Кіноклуб «Поговоримо» працює у Варшаві вже рік, у співпраці з будинком культури «Соняшник» (Solidarny Dom Kultury Słonecznik) і Музеєм сучасного мистецтва у Варшаві. Організатори клубу — двоє українських студентів, що навчаються в Польщі: Іван Крупеніков та Ліза Левенець. Вони організовують покази фільмів, після яких відбувається обговорення з аудиторією. Цього разу 17 вересня, в неділю, в Kino Luna, вул. Маршалковська 28, показуватимуть та аналізуватимуть стрічку відомої української режисерки Кіри Муратової «Довгі проводи». Цей фільм є непростим. Він докорінно змінив долю режисерки, несе в собі багато інформації про епоху, про кінематограф. Про показ і вибір фільму в студії Польського радіо для України розповіли організатори події.
Розказали про саме заснування кіноклубу «Поговоримо». Про співпрацю з Довженко-Центром, разом з яким організували 2023 року ретроспективу класики українського кіно в Польщі.
Раніше в рамках клубу обговорювали й сучасні українські фільми, наприклад, «Мої думки тихі».
Нині ж вибір торкнувся фільму «Довгі проводи». Фільм був знятий українською режисеркою румунського походження на українській кіностудії за часів Радянського Союзу. Знятий російською мовою.
Це — історія матері, яка надто любить і надто опікується своїм сином, чим руйнує йому життя. Начебто побутова тема, яка показана надто реалістично і без прикрас: як тяжко живеться матері-одиначці без підтримки держави. А в умовах соцреалізму керівництво тоталітарної держави вітало тільки радісні фільми про «щасливих колгоспників». Може здатися, що саме тому фільм заборонили до показу. Але насправді є ще одна версія з підтекстом. Адже чимало заборонених фільмів потрапляли на полички, але тут вражає ціла низка репресивних кроків: звільнили з посад директора «Одеської кіностудії» та голову українського держкіно, а саму режисерку на довгі роки викинули з професії. Їй довелося працювати бібліотекаркою в іншому місті. Начебто так сталося саме тому, що у фільмі тодішні цензори помітили приховані сенси. Мовляв, кіно розповідає не просто про шкідливу опіку матері над дитиною, а про обмеження свобод у цілій країні, яке фактично вбиває її громадян у повсякденному житті.
Якщо відійти від сенсів, фільм несе й певну художню цінність — у прийомах, властивих відомій режисерці. Це було невластиве для радянської епохи кіно, більше схоже на європейське, зокрема французьке.
Сама режисерка — Кіра Муратова — була цікавою людиною. Вона народилася в Румунії, рідним містом вважала Одесу. Українською вона не говорила, натомість сказала якось в інтерв’ю неоднозначну, але цікаву фразу: мовляв, коли вже за часів незалежності України від російськомовних режисерів вимагали знімати кіно українською, то вона вважала це «неправильним, але правильним для України».
Під час Революції Гідності Кіра Муратова підтримувала Майдан. Але разом із тим не вірила, що за Крим варто боротися після його анексії й сподівалася, що Росія колись сама розвалиться.
Переглянути найвизначніший фільм у її творчості можна нині у Варшаві, а також можна буде обговорити саме кіно та погляди режисерки у відкритій дискусії після показу.
Інтерв'ю можна прослухати в доданому аудіофайлі.
Олексій Стеценко