В Українському домі триває виставка Аґати Тер Стемпєнь «Kobiety obecnych wojen» («Жінки сьогоднішніх війн»). Авторка так говорить про свій проєкт: «Проєкт базується на науковому дослідженні, зосередженому на практиках візуального опору, пов’язаних з рухами та соціальними проблемами. Також на аналізі гендерної ідентичності та гендерно зумовленого насильства в контексті поточної війни в Україні. Поєднуючи галузі науки: образотворче мистецтво, гендерні дослідження, полемологію, нові психологічні дослідження травми та її передачі через покоління, я використовую потенціал творення як процес трансформації. Як художниця, академічна викладачка і дослідниця, я хотіла відповісти на сучасне явище, щоб наблизитися до ситуації жінок перед обличчям війни».
На зв’язку зі студією Польського радіо для України — Аґата Тер Стемпєнь, мультидисциплінарна художниця.
Назва Вашої виставки — «Жінки сьогоднішніх війн». Ця назва звернула мою увагу, тому що в Україні, ще перед 2014 роком, війна асоціювалася з чимось минулим, передусім — з Другою світовою війною.
— Ця назва говорить про теперішні війни, але війна тут розуміється не тільки як атака, як військовий напад. Війна — це теж наслідки різноманітних подій, про які розповідали мої співрозмовниці, героїні цих відеорозмов. Проєкт стосується тих художниць, які нині перебувають в Україні, але це теж жінки, котрі через війну були вимушені виїхати з Україні й вони є у постійній подорожі, міграції. Це теж художниці, котрі оселилися у Польщі раніше, перед повномасштабним вторгненням, і вони відчувають і проживають цю війну через зв’язок зі своїми рідними і близькими, котрі залишилися в Україні. Це телефонний, інтернет-зв’язок. Отже, проєкт представляє розповіді жінок, котрі мають різні перспективи.
Ви теж порушуєте у цих розмовах різні аспекти війни, її впливу на людину і митця. Це, передусім, воєнна травма.
— Так, я займаюся темою травми, яка переноситься з покоління на покоління, генеалогічно. Це травми, які насправді вже є в генетичному коді людини. Тому я дивлюся на тему війни ширше, як не тільки на актуальну драму, а як на драму, яка триватиме і передаватиметься на наступні покоління. Цей стрес, ця тривога, відчуття небезпеки і незахищеності, трагедії, нестачі — це все відіб’ється відлунням на наступних поколіннях, нащадках людей, котрі через це все пройшли. Науковці вже довели, що сильні стресові пережиття, пов’язані з війною, впливають на наступні покоління людей, і передаються цим поколінням в генетичному коді. На цій виставці я показую два відео. Перше має форму розмов, інтерв’ю і було трейлером матеріалу, який я вибрала, — 50 годин розмов з українськими художницями на тему актуальної ситуації їхньої творчості, актуального етапу, на якому вони є. А друге відео — це мій проєкт «Любовні листи», який присвячений темі успадкування воєнної травми. Перед цим проєктом я займалася темою жінок у війні з моєї родини — це були перша, і друга світові війни. І тоді я думала, що тема війни — це тема минулого, архівів, до яких я сягала, коли працювала над цим проєктом. Але у 2022 році виявилося, що ця тема стала гостро актуальною. І дуже близькою, також стосовно Польщі.
Чому Ви вживаєте слово «війна» у множині?
— Жінки воєн — це не тільки про одну цю війну, яка точиться в Україні. Це різні війни, але це теж війни, які резонують на жінок у феміністичному аспекті. Я маю на увазі,хоча би тему зґвалтувань. Війна не є тільки одною війною, але усі її елементи, аспекти накладаються на долю однієї людини. Коли я працювала над цим проєктом, я багато читала і слухала про ситуацію жінок під час війни на Балканах. І ці жінки наголошували на тому, що війна — не тільки одна, що вона складається з багатьох воєн, які тривають після завершення, офіційного чи історичного завершення війни. І ці війни залишаються довго активними.
Коли говорити про жінку в актуальній війні в Україні, то її ситуація і ці обличчя війни є настільки різними, що з одного боку, це жінки-воїни (адже нині на фронті воює кількадесят тисяч жінок). Але з другого боку, жінки стають жертвами зґвалтувань і часто є найбільш вразливою частиною суспільства у воєнний час. А ще з іншого боку, жінки — це теж величезна армія волонтерів.
— Так, оскільки я працюю з мовою візуального мистецтва, то для мене те, про що Ви говорите, тобто різних аспектів ситуації жінок у війні, тобто що це не тільки жертва або що це не тільки воїн чи активна особа, котра організується, допомагає... Дуже багато з моїх співрозмовниць у 2022 році не займалися мистецтвом, їхня творчість була «заморожена», а вони почали активно займатися гуманітарною допомогою. Тому, справді, цих аспектів є дуже багато... А повертаючись до візуальної мови, те до мене дуже вразила в контексті феміністичному — до мене тут у Польщі дійшли фотографії з різанини в Бучі у 2022 році. На одній з фотографій було видно долоню жінки, котру жорстоко вбили, зґвалтували, і ця жінка мала свіжий манікюр. Знаєте, жінка є на кожному суспільному полі — вона є і мамою, і коханкою, і діячкою, професійно активною.. а тут ми бачимо, як цю жінку жорстоко вбито, зґвалтовано... Мене це дуже зачепило, цей візуальний посил, ця рефлексія — якою є роль жінки, і де ця жінка є в сучасному суспільстві.
Чи Ви знайшли відповідь на це запитання?
— Ви знаєте, я навіть себе відчула трішки ошуканою, що з одного боку, від жінок вимагається щоби вони добре виглядали, були молоді, худі і так далі... Тобто жінка зводиться тільки до візуального сприйняття — як вона виглядає. А вона повинна виглядати молодо і бути гарною. І з другого боку, є дуже брутальна реакція — як на фото, про яке я говорила. І для мене ці два контрасти у візуальній мові були шокуючими.
Ви сказали, що багато цікавилися ситуацією жінок під час війни на Балканах... Хочу вас запитати, чи можна між жінками з тих воєн початку 90-их років і нинішньою війною в Україні провести якісь нитки?
— Ситуація жінок у війні на Балканах, у зв’язку із тим, що ця війна відбувалася раніше, зрезонувала тим, що жінки вимагали внесення воєнного сексуального насильства до списку видів злочинів проти людства. Тому, коли говорити про юридичний аспект, то тепер ця ситуація є більш прозорою. Жінки тоді вимагали, щоби злочинці понесли покарання за зґвалтування та інші види сексуального насильства. І тепер, завдяки цим жінкам, взагалі можна кваліфікувати це як злочин і, відповідно, вимагати покарання злочинців. Перед цим сексуальне насильство взагалі не було кваліфіковане і не було злочином. У цьому контексті, мушу, на жаль, сказати, що посттравматичний синдром та всі травми, які залишаються після таких ситуацій, після пережитого, є тим спільним, що об’єднує жертв війни на Балканах і війни в Україні, і жертв усіх воєн. І це підлягає довготерміновому лікуванню і терапії. Отже, це спільна, на жаль, спільна нитка, спільний досвід.
Чи художниці, з якими Ви провели розмови, повернулися до творчості?
— Так, деякі поволі повертаються, деяким потрібно було навіть шість місяців, щоби передихнути, і можливість, і час задуматися над місією мистецтва, над метою, і над тим, чи надалі є сенс щоби говорити про прекрасне — адже польською ми так і називаємо художнє мистецтво — прекрасне мистецтво — sztuki piękne. І чи надалі є сенс говорити про мистецтво у політичний спосіб, тому що те, свідками чого ми є, вимагає коментаря. Процес повернення до мистецтва був дуже різний у мисткинь. Деякі почали одразу реагувати в мистецтві не повідомлення з війни, а деяким потрібно було більше часу, щоби впоратися із шоком, який вони пережили.
Крім виставки, яку ще можна дивитися в Українському домі у Варшаві до 24 травня, Ви теж провели майстер-клас… Розкажіть будь ласка, як він виглядав.. адже ефектом результатом було спільне полотно, яке створили ви разом з учасниками…
— Він тривав дві години, учасники мали змогу познайомитися з темою арт-терапії, а його назва була така — «тунелі до тіла». Учасники мали змогу за допомогою музики та вправ з диханням пошукати внутрішніх коридорів контакту зі своїм тілом. А після таких вправ ми всі працювали над одним великим полотном. Ми працювали спільно, разом, в парах. Одною із найважливіших емоцій цих занять була емпатія, тож ми працювали над вмінням співвідчувати, слухати інших і реагувати на те, що відчувають інші, мовою візуальною, мовою мистецтва. І ця фінальна праця, це 2 метри на 3 метри, стала частиною виставки. Мистецтво співучасті — дуже важливе, тому що дає можливість та засоби вираження людям, котрі зовсім не пов’язані зі світом мистецтва, і ці люди також могли тут висловитися. І це полотно можна побачити в Українському домі.
Дякую за розмову!
— Дякую і запрошую на виставку в Українському домі у Варшаві, запрошую також заглядати на мою сторінку та інстаграм — там є відео, пов'язані із цим проєктом.
Запрошую послухати розмову у доданому файлі
Яна Стемпнєвич