9 листопада в Анталії на півдні Туреччини розпочалася кліматична конференція COP31, переговори триватимуть до 20 листопада. Темою зустрічі буде, зокрема, те, як підтримувати країни, що розвиваються, з погляду витрат на адаптацію до зростання температури та під кутом відходження від викопного палива.
Як ми вже згадували нещодавно, для України окремий вимір кліматичної конференції — це екологічні наслідки війни та майбутнє Чорного моря. Забруднення, яке потрапляє у воду, переноситься у віддалені місця. Війна РФ проти України має руйнівний вплив на довкілля.
Чи цього разу світ перейде від декларацій до дій і чим узагалі є COP31 — на хвилях Польського радіо 24 розповіла представниця Інституту сталої економіки Барбара Роґаля, розмовляла з нею журналістка Марта Гоппе. Отже, з якою метою зустрічаються представники майже 200 країн світу, зокрема Європейського Союзу?
— Справді, вони зустрічаються у такому величезному колі, і це само собою — безпрецедентна подія, адже йдеться про майже 200 держав з різними інтересами, різними цілями, також — різними позиціями у глобальній економіці. Багато років тому, на попередніх самітах, вони домовилися спільно прагнути до обмеження, уповільнення, а в ідеальному сценарії зупинення кліматичних змін, щоб запобігти їх негативним наслідкам. Саміти — особливий момент (і цей аспект часто недооцінений), коли такі держави, як, наприклад, острівні держави в Тихому океані, які сьогодні під загрозою (для них є питанням, чи виживуть вони через зміни клімату, адже кожна десята частка градуса означає зростання ризику того, що їхні країни просто затонуть), — тут вони можуть як рівноправні партнери розмовляти за одним столом із такими гігантами, як Китай, Об’єднані Арабські Емірати а то й Росія, і домовлятися про те, що ми всі разом зробимо, щоб запобігти цим загрозам, пов’язаним зі зміною клімату.
Чи може між їхніми лідерами виникнути суперечка за шкідливий вплив на клімат? Мовляв, хтось генерує багато викидів, через які може зникнути острів.
— Так, загалом у цих переговорах проявляється дуже багато різних суперечок з різним підґрунтям. Є багаторічний, відомий здавна спір... Або, просто, групи — країн, що розвиваються та розвинених країн; у них, наприклад, різний доступ до фінансування, різний вплив та різна відповідальність за зміни клімату. Тож суперечка можлива. Сьогодні вимальовується інша вісь, яка більше інтригує, і вона глибше занурена в економічні питання, адже ми чітко бачимо, що держави починають поділятися на так звані «електродержави» та «нафтодержави», тобто ті, яких економічна потужність, надходження до бюджету — спирається на тому, що вони володіють викопним паливом і заробляють на його експорті. У їхніх інтересах — надалі користуватися викопним паливом, щоб ніхто ніяким регулюванням або міжнародними угодами не обмежував їхню можливість торгувати і проводити експанcію свого бізнесу. Це — одна група, а друга — «електродержави», які починають формуватися, і це країни, які або вже мають великі власні ресурси відновлюваної енергії та чистих технологій, або бачать у цьому майбутнє і так формують свою потужність. Або ж вбачають майбутнє в тому, щоб виробляти такі продукти у себе та експортувати їх. Знаменитим прикладом є Китай, економічна потужність якого ґрунтується на експорті низьковуглецевих технологій.
З іншого боку, про Китай говорять чимало поганого в контексті розвитку цієї країни, розгортання китайських платформ і руйнування планети, створення вуглецевого сліду. Пекін звинувачують у багатьох пов’язаних із цим проблемах, зокрема стосовно клімату, але при цьому не вказують, скільки там ініціатив, щоб зупинити, а передусім — уповільнити ці зміни.
— Так, у розмові про зміни клімату і про те, що ми робимо на політичному чи економічному рівні у зв’язку з цією проблемою, дуже часто відповідь звучить: «це складно», і з Китаєм ситуація така ж. Тобто Китай справді є одним із найпотужніших винуватців викидів парникових газів, і це факт, який не підлягає обговоренню. Але спостерігачі та аналітики помічають — протягом останніх двох років усе вказує, ніби Китай уже досяг піку своїх викидів і, можливо, їх рівень почне повільно зменшуватися. «Можливо» — позаяк ми не маємо гарантій, не можемо обіцяти, що нічого не зміниться, особливо тому, що часи дуже нестабільні. Але, без сумніву, Китай бачить шанс у трансформації — і не лише власній, а й глобальній. Зниження внутрішніх викидів у Китаї пов’язане, наприклад, із розширенням використання відновлюваних джерел енергії та виробництвом електромобілів. Пекін заробляє і на тому, що інші країни також проходять трансформацію.
Додаймо, у Варшаві видно дедалі більше китайських електромобілів. Щодо кліматичних конференцій, досі їх уже було 30. Чи від цих зустрічей, крім розмов і того, що лідери обмінюються своїм досвідом, можна очікувати конкретних дій, чи лише декларацій на папері?
— Чи декларації на папері — це «лише»? Мені здається, що ні. Але, справді, кліматичні саміти не приносять законів чи наказів, які держави зобов’язані впроваджувати. Але їх результатом було те, що, наприклад, у Парижі, ці майже 200 держав домовилися, що в міру своїх сил і можливостей вводитимуть кліматичну політику. Є такий, можливо, дещо абстрактний приклад, який ілюструє, що нам дають саміти, бо, можливо, на прикладі одного важко це побачити. 2015 року, коли набула чинності Паризька угода, світ був на шляху до того, що зростання глобальних викидів перевищить 4 градуси Цельсія (йдеться про середні глобальні показники порівняно з доіндустріальною епохою). Варто про це думати як про лихоманку у хворого. Ці 4 градуси вирішують не те, чи нам одягнути теплий светр, чи футболку. Але те, чи встанемо ми з ліжка, чи ні. Йдеться про виживання екосистеми на глобальному рівні, про економічні витрати, пов’язані з катастрофами, прогресування дестабілізації різних сфер нашого життя. Отже, ми були на шляху до підвищення глобальної температури понад 4 градуси. Зараз цей найгірший сценарій не стоїть на порядку денному, а минуло лише 10 років. Сказати, що це не досягнення, — це, на мою думку, заперечувати факти. Хоча, без сумніву, попереду ще дуже багато роботи, адже сьогодні ми ще не йдемо тим шляхом, про який домовилися в Парижі.
Йшлося про зростання температури на 1,5 градуса Цельсія. Безперечно, зростання вже більше, хоча й не чотири градуси.
— Так, не чотири. Безперечно, нам вдалося визначити правильний напрямок. Це результат впровадження політики інвестицій у технології розвитку, а також здешевлення цих технологій. Але, справді, метою було утримати зростання глобальної температури нижче 2 градусів. А ці півтора градуса мали бути ідеальною метою. Поки що, здається, її також може бути дуже важко досягти. Та це не означає, що заходи не мають сенсу. Навпаки, це повинно мотивувати нас подвоїти зусилля і мобілізувати наших законодавців діяти ефективніше з метою зупинення цього процесу.
Які теми будуть обговорювати на кліматичній конференції COP31 цього року? Чи в планах є зосередитися саме на обмеженні викидів, чи, можливо, на боротьбі з посухою (ця проблема утримується вже деякий час) або ще на чомусь іншому?
— Таких сфер безліч. Загалом треба зазначити, що процес кліматичних переговорів навколо COP потужний і розгалужений. Ініціатив дуже багато. Є так званий офіційний шлях. Цього року є прецедент — виняткова ситуація, коли вперше дві країни головують на саміті. Це Туреччина, яка є господарем, і вона зосереджується на добровільних ініціативах, відомих як «Порядок денний дій» або Action Agenda. Таких ініціатив дуже багато, і одна з них є тією, про яку ми чуємо найбільше — електрифікація. Туреччина пропонує таку мету, щоб до 2035 року електрифікувати 35 відсотків економіки. Не йдеться про електрифікацію, як чулося у школі, тобто про підключення чергових домашніх господарств до розетки. Цього разу йдеться про заміну елементів економіки, які досі базувалися на нафті, газі та вугіллі, на рішення на основі електроенергії. Тобто, наприклад, електромобілі, але також про електрифікацію промислових процесів, теплопостачання та енергетики.
Тобто йдеться про зміни не прямо в домашньому господарстві, а про щось, що залежить від більших компаній, а відтак можна цим користуватися.
— Замінюючи автомобіль на електричний або встановлюючи сонячні панелі. Але, звичайно, це також залежить від того, хто які має можливості, в яких умовах живе і так далі. Ця мета дійсно гучна, вона є також економічною і водночас політичною, а виникла у відповідь на кризу в Ормузькій протоці. Ця криза чітко показала, що залежність від імпорту викопного палива раптово в різних країнах спричиняє різке зростання цін і великі проблеми. Із цим пов’язані й наступні наслідки. Електрифікація, особливо у поєднанні з переходом на вироблену вдома енергію, означає модернізацію, загальне зменшення споживання енергії. А якщо енергія ще й чиста, це також значна економія та зменшення викидів парникових газів.
Додаймо, президентом COP31 є міністр навколишнього середовища, урбанізації та зміни клімату Туреччини Мурат Курум, а очолює переговори міністр у справах клімату та енергетики Австралії, Кріс Боуен.
На політику стосовно клімату впливають геополітичні напруження, збройні конфлікти та економічне суперництво.
— Безперечно, конфлікти впливають на ці переговори. Вони відображаються і в дискусіях на тему клімату. Усі такі події, потрясіння змінюють розклад сил також і в переговорах про клімат. Однак є й інші аспекти. Пропозиція щодо електрифікації — це конструктивна відповідь на кризу, якої зазнало багато країн. Її метою є об’єднати держави, які хочуть протидіяти таким кризам та стати стійкішими до них. Є також, наприклад, пропозиція Польщі, яка цього року приїжджає зі своєю власною конструктивною ідеєю, як по-новому мислити про трансформацію. Польща пропонує такий підхід, що рушійною силою трансформації може бути не абстрактне підрахування відсотків і парникових газів, а прагматизм і надання переваги безпеці та незалежності. Для Польщі це дуже важливо. Ми щороку платимо понад 100 мільярдів злотих за імпорт викопного палива.
Якби Польща мала достатньо своїх ресурсів, ці гроші можна було б витратити на іншу мету.
— Додатково, імпортуючи викопне паливо, ми живимо розетку чи заряджаємо автомобіль, але після використання нічого від цього не залишається. До того ж, ми пережили ситуацію, коли Росія перекрила Європі постачання газу, і побачили, якими потужними були наслідки. А ще ситуація в Ормузькій протоці. Тому Польща починає просувати таку ідею, щоб думати про декарбонізацію і трансформацію також з погляду стратегічної безпеки та зміцнення стійкості до шоку.
PR24/Опрацювала Наталя Бень