26 квітня в Україні та світі вшановують пам'ять про одну із наймасштабніших техногенних катастроф в історії ХХ століття – аварію на Чорнобильській атомній електростанції, що сталася 1986 року у Прип'яті на Київщині. Цьогоріч минає 40 років від Чорнобильської трагедії, і за десятилітті Чорнобиль став пам'ятю, досвідом, образом, який культура не тільки намагалася прожити і осмислити, але й нерідко експлуатувала. Про те, як змінювалася мова опису цієї трагедії у світовій українській літературі, як вона вплинула на письменників, і читачів, а також, що означає сьогодні, розповіла літературознавиця, критикиня і письменниця Ганна Улюра.
Як змінювалася мова, якою література говорить про Чорнобиль?
Література, особливо те, що ми називаємо «великий роман», працює з національним міфом. В його основі зазвичай лежать катастрофи, які пережила країна, народ, нація. Їх опрацьовують, рефлексують і про результати пишуть нащадки. Національний міф — дуже динамічний. Якщо подивитися, як в 2021 році українська література працювала з наслідками вибуху на ЧАЕС, і як зараз, — це зовсім інші картини. У нас з'явилась «конкуренція катастроф». На долю нації випало стільки, що література може обирати, на якій катастрофі зупинятися. Це вибух на ЧАЕС, безумовно. Але також і голодомори, а тепер — війна. Ці теми, насправді, дуже сильно розроблені. Але проблема в тому, що великого, колосального, масштабного роману про ЧАЕС в українській літературі так і не з'явилося. Такий роман є про Голодомор, про війну на Сході, про повномасштабну війну, але його немає про Чорнобильську катастрофу. Якщо ми почитаємо романи про Україну написані іноземцями, особливо, якщо це белетристика, то там обов'язково буде згадка про Чорнобиль, про Голодомор і про війну. Наприклад, юнак родом з Чорнобиля на виставі про Голодомор знайомиться з дівчиною і вони обидва їдуть воювати на Схід. Це переказ реального роману. Цей сюжетний хід має читачу, який нічого не знає про Україну, має підказати, що ми в Україні. Очевидно, що в українській літературі це осмислення значно глибше і болісніше. Але це травма, про яку нам ще досі дуже складно говорити. Радянська влада намагалася приховувати спочатку сам факт трагедії, пізніше її подробиці. Тому зрозуміло, що одразу тексти про Чорнобиль публічно не могли з'явитися в Україні.
Але чому, як ви вважаєте, досі немає великого твору про катастрофу? Не знайшлося письменника, для якого ця тема була б настільки особистісною?
Коли я говорю про великі романи, сподіваюся, що голосом чути, як я ставлю лапки. Його має писати взагалі не хронікер і не людина, яка пережила цей досвід, а той, хто у ньому уцілів. Це мають писати нащадки. У нас дуже багато авторів, яким ця тема болить. Понадто, я зверну увагу на дослідження Тамари Гундорової, в яких вона говорить про те, що будь-який наш текст, написаний після Чорнобиля, все одно — про Чорнобиль. В чомусь я з цим погоджуюсь, що це відлуння, як травма, є. Травма існує, поки ми про неї не говоримо. Коли ми її проговоримо, вона змінюється, і це стає чимось іншим — болем, скорботою, тугою, люттю. Чорнобильська катастрофа для нас — все ще травма. Питання не в тому, що нема кому писати, або ніхто не хоче, а в тому, що нам бракує слів правильно про це сказати. Це настільки боляче і страшно, що про це правда страшно говорити. Перше, що нам спадає на думку про Чорнобиль в українській літературі, — це «Чорнобильська Мадонна» Івана Драча. Це епічна поема, а не проза. А у віршах, у алегоріях можна сховатися за образами. Це текст про жінку, яка віддає дитину на смерть. «Чорнобиль» Юрія Щербака — документальний текст, хроніка. Це історія атомної електростанції, в якій немає людей. Для мене одним із найсильніших текстів, який осмислює катастрофу в Чорнобилі, є есе Оксани Забужко «Планета Полин». У ньому вона розбирає три підходи режисерів до того, як вони осмислюють катастрофу кінця світу і постапокалиптику. Спочатку вона розповідає про закохану і юну дівчину, яка йде на побачення. Квітень 1986 року, дівчина виходить з тролейбусу і на її красивий одяг падає чорно-білий сніг. Десь всередині тексту вирине вагітна жінка, яка ще не знає, що буде примушена робити аборт, бо дитина може народитися хворою. І цих жінок, яких змушувало робити аборт, ми знаємо, було дуже багато. І так постає текст про ненароджених дітей, відданих на смерть. У поезії про Чорнобиль завжди буде образ дитини, яку віддають на смерть. Є дуже відомий вірш Наталки Білоцерківець, у ньому сплячу дитину в Києві 1986-го накривають як саркофагом АЕС. Це дуже сильний образ. Весь час, весь час в чорнобильському тексті в Україні з'являються ці ненароджені діти. Діти, які померли через хвороби, пов'язані з ЧАЕС. Осмислюють трагедію не ті, хто її пережив, а ті, хто вцілів нащадки. А наша література пишеться так, ніби після Чорнобиля просто не залишилася уцілілих.
У 2021 році ви написали великий огляд про романи щодо Чорнобильської катастрофи для одного із українських видань. Ви обрали 10 творів, переважно іноземних авторів, і назвали цей текст «Генеральна репетиція Армагеддону». Як з вашої перспективи ці автори, на відміну від українських, бачать Чорнобильську трагедію?
«Генеральна репетиція Армагеддону» — це цитата з одного з романів, про який я писала. Саме так Чорнобиль сприймався за межами України. Як щось, що має потім серійно відновлюватися в різних країнах. Перша книжка, у якій Чорнобиль, згаданий як катастрофа на ЧАЕС, вийшла у східній Німеччині. Написала її Кріста Вольф. Вона вже на той час була в статусі живого класика, дуже впливового в політичному контексті. Книга називається «Нещасний випадок». Вона вийшла, здається, через чотири місяці після катастрофи. Це побутова повість, де подаються роздуми жінки середніх літ, у якої у житті багато проблем, зокрема, важка хвороба брата, а в цей момент в новинах передають про аварію на ЧАЕС і про її наслідки: пожежі, евакуація людей. Виринає інформація про хвороби від опромінення. По телевізору вона бачить алегорію того, що відбувається у її приватному житті. Вона каже, що у неї зараз в житті — персональний вибух на ЧАЕС. І тому вона не розуміє, чому навколо люди спокійні і не розуміють, що вже пролунали сурми апокаліпсису. Насправді цей німецький текст «задав тон Чорнобильські темі» у серйозній зарубіжній літературі. Чорнобиль осмислюється як трагедія, яка торкнулася кожного.
Британський письменник Джуліан Барнс у 1989 році написав «Історію світу в 10½ розділах». Одна з персонажів твору божеволіє на тлі новин про вибух на ЧАЕС. Їй теж здається, що світ вже закінчився і вона живе в постапокаліптиці. Її марення становлять один з розділів.
Як про Чорнобильську трагедію писали за океаном?
Американець Фредерік Пол видав книжку «Чорнобиль» також дуже швидко, у 1987 році. При цьому автор якимось чином отримав доступ до архівів, зокрема московських телеканалів і агентства ТАСС. Досі не цілком зрозуміло, як це стало можливим, адже йшлося про фактично секретні установи, тим більше для американця. Однак Пол працював із документами і досить точно відтворив події на самій станції. Роман і сьогодні читається як історично достовірний текст. Водночас він побудований як детектив — динамічний, добре написаний, тому й став надзвичайно популярним. Він давав читачеві відчуття поінформованості. Звісно, виникає питання, чому більше довіряли американському авторові, допущеному до московських архівів, ніж, скажімо, Юрію Щербаку? Ймовірно, українським текстам бракувало перекладів, промоції, репутації на міжнародному рівні, а це завжди триваліший процес. У результаті саме книга Пола стала одним із базових текстів про Чорнобиль. Сьогодні ж закордонні автори часто згадують Чорнобиль як національну катастрофу, але нерідко навіть не уточнюють, про яку саме націю йдеться. У літературі він з’являється як щось розмите «десь у Росії, Білорусі чи Україні». Є й відверто курйозні приклади. Скажімо, популярний роман, де російський найманець і український підліток у Прип’яті борються з мутованим полярним ведмедем. Книжка мала величезний наклад і теж подається як «про Чорнобиль». Якщо говорити про серйозніше осмислення, то сучасні автори зазвичай працюють інакше, вони їдуть у Чорнобильську зону, бачать Прип’ять на власні очі і пишуть, зокрема, про екологічні наслідки катастрофи. Часто обирають незвичні точки зору — ненароджених дітей, дорослих, які втратили можливість мати потомство, або навіть тварин. У центрі — досвід екологічної катастрофи.
Як пояснюють Чорнобиль дітям?
Один із найвлучніших прикладів — книжка Катерини Міхаліциної «Квіти біля четвертого реактора». У ній маленька дівчинка слухає бабусю, яка згадує свій дім — місце, де тепер жити не можна. Йдеться не про техногенну катастрофу як таку, а про втрату дому, про пам’ять і сум. У контексті повномасштабної війни ця тема набуває особливої ваги. Дітям сьогодні легко пояснити, що таке дім, який залишився лише в уяві. І саме через цей досвід література для дітей дуже точно працює з темою Чорнобиля. В українській прозі помітним став і текст Маркіяна Камиша «Оформляндія» та його подальші книжки. Його герой — сталкер, який нелегально ходить у зону відчуження. Без комерційної мети, радше як у внутрішню втечу. Для нього Чорнобиль — простір самопізнання, але водночас і спосіб уникнути відповідальності. Така собі «країна вічного дитинства», аналог Неверленду для Пітера Пена. Подібні мотиви з’являються і в сучасній європейській літературі, зокрема у французьких авторів, які теж бували в зоні. Загалом можна сказати, що приблизно до середини 2020-х українське й зарубіжне осмислення Чорнобиля значною мірою синхронізувалися. Тієї прірви, що існувала у 1980–90-х, уже немає. Йдеться не про заборони чи табу, а радше про здатність говорити про власний біль. І водночас, про готовність зовнішніх авторів слухати, а не пояснювати. Без зверхності, без нав’язування. Саме це сьогодні дедалі частіше відчутно в книжках про Чорнобиль.
Розмовляла Христина Срібняк