, вона б переозброїла її — як це зробили британці. Але ані Німеччина, ані Франція про це не думали. Тож ми, можливо, і виграли трохи часу, але не зробили нічого, щоб реально допомогти українцям», — переконана Кауфман.
У своїй книзі авторка описує також момент після втечі президента Віктора Януковича 2014 року та окупацію росіянами Криму: «Як відреагував Захід? Американці та німці переконували українців не чинити опір, раз сам кримський народ не чинив опору. Це була велика помилка, яка була закріплена під час Мінського процесу — питання Криму було визнано не вартим навіть того, щоб бути включеним до переговорів».
Аналізуючи сьогоднішні події, Сільві Кауфман вказує на те, що Захід досі керується принципом «Росію не можна принижувати».
«Ми боїмося приниження Росії, і забуваємо, що це Росія принижує інших», — наголошує вона.
За її словами, ця фраза відображає кілька речей.
По-перше, це вираз історичної травми — страх, що історія може повторитися. Перша світова війна закінчилася приниженням Німеччини через умови Версальського договору. Це призвело до накопичення розчарування, яке врешті-решт переросло в агресію. По-друге, на таке ставлення також впливає бачення Великої Росії, яке вкоренилося як серед французьких правих, так і серед лівих. Йдеться про певне міфічне уявлення про російську історію та культуру. Звідси походить відчуття, що гігантів не можна принижувати, особливо якщо вони мають ядерний арсенал.
Водночас, на думку Кауфман, зараз такий підхід змінився, і вона давно не чула жодних застережень у Франції проти приниження Росії.
Polityka/І.Т.