Українська Служба

«Парадокс існування»: 50 років листування Михайла Лесіва та Романа Шпорлюка

15.06.2026 19:30
Історик Олександр Аврамчук та дослідниця Оля Гнатюк спільно видали книжку «Парадокс існування». Це кореспонденція двох видатних польсько-українських науковців та діячів — Михайла Лесіва та Романа Шпорлюка. Нова публікація стала також нагодою до розмови про кризу в польсько-українських відносинах під час Конгресу Польського Наукового Інституту в Америці, що відбувся в Любліні.
Аудіо
  • «Парадокс існування»: 50 років листування Михайла Лесіва та Романа Шпорлюка
Книжка «Парадокс існування» Inna Yasnitska/PRdZ

Книжка «Парадокс існування» презентує понад 50-річну кореспонденцію між Михайлом Лесівим — видатним мовознавцем, істориком, творцем люблінської україністики — та Романом Шпорлюком — українсько-американським істориком, колишнім директором Українського наукового інституту Гарвардського університету. Науковці у своїх розмовах порушують питання українсько-польських відносин, а також викликів, які стоять перед країнами Центрально-Східньої Європи.

Більше про актуальність цієї книжки в часи кризи у відносинах на рівні Варшава — Київ та про побудову діалогу в цьому напрямку говорить історик Варшавського університету Олександр Аврамчук.

— За моїм спостереженням, інтелектуальна розмова і те, що прийнято називати польсько-українським порозумінням — те, що почалося в еміграції з середовищем паризької культури, Єжи Ґєдройця і його українського кола, а потім продовжувалося вже після 1989 року — воно не завжди знаходило відображення в глибшому суспільному переосмисленні різних стереотипів. І це стосується як ставлення польської громадської думки до України, так і ставлення української громадської думки до Польщі. Я бачу серйозну невідповідність між успішними спробами переосмислити певні історичні події та тим, що на рівні суспільств досі існує багато різних стереотипів. Водночас, говорячи про нещодавню кризу в польсько-українських відносинах, не можна оминути факт, що далеко не всі історичні події були однаковою мірою переосмислені й проговорені в межах польсько-українського діалогу. Питання історії Другої світової війни, в тому числі волинського злочину, етнічної чистки, здійснюваної частиною відділів Української повстанської армії на польському населенні Галичини і Волині, а також так званих відплатних акцій проти українського населення — це питання досі не було предметом серйозних розмов у межах польсько-українського діалогу. Фактично відбувалися скоріше два монологи на цю тему, і ці два монологи тривають вже не одне десятиліття. Мені здається, головним викликом в сучасних умовах перед людьми доброї волі з обох боків є те, як можна нейтралізувати тему Другої світової війни, яка, об'єктивно кажучи, надзвичайно сильно псує і суспільний клімат, і польсько-українські відносини загалом.

— Нещодавно відбувся польсько-український історичний конгрес. Усі називають його вдалим. Чи справді історики на академічному рівні можуть говорити про події 1939–1945 років?

— Польсько-український конгрес, який проходив у травні цього року в Баранові-Сандомирському і був організований з ініціативи Центру Мєрошевського та Українського інституту національної пам'яті, показав дещо парадоксальний, а можливо навіть просто очевидний факт: діалог істориків та інтелектуальних еліт — представників польського й українського середовища — значно більш спокійний і виважений, ніж розмова політиків, які беруться говорити на історичні теми. Якщо поглянути на перебіг конгресу і навіть на ті панелі, які стосувалися найбільш контроверсійних тем, зокрема Другої світової війни, видно, що історики можуть говорити якщо не одним голосом, то в межах певного фахового підходу, певної історичної професії — і послуговуватися спільними термінами, незалежно від того, чи йдеться про польського, чи про українського історика. Тому конгрес проходив у доволі приязній атмосфері, я б сказав, навіть з таким оптимістичним очікуванням, що подібні зустрічі, якщо їх буде більше, можуть акумулюватися і привести до справжнього перелому в переосмисленні, зокрема теми Другої світової війни. Якщо поглянути на історію українсько-польського наукового діалогу, ще 50–60 років тому між польськими та українськими істориками не було такого більш академічного погляду навіть на події XVI чи XVII століття.  Коліївщина викликала не менше емоцій, ніж події 80-річної давності на Волині та у Східній Галичині. Тому бачимо, що з часом певні теми перестають бути частиною політичного процесу, а стають звичайною історичною темою, про яку треба говорити чесно й відкрито, визнаючи злочинні дії — українського чи польського націоналізму — і в такий спосіб переводити їх у площину нормальних академічних розмов.

Проблема в тому, що деякі з найбільш болючих тем, зокрема волинський злочин, акція «Вісла» і загалом українсько-польські відносини під час Другої світової війни, досі викликають сильні емоції в суспільствах по обидва боки. Відповідно, політики цим грають і тим самим ускладнюють процес академічного осмислення цієї теми. Попри те, що особливо в польській історіографії з'явилася ціла низка праць на тему волинського злочину, не можна сказати, що ця тема абсолютно добре вивчена — особливо в українській історіографії. На жаль, політична криза, викликана останніми подіями, певною мірою ще й послаблює можливість польської історіографії звертати увагу української громадської думки на певні болючі питання. Маю на увазі той факт, що наукові дослідження цієї теми в українській історіографії насправді ще не ведуться — з різних причин. Не лише тому, що за цим стоїть якась зла воля чи небажання. Просто українська історіографія розвивалася дещо інакше, ніж навіть в Польській Народній Республіці, де було об'єктивно значно більше можливостей для наукового осмислення.

— Я хотіла б також поговорити про книжку, над якою ви працювали. Це «Парадокс існування» — кореспонденція Михайла Лесіва та Романа Шпорлюка, двох відомих українсько-польських науковців і діячів. Переглядаючи книгу, я знайшла цікаву цитату, яку хотіла б прочитати: «Мені пригадується анекдот. Хтось питає, яка є різниця між патріотизмом і націоналізмом. Довго думав запитаний, а в кінці сказав: у нас патріотизм польський, а націоналізм — український». Наскільки сьогодні цей анекдот є нашою реальністю?

— Я думаю, що це анекдот, який є універсальною реальністю — не лише польського політичного життя чи польського ставлення до сусідів, але й українського ставлення до Польщі. Загалом, я б сказав, цей анекдот показує, наскільки певні національні егоїзми здатні обмежити спосіб мислення і розуміння певних процесів.

Хотів би звернути увагу, що листування, яке ми видали разом з професоркою Олею Гнатюк, — листування двох надзвичайно впливових і важливих постатей в українській та польській інтелектуальній і загалом культурній історії — є дуже важливим джерелом і цілим пластом певної традиції польсько-українського діалогу в XX столітті і перших десятиліттях XXI-го. Листування побачило світ накладом Інституту Центральної Європи і показує справді центральноєвропейський вимір діяльності цих людей.

Це листування свідчить про те, наскільки важливими є люди пограниччя — люди, які об'єднують як мости дві національні культурні спільноти. Михайло Лесів і Роман Шпорлюк уособлюють прив'язаність і близькість водночас до польської та до української культури. Вони були важливими учасниками цієї розмови, жили й працювали в несприятливий час для польсько-українського діалогу, але намагалися будувати мости між своїми спільнотами, а також між нашим регіоном і Заходом, дивлячись на наш регіон як на частину ширших глобальних процесів.

А та цитата, з якої ви розпочали, показує спробу позбутися такої моральної однобічності — тобто подивитися критично також на свою власну історію. Мені здається, такий урок із цього листування і з кар'єри цих двох видатних істориків мають засвоїти як у Варшаві, так і в Києві. Бо йдеться не про те, щоб лише одна сторона билася в груди й визнавала свою провину перед сусідами, а про те, щоб кожен перш за все подивився у дзеркало і звернув увагу на загальнолюдські, християнські цінності, які повинні бути в основі будь-якої оцінки історичної реальності.

— Про книжку ми розмовляємо в контексті конгресу, який відбувався в Університеті Марії Кюрі-Склодовської. Ці події супроводжувала вистава про Єжи Гедройця. Ви згадали про важливу роль людей пограниччя, але іншу важливу роль у контексті культури паризької Гедройця відіграють мігранти. Чи може сьогоднішня криза в польсько-українських стосунках впливати на мігрантів і певним чином паралізувати їхню діяльність?

— Напевно, найгіршим наслідком польсько-українських дискусій і конфлікту навколо історії могло б бути погіршення ставлення і якісь ексцеси на націоналістичному тлі, спрямовані проти української меншини в Польщі — мігрантів чи біженців з України, які після початку повномасштабного вторгнення опинилися в Польщі. Тому, на мій погляд, це, звісно, серйозний виклик. Перш за все — перед польською державою, яка повинна забезпечити правопорядок і унеможливити подібні ексцеси, що насправді не служитимуть ані безпеці та стабільності польської держави, ані почуттю безпеки українських біженців, які рятуються від бомб, що Росія скидає на Україну.

Книжка «Парадокс існування» була видана під егідою Інституту Центральної Європи в Любліні.

Інна Ясніцька  

Побач більше на цю тему: Польща Україна історія

Спільні місця пам’яті — точки дотику, що пов'язують минуле України і Польщі

09.06.2026 14:21
Центр східноєвропейських досліджень Варшавського університету видав енциклопедичний довідник професорки Ірини Матяш «Спільні місця пам’яті України і Польщі. Офіційна і культурна дипломатія».

Політолог: Україні слід усвідомити, що демонстративне апелювання до традиції УПА є надто високою ціною у відносинах із Польщею

10.06.2026 18:10
Справа позбавлення Володимира Зеленського Ордену Білого Орла та її вплив на польсько-українські відносини – коментар професора Пшемислава Журавського вель Ґраєвського (Лудзький університет).