У 1948 році на стіні однієї із варшавських квартир Пабло Пікассо намалював русалку, символ польської столиці. Рисунок збирав натовпи відвідувачів щодня, аж поки мешканцям це не набридло і вони не зафарбували ескіз. Ця правдива історія надихнула сценариста Романа Яроша на створення фільму «Русалка Пікассо» (Syrenka Picassa), який вийшов у польський кінопрокат у жовтні.
Історія почалася з приїзду знаменитого художника на Всесвітній конгрес інтелектуалів на захист миру. Триденний захід мав об'єднати науковців і представників культури з Європи та США, яких турбувало збереження миру у світі.
Пікассо планував провести в Польщі три дні, але його перебування розтягнулося на два тижні. Приводом стало нагородження художника найвищими державними відзнаками президентом Болеславом Бєрутом. Комуністична влада прагнула скористатися популярністю всесвітньо відомого митця, який тоді належав до Французької комуністичної партії. Після чотирьох днів у Вроцлаві Пікассо вирушив до Кракова, а звідти — до Варшави.
У польській столиці художник оселився в готелі «Бристоль», але часто бував у майстерні своїх друзів, подружжя польських архітекторів Сиркусів. Одним із найбільших їхніх досягнень стало проєктування житлового масиву в районі Коло. На будівельний майданчик вони запросили Пікассо, котрий був захоплений відродженням Варшави з руїн і у момент раптового натхнення кількома швидкими рухами намалював вугільним шматком на побіленій стіні однієї з квартир майже двометрову варшавську русалку. Замість меча в руці вона тримала молоток. Подію зафіксувала камера Польської кінохроніки, а фотографії малюнка з'явилися в газетах.
Рисунок ніяк не захистили, стіну залишили без оздоблення, тоді як решту поверхонь пофарбували. Невдовзі маленьку квартиру надали у користування подружжю, обов'язком якого стало утримання «громадського музею» у власній вітальні. Повідомлення про русалку Пікассо ширилося у пресі. І дуже швидко до квартири почали стікатися натовпи поціновувачів мистецтва, шкільні екскурсії, групи працівників підприємств і делегації з дружніх соціалістичних країн. Подружжя не витримало такого порушення приватності і за чотири роки звернулося до правління Варшавського житлового кооперативу з проханням зафарбувати русалку, тим більше, що зображення почало стиратися, а нескінченне паломництво так забруднило квартиру, що вона потребувала негайного ремонту. По місяцях листувань без відповіді із тодішнім міністерством освіти, кооператив провів ремонт, і русалка Пікассо зникла під шаром фарби. Історія надихнула сценариста Романа Яроша на створення власного кіносюжету, події якого розгортаються у двох часових площинах: у перші повоєнні роки і у сьогоденні. Історію відкриває молода жінка, яка вселяється у нову квартиру і випадково виявляє на стіні русалку, намальовану Пікассо. З твором художника пов'язаний її сусід, якого грає Анджей Северин. Його ми також бачимо у флешбеках минулого, молодого героя грає Мацєй Мусял.
Як розповів режисер Януш Заорський в ефірі Першого каналу Польського радіо, що над текстом Роман Ярош працював близько десять років і хотів дебютувати з цією історією у режисурі. Проте з різних причин задум не вдалося здійснити і тоді він почав умовляти Заорського зняти цей фільм.
«Мене захопила у цій історії, передусім, примха художника, адже один малюнок здатен змінювати людські долі: від справжніх трагедій до майже комедійних ситуацій, викликати захоплення й повністю змінювати чиєсь життя. Художник просто проходив повз, мимохідь щось зафіксував, а його малюнок на довгі роки став невіддільною частиною життя людей, які мешкали в цих квартирах від 1948 року й донині. Це історія і про сусіда, який спостерігає за тим, що відбувається довкола. І про дівчину, яка приїхала з невеликого містечка до Варшави, щоб побудувати кар'єру. Вона проходить через усі випробування, характерні для нашого часу, XXI століття, переживає конфлікти з начальником та різноманітні життєві труднощі. А тут ще й буркотливий сусід, який не радіє новій сусідці, бо наперед уявляє, що вона заведе собаку, яка буде гавкати, а ще, не дай Боже, народить дітей! Чи зможуть сусіди порозумітися, адже між ними фактично два покоління? Так, зможуть, бо почнуть розмовляти. Здається спочатку, що перед нами якийсь старий буркотун, озлоблений на весь світ. Але поступово вони долають недовіру й знаходять спільну мову. Кожен чогось навчається у іншого, і переймає досвід від іншого покоління. Мені здається, це також фільм про надію. Про те, що ми можемо порозумітися, якщо будемо розмовляти одне з одним, а не обмінюватися лише SMS-повідомленнями та електронними листами», — розповів Януш Заорський.
Режисер зазначив, що для нього цей фільм, однак не про русалку, а ширше про людські відносини і довіру. Він спонукає нас побачити іншу людину, сусіда, який живе за стіною, але водночас, зазирнути й усередину себе, та замислитися над тим, як ми змінилися і як змінюємося.
«Я сам, як глядач, хочу дивитися фільми, які не лякатимуть нас нетерпимістю, різноманітними фобіями та подібними явищами, а даватимуть надію. Надію на те, що після розмови ми можемо зблизитися, наблизити свої позиції, а можливо, навіть доповнити переконання одне одного. Тому варто розмовляти», — додав він.
Одного з центральних персонажів фільму, відлюдькуватого й недовірливого сусіда Стефана Радомського, грає Анджей Северин. Його герой — самотній музичний критик, який приховує таємницю і неохоче впускає інших у своє життя. Колись він припустився помилки, наслідки якої досі визначають його стосунки з людьми.
«Я раптом усвідомив, що цей фільм — про значення наших навіть найменших рішень. Я вважаю, що найважливіше — це повага. Але на повагу також потрібно заслужити. Не можна просто вимагати когось тебе поважати. Звісно, ми апріорі повинні поважати кожну людину, але у вужчому сенсі повага стає результатом спільної праці обох сторін. А чуйність — це вже справді щось надзвичайне. Слова Ольги Токарчук, які ми пам’ятаємо з її Нобелівської промови в Осло, здаються мені дедалі важливішими. "Світ, що нас оточує, усе частіше забуває про чуйність, про добро. Він має власне уявлення про чуйність і добро, але воно відрізняється від мого"», — зауважив Анджей Северин.
Молодого Стефана Радомського у фільмі втілив Мацєй Мусял.
«Ми хотіли показати відмінність між "двома версіями" одного героя. У нашому світі, він уже немає тієї енергії і сили, щоб боротися за власні мрії. Він дещо розчарований життям. А його молодша версія, навпаки, сповнена запалу. Тому замість того, щоб надто наполегливо шукати спільні риси, ми, навпаки, навмисно акцентували на їх відмінностях», — розповів Мацєй Мусял.
«Русалка Пікассо» — вже у польських кінотеатрах. Будинок на варшавському осередку Коло зберігся, але оригінальна Русалка Пікассо зникла зі стіни ще в 1950-х роках. Згодом її відтворювали в інших місцях Варшави, повертаючи до міського простору історію, яка могла б залишитися лише спогадом колишніх мешканців.
PR 24 / Jedynka / опрацювала Христина Срібняк