Вистава базується на п'єсі Наталі Уварової під однойменною назвою "Все буде добре/Wszystko będzie dobrze". Авторка здійснила серію інтерв'ю із жінками із України які втікали від війни на початку повномасштабного вторгнення та жінками із Польщі які приймали їх. На основі цих свідчень було створено образи двох головних героїнь.
— П’єсу написано на початку повномасштабного вторгнення в Україну — говорить режисерка Лариса Діденко. Тоді українки й українці були щиро зворушені тим, наскільки відкрито нас прийняли в Польщі, як простягнули нам руку дружби. Це було надзвичайно людяно. Це був своєрідний акт віднайдення дружби. Адже часто буває так, що, коли стається щось дуже страшне й погане, на противагу цьому з’являється щось потужне й добре — зазначає Діденко.
— Уся п’єса й вистава розповідають про дружбу двох жінок: українки-біженки та польки, яка прихистила її на початку повномасштабної війни — говорить керівник Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва зі Львова, Ірина Артем'як. Це символічно, адже, по суті, за всіх українських жінок говорить одна героїня — Юля, а за польських — Ула, яка прихистила українку. Насправді вони спілкувалися кожна своєю мовою: українка — українською, полька — польською. І вони порозумілися.
Саме тому ми вирішили зберегти цей варіант. Ми розглядали можливість перекладу, щоб польському глядачеві було легше зрозуміти виставу. Але після нашого досвіду у Варшаві, де ми зіграли виставу без перекладу, польською мовою, стало зрозуміло, що глядачі все одно збагнули, про що йдеться. Такий варіант їм сподобався й виявився близьким — підкреслює Артем'як.
— Загалом у нас є дві головні героїні. Але за кожною з них стоїть набагато більше: за українською героїнею — багато українських жінок, за польською — багато польських — говорить режисерка Лариса Діденко. З одного боку, маємо персоніфіковані образи, а з іншого — історії, які дуже перегукуються між собою. Сюжет розповідає про жінку, яка змушена виїхати з-під бомбардувань. Вона вирушає в дорогу з дитиною та котом, намагаючись урятуватися. Вона залишає все, що мала. Як і в багатьох українських жінок, усе її життя вміщується в одну маленьку валізу. До війни це була успішна жінка, яка мала власний бізнес, дім та звичне життя. Але, рятуючи дитину, вона опиняється в абсолютно незнайомому середовищі, яке її лякає. Вона не хоче бути нав’язливою, постійно переживає, не знає, як поводитися в нових обставинах. І невідомо, що було б із нею, якби вона не зустріла Улу — жінку, яка її прихистила — зазначає Діденко.
— Від початку 2022 року, від початку повномасштабної російської агресії проти України, Польща, зокрема Люблін, стала місцем, де багато наших громадян знайшли захист, безпеку та, передусім, доброзичливе ставлення — говорить генеральний консул України в Любліні, Роман Шепеляк. Ми ніколи не забудемо польські родини, які приймали українців у своїх домівках. Не забудемо людей, які допомагали не тому, що мусили, а тому, що вважали це правильним.
Ми ніколи не забудемо тих, хто обіймав наших дітей, допомагав нашим матерям і давав нам щось значно більше, ніж просто допомогу. Вони давали нам розуміння того, наскільки багато ми можемо зробити, коли не залишаємося наодинці. Сьогоднішня вистава, яка приїхала зі Львова, — це вияв вдячності та солідарності з польським народом. Це історія польської та української жінок, але водночас, як на мене, це історія всіх нас. Вона показує, що справжня емпатія не потребує пояснень, а справжня солідарність не запитує, звідки ти. Вона просто простягає руку допомоги — підкреслює Шепеляк.
— Вистава чітко показує, що ми не прагнемо нікого змінювати чи комусь щось доводити — говорить керівник Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва зі Львова, Ірина Артем'як. Ми хочемо спілкуватися з тією частиною польського суспільства, яка розуміє, що таке війна, що означає страх стати біженкою чи біженцем в іншій країні та наскільки важливо допомагати одне одному. Водночас ця вистава — символічна подяка полякам. Адже ми маємо дякувати — зазначає Артем'як.
Авторка фото: Zoriana Vavrynchuk
— П’єса закінчується риторичним запитанням: а що було б, якби подібна ситуація сталася зі мною і мені довелося прихистити незнайому людину? Чи порушується це питання і у виставі?
— Так, це питання звучить у виставі — говорить режисерка Лариса Діденко. Як я вже казала, у кожної історії є інший бік. Якщо ви звернули увагу на декорації, то побачили, що в нас є чорне й біле. Можливо, це дещо очевидний символ, але для нас важлива ця подвійність, взаємність, можливість помінятися місцями. Люди, які відкрили для себе добро й світло завдяки конкретним людям, готовим допомогти, не забудуть цього. Це були не політичні рішення, а вчинки звичайних людей, які відкрили свої серця та домівки.
Цей акт доброти вже ніхто не скасує. І, відповідно, люди, які отримали таку допомогу, самі готові відкритися назустріч іншим і допомогти. Ця взаємність обов’язково матиме продовження, адже ніхто сьогодні не знає, як і куди може повернутися ситуація у світі. Єдине, чим ми можемо протистояти війні та її руйнівним наслідкам, — це людські зв’язки. Політики займаються політикою. Вони діють відповідно до власних інтересів, інтересів своїх партій тощо. В Україні, як ви знаєте, ситуація подібна. Але мені здається, що саме люди можуть утримати цей світ від руйнування — зазначає Діденко.
Виставу в Театрі імені Ганса Крістіана Андерсена в Любліні представили за ініціативи Генерального консульства України в Любліні.
Інна Ясніцька