9 березня у Варшаві відбулося урочисте нагородження вже третьою премією «Портрети сестринства», що її заснувало видання «Sestry.eu». Премія відзначає польок і українок, які особливим чином долучаються до допомоги нужденним, допомагають фронту, медикам, біженцям, будуть польсько-український діалог.
Серед цьогорічних лауреатів премії «Портрети сестринства» — сестра Малгожата Хмєлевська, монахиня, благодійниця, директорка фонду «Будинки спільноти Хліб Життя», яка вже багато років надає притулок хворим та нужденним. З початку повномасштабної війни Росії проти України сестра Малгожата допомагає найбільш нужденним біженцям з України — багатодітним мамам з дітьми, літнім людям та людям з інвалідністю. Сьогодні, після змін у польському законодавстві, надавати допомогу таким категоріям людей — дуже складно, а іноді й неможливо.
Про необхідність подальшої підтримки та системної допомоги біженцям з України Мар’яна Кріль розмовляла з сестрою Малгожатою Хмєлевською.
09:29 u 21 chmielewska.mp3 Сестра Малгожата Хмєлевська: «Біженець – це той, що залишає абсолютно все»
Допомагати ближньому — це просто наш обов’язок. Інша людина — це мій брат, ким би він не був. У родині не може бути так, що один страждає й не має що їсти, а інший сидить поруч, наїдається і йому тепло. Це просто нечесно, несправедливо. Це якщо говорити мовою версії для невірних, то в християнській версії це тим більше мій брат. І якщо він слабкий, страждає з найрізноманітніших причин, то в ньому відбивається Христос, що страждає. Все просто.
Повномасштабна війна Росії проти України триває вже понад 4 роки, за цей до Польщі приїхало декілька мільйонів воєнних мігрантів. Але також і після 2014 року були такі особи, які також і тоді потребували підтримки. Сьогодні ж ці різні потреби лише зростають. У світлі останніх змін Закону про допомогу громадянам України, що перебувають під тимчасовим захистом, допомога найбільш нужденним людям, а саме літнім людям, особам з інвалідністю, багатодітним мамам з дітьми, стає дуже складною. Ці люди не можуть працювати, аби мати безплатний доступ до медицини, який їм вкрай необхідний. Дуже часто такі особи також не мають куди повернутися, адже в Україні втратили абсолютно все. Сестра Малгожата Хмєлевська каже, що ситуація від 5 березня 2026 року вже дуже складна.
Проблема в тому, що в деяких питаннях ми, як співгромадяни, як громадяни, як суспільство, можемо допомогти, а в деяких — ні. Ми даємо дах над головою, але лише обмеженій кількості людей, бо наші будинки не розтягуються. Хоча на початку війни люди спали на підлозі і просто «втискалися», де завгодно. Більшість з тих, що тоді прибули, стали самостійними, виїхали кудись далі або залишилися в Польщі. Залишилися також найслабші.
Перш за все, необхідна системна підтримка. Ми, як громадські організації, як пересічні громадяни, можемо підтримати державу. Наразі у найуразливіших верств населення фактично відібрали найголовніше — право на безплатне медичне обслуговування. Ми знаємо, яка пенсія в українських пенсіонерів. Це приблизно 300 польських злотих. І я запитую, що далі? Чи люди з інвалідністю, матері з дітьми-інвалідами, матері з кількома дітьми нездатними функціонувати, здані нормально функціонувати, орендуючи житло та сплачуючи дуже високу орендну плату, не маючи жодної підтримки ані в родині, ані серед друзів? Бо так уже є, біженець — це той, хто залишає все, що має.
До нас приїжджали жінки, які мали лише маленький наплічник. Це зовсім інші реалії. І міфом є те, що польська соціальна допомога діє тут щодо українців на пільгових умовах. Неправда! Коли, наприклад, біженці з України помирають у нас, ми мусимо платити за похорон, бо тим, хто ховає людину, не виплачують відшкодування за похорон, чи то з соціальної допомоги, чи то з Управління соціального страхування, як це є у випадку громадян Польщі. Це все міфи, які, звичайно, підживлює російська пропаганда, щоб роз'єднати суспільство, мовляв, біженці з України забирають щось у поляків, хоча насправді невідомо, що саме вони забирають. І це велика проблема.
Перш за все, потрібно боротися з дезінформацією, а по-друге — тиснути на осіб, які приймають рішення, там, де організації не можуть впоратися самостійно. Ми можемо допомогти, надати дах над головою, нагодувати, зібрати гроші, але ми не в змозі оплачувати лікування в лікарнях. У нас є люди, хворі на рак, є люди з деменцією, є люди з психічними проблемами, з інтелектуальною інвалідністю. Ми, як неурядова організація, не можемо оплачувати медичну допомогу, витрати на яку для цієї групи людей є просто мінімальними порівняно з тим, що українці вносять до державного бюджету своєю працею. І це скандал. Мені соромно за мою країну, що вона так ставиться до найслабших груп тих, хто приїхав не на екскурсію, а рятуючись від смерті.
Наприкінці 2021 року, коли усі новини говорили про російську техніку і війська біля українських кордонів, говорилося про ймовірне вторгнення, у Польщі серед різних волонтерських ініціатив були такі, що вже у листопаді-грудні починали купувати різні речі на випадок початку війни, хоча більшість не вірили до кінця у те, що може таке статися.
У день початку повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року о 7-й ранку мені зателефонував, а це вже тривожно, коли о цій порі хтось дзвонить, у нас 9 будинків, багато співробітників, 9 будинків для бездомних, зателефонував тоді співробітник Віктор, який родом з України, але він вже працював з нами, і каже: «Сестро, війна!». І, звичайно, через мить я це усвідомила, і ми одразу, буквально одразу почали організовувати допомогу, уявляючи, що зараз відбуватиметься. Перш за все, ми оголосили у всіх наших будинках для бездомних надзвичайний стан, щоб усіх приймали на матрацах, де б то не було.
У селі, де я живу, ми мали здати громаді будинок, який орендували, — ми вже меблі вивезли звідти, бо перенесли осередок в інше селище. І, на щастя, я не віддала ключі, не встигла, тож о 7-й ранку мені зателефонували, що почалася війна, а о 9-й ранку наші друзі, власники меблевих фабрик «Форте», подружжя Формановичів, отримали дзвінок, що мені знадобляться меблі, бо незабаром будуть біженці. І потім почалася вся система організації, я день і ніч сиділа у Facebook, у нас був водій, він їздив на кордон, і ми збирали насамперед тих, кого ніхто не хотів.
Тут щойно мені подякував чоловік, який також брав участь у наданні допомоги біженцям, сказавши: «Дякую, що ви тоді нас підтримували», адже вони були на кордоні, там були люди, з якими ми не знали, що робити. Це були або вагітні жінки, або люди з інвалідністю, або літні люди, або матері з великою кількістю дітей, їх ніхто не хотів. І машина їздила туди-сюди та привозила їх, а ми втискували їх колінами, де тільки можна було, щоб спочатку забезпечити цим людям хоча б якесь відчуття безпеки. У мене є така ситуація: є дві жінки, у яких лише минулого року завершився посттравматичний стресовий розлад. Одна з них — з міста Суми, а інша пережила жахливі події в Маріуполі.
Ось так склалося, і ми цього не планували. Мені повідомили, що почалася війна, тож очікувала на те, що, зрештою, й сталося. Пізніше ми також відправляли вантажі до України, досі підтримуємо лікарню в Житомирі, забезпечили її багатьма речами, відправляли ліки на фронт, які доходили до місця призначення, а також школи для глухонімих дітей. У Житомирі минулого року ми спонсорували ліфти для них. Ми нічого з цього не планували, просто почали робити й все.
Слухайте програму у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль