Макс Цішек (Max Ciszek) залучений до російсько-української війни з 2014 року. Його діяльність зосереджена на підтримці цивільного населення та військовослужбовців Збройних Сил України. У нашій розмові він зазначає, що, незважаючи на свою національність, відчуває цю війну як власну. Також підкреслює, що попри втому й надалі бачить глибокий сенс у тому, щоб продовжувати цю діяльність.
Останнім часом я був двічі в Україні, можна сказати, у зонах, де триває війна. Ми були в Харкові, були в населеному пункті Петропавлівка. Це місце знаходиться при дорозі між Павлоградом і на шляху до Покровська. Наша допомога була спрямована для Збройних Сил України, а також для цивільного населення. Ми добре розуміли, які там умови, особливо зважаючи на те, що зараз зима. Тому ми привезли теплі речі — раніше ми провели акцію зі збору таких обігрівачів для військових, щоб вони могли покласти їх у рукавиці чи під одяг, щоб зігріватися.
Такий обігрівач працює приблизно три години, але це дуже важливо. Також ми привезли — їжу: і для цивільного населення під Харковом, і для військових. Для солдатів ця їжа була досить специфічною, бо ми намагалися знайти маленькі консерви — усе те, що можна доставити дроном безпосередньо на позиції. Бо зараз хлопцям їжа та всі інші медичні засоби доставляються саме за допомогою дронів, — говорить Макс Цішек.
Фото — Макс Цішек/Max Ciszek
Як би я описав ситуацію на місці? Те, що я бачив, і те, що чув від українських військових?
У районі Харкова ми пережили повітряну тривогу — таку, під час якої ракети вдарили у цивільну частину міста. Я вже до цього звик, але для людей, які були зі мною вперше, це був шок, що росіяни можуть атакувати місто, не зважаючи на наслідки. Ми також роздавали їжу цивільному населенню. Чекали, коли буде погана погода — і на щастя, вона була, бо через це дрони не могли літати.
Я також передав свій автомобіль, який буде використовуватися для евакуації поранених. Це вже така територія, де війну видно на кожному кроці. Це вже не просто авіанальоти — дорога з Павлограда в напрямку Покровська пролягає під антидроновими сітками, проте ми бачили автомобілі, пошкоджені дронами.
Ми знали, що дорогою до Краматорська потрібно бути дуже обережними. Увесь час у нас був увімкнений детектор дронів, щоб розуміти ситуацію: чи потрібно прискорюватися, чи тікати. Було відчуття адреналіну, і зараз я навіть не можу уявити, як військові переживають цю зиму, сидячи в бліндажах і окопах, не маючи змоги вийти з позицій. Бо кожен вихід означає викриття своєї позиції, і в будь-який момент може прилетіти дрон або початися обстріл.
Фото — Макс Цішек/Max Ciszek.
Ми з тобою розмовляли кілька років тому. Сьогодні я знову повернулася до того інтерв’ю. І тоді я запитувала тебе, чому ти це робиш. Минуло два-три роки, і я знову хочу поставити тобі це питання. Чи ти не втомився? Що тебе мотивує? Чому ти так сміливо залишаєшся при цій місії, хоча багато хто міг би сказати, що це не твоя війна?
Так, це моя війна, бо я вважаю, що не буде вільної Польщі без вільної України. Мої мотивації не змінилися, хоча іноді я відчуваю втому. Повертаюся до Польщі втомлений і кажу — зроблю перерву. Але раптом дзвонить телефон: дзвонять хлопці, дзвонять знайомі, кажуть — нам це потрібно, приїдь, допоможи. Я також знаю, що іноді не так матеріальна допомога важлива, а сама моя присутність там — що я приїжджаю, проводжу час з друзями. Бо за ці роки від останнього інтерв’ю багато що змінилося.
Загинуло багато моїх колег, але я також познайомився з чудовими людьми. І я їду туди до них як до друзів, як до близьких мені людей — не можу їм відмовити.
Фото — Макс Цішек
Як ти спостерігаєш за антиукраїнськими настроями? І чи торкаються вони тебе особисто, як людину, яка вже певною мірою є частиною українського суспільства?
Мені завжди спадає на думку питання: що сталося з моєю Польщею, з тим ентузіазмом на початку війни, і що зараз відбувається. Можна, звісно, все звалювати на російську пропаганду, бо я бачу, що деякі люди — навіть ті, кого я вважав розумними знайомими — раптом відвертаються й починають поширювати ту саму російську пропаганду.
Мені справді соромно за деяких людей, бо як можна говорити: «ми вже втомилися від цієї війни»? У який спосіб, живучи тут, у спокійній країні, де є опалення, де можна піти в магазин і купити все необхідне? Ми, по суті, не бачимо жодної загрози, окрім тієї війни в медіа. А все ж настрій загальний, на жаль, змінився, і політики цинічно використовують це у власних цілях.
Фото — Макс Цішек/Max Ciszek
Чи це для тебе також момент, коли ти робиш висновки, вчишся і в якийсь спосіб готуєшся до потенційної загрози в Польщі?
Так. І я дуже шкодую, що ми так мало використовуємо досвід України у цій війні. Адже там є чудові медики Наприклад, Дам’ян Дуда — він там, на місці, робить неймовірну роботу.
А які висновки ти зробив для себе з цієї війни?
Я трохи інакше на це дивлюся через близькість до війни, бо я також їжджу до Ізраїлю, спостерігаю, як це виглядає там, і іноді порівнюю з війною в Україні. Я знаю, що потрібно бути готовим — готовим до всього. Я не кажу, що маю евакуаційний рюкзак, бо, як і більшість українців, я не виїду. Якщо виникне така потреба, я залишуся і буду захищати свою Батьківщину.
Але потрібно бути готовим до всього: до кіберзагроз, до того, що в будь-який момент можуть відключити електроенергію, чи до ситуації, як зараз в Україні, де надзвичайний стан пов’язаний із відсутністю опалення. Таке може статися і в Польщі, і потрібно бути до цього готовими, поки є час — час, який нам був подарований героїчною обороною України.
Підтримати діяльність польського волонтера Макса Цішека можна, зокрема, перерахувавши 1,5% податку на організацію «Widzialna Ręka», тобто «Видима рука».
Інна Ясніцька