Після поразки Віктора Орбана на парламентських виборах в Угорщині польський публіцист Вітольд Юраш на порталі «Onet» формулює низку важливих висновків, які мають значення і для Польщі, і ширше — для регіону.
Передусім, результати виборів показали, що навіть сильна зовнішня підтримка не гарантує перемоги. Попри симпатії з боку США, Орбан не втримав владу. Натомість більш стримана підтримка опозиції з боку європейських політиків виявилася ефективнішою.
Другий момент — міф про «втручання ЄС». Юраш підкреслює, що активнішим гравцем були саме США, а не Брюссель. Це ставить під сумнів риторику політиків, які звинувачують Євросоюз у надмірному впливі.
Водночас ключовим чинником стала зовнішня політика уряду Орбана — передусім його ставлення до Росії та війни проти України. Обережна, а подекуди й проросійська позиція влади дедалі більше контрастувала з настроями частини суспільства, яке підтримує Україну і негативно сприймає політику Кремля. Цей розрив, за оцінкою автора, став одним із факторів втрати довіри.
Юраш також наголошує: зв’язки з Росією в умовах війни стають політичним тягарем. Те, що раніше могло виглядати як прагматична політика, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну почало сприйматися як морально й стратегічно проблемне рішення.
Загалом головний висновок — вибори в Угорщині показали, що навіть стабільні режими можуть швидко втратити підтримку, особливо якщо їхня зовнішня політика — зокрема щодо Росії та війни в Україні — розходиться з очікуваннями громадян.
Китай розглядає Росію не як союзника, а як інструмент у власній геополітичній грі. Про це в інтерв’ю для польського «Newsweek» говорить політолог Вен-Ті Сунг. За його словами, зовнішня політика Пекіна є прагматичною та опортуністичною: кожна ситуація — це передусім можливість для торгу.
Війна Росії проти України стала для Китаю джерелом конкретних переваг. Пекін отримує доступ до дешевих російських енергоносіїв, а сама Росія дедалі більше залежить від китайського ринку. Водночас китайська сторона не поспішає надавати Москві відкриту військову підтримку, обмежуючись обережною дипломатією та вигідними економічними кроками.
Експерт підкреслює: економічний дисбаланс між країнами є ключовим. Російська економіка сьогодні приблизно вдесятеро менша за китайську, тому Пекін не сприймає Москву як рівноправного партнера. Радше йдеться про асиметричні відносини, де Китай отримує більше, ніж віддає.
Попри заяви про «партнерство без обмежень», реальний характер відносин інший. Китай і Росія не мають спільної стратегічної візії майбутнього — їх об’єднує лише прагнення послабити вплив США. У цьому сенсі їхня співпраця є ситуативною, а не союзницькою.
Більше того, затягування конфліктів — зокрема війни в Україні чи напруження на Близькому Сході — може бути вигідним для Пекіна. Чим довше США залучені в інші кризи, тим більше можливостей отримує Китай для посилення власних позицій у світі.
Водночас сам Китай намагається зберігати образ нейтрального гравця. Він уникає прямої підтримки агресії, але й не чинить реального тиску на Москву. Така позиція дозволяє Пекіну одночасно отримувати економічні вигоди й не псувати відносини із Заходом.
Отже, Росія для Китаю — не союзник, а радше ресурс і важіль впливу у глобальному протистоянні.
У польському тижневику «Do Rzeczy» вийшов матеріал про можливу зміну політики Дональда Трампа щодо НАТО та Європи. Автор аналізує риторику експрезидента США після загострення на Близькому Сході та його дедалі жорсткіші заяви щодо союзників.
Ключовий меседж — розчарування Трампа союзниками по НАТО. Він відкрито заявляє, що альянс не завжди діє в інтересах США, і наголошує: НАТО є оборонним союзом, а не інструментом для ведення чужих воєн. Особливо його дратує, що європейські країни, на його думку, недостатньо інвестують у власну безпеку.
У матеріалі наводяться неофіційні сигнали з Вашингтона: Білий дім нібито розглядає варіанти «покарання» частини союзників — зокрема через скорочення військової присутності в Німеччині, Іспанії чи Італії та можливе перекидання сил на східний фланг, наприклад до Польщі.
Водночас автор підкреслює: попри гучні заяви, повний вихід США з НАТО виглядає малоймовірним — це юридично складно і політично ризиковано. Проте навіть часткове дистанціювання або умовна підтримка союзників можуть суттєво послабити альянс.
Окрема увага приділяється зміні глобального балансу сил. Європейці дедалі більше усвідомлюють, що не можуть повністю покладатися на США і змушені інвестувати у власні оборонні можливості. Інакше кажучи, риторика Трампа вже працює як каталізатор переозброєння Європи.
Останнє соціологічне опитування, проведене Інститутом Pollster на замовлення порталу «Portal Obronny», показує помітну зміну настроїв у Польщі щодо безпеки та майбутнього НАТО.
За даними дослідження, 76% поляків вважають, що Польща повинна готуватися до сценарію, у якому Сполучені Штати обмежать свої зобов’язання в межах НАТО. Якщо ж виключити тих, хто не визначився, ця частка зростає майже до 90%. Це свідчить про те, що суспільство дедалі серйозніше сприймає можливість ослаблення американського гаранта безпеки в Європі.
Експерти звертають увагу, що такі побоювання пов’язані з невизначеністю у політиці США, зокрема з риторикою Дональда Трампа та його підходом до союзів як до взаємовигідних угод. У публічних дебатах звучить теза, що Вашингтон може сильніше прив’язувати свою підтримку до рівня оборонних витрат партнерів по НАТО.
Водночас автори матеріалу наголошують: повний вихід США з Альянсу залишається малоймовірним. Але більш реальним сценарієм може стати зменшення військової присутності США в Європі та посилення вимог до самостійності європейських країн.
На цьому тлі дедалі частіше обговорюється концепція європейської стратегічної автономії в обороні. У такій моделі більший тягар звичайної оборони континенту може лягти на Польщу та Німеччину, тоді як Франція та Велика Британія залишатимуться ключовими ядерними гарантами стримування.
Польща, як підкреслюється в аналітиці, вже сьогодні відіграє одну з ключових ролей на східному фланзі НАТО — значно збільшує оборонні витрати та активно нарощує військовий потенціал.
У місці, що символізує один із найстрашніших злочинів ХХ століття, Росія просуває власний історичний наратив про так звану «польську русофобію».
Як повідомляє портал Centrumeuropy.pl, на території Катинського меморіалу в Смоленській області відкрили виставку під назвою «Десять століть польської русофобії». Її підготувало Російське військово-історичне товариство, а відкриття відбулося напередодні річниці Катинського злочину 13 квітня, а також у річницю Смоленської катастрофи — 10 квітня.
Експозицію розмістили неподалік входу на польський військовий цвинтар. Вона подає власну інтерпретацію польсько-російських відносин упродовж століть. За словами організаторів, її мета — показати «ненависть еліт польської держави до Росії та російського народу» та її прояви в конкретних історичних діях, зокрема — як зазначено — «захопленні російських територій» і діях щодо російського, білоруського та «малоросійського» населення — як у царській пропаганді називали українців.
Значна частина виставки присвячена ХХ століттю. Серед ключових тез — твердження про нібито співпрацю довоєнної Польщі з нацистською Німеччиною, а також наголос на ролі Радянського Союзу як «визволителя» Польщі. Організатори заявляють, що у боях за Польщу загинули понад 600 тисяч радянських солдатів, і акцентують на діях Червоної армії після 1944 року — розмінуванні, відбудові та гуманітарній допомозі.
Виставка також торкається сучасності. У ній стверджується, що після вступу Польщі до НАТО та Європейського Союзу нібито посилився націоналізм. Як приклади «русофобії» називають демонтаж пам’ятників радянським солдатам та підтримку України у війні проти Росії.
Водночас незалежні історики наголошують: подібні твердження не мають підтвердження в наукових дослідженнях. Зокрема, загальновизнано, що агресія проти Польщі у 1939 році була результатом домовленостей між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом після підписання пакту Ріббентропа–Молотова. Окремо підкреслюється, що Катинський злочин — масове вбивство польських офіцерів у 1940 році — був здійснений радянським НКВС, що підтверджено розсекреченими документами. Попри це, сучасні російські наративи часто намагаються применшити або переосмислити ці факти.
Аналітики вважають, що подібні виставки є частиною ширшої інформаційної політики Кремля. Її мета — формувати громадську думку через переінтерпретацію історії та використовувати минуле як інструмент для виправдання сучасної політики, зокрема війни проти України. У підсумку, відкриття цієї виставки в Катині — місці пам’яті про жертв радянського злочину — розглядається як провокаційний крок і приклад історичної пропаганди.
Підготував Тарас Андрухович