Ще коли Україна відмовлялася від статусу ядерної держави та підписувала сумнозвісний Будапештського меморандуму у 1994 році, в українському суспільстві спалахнула дискусія про доцільність цього кроку. Події 2014 року – гібридна війна з анексією Криму та бойовими діями на Донбасі – а згодом і повномасштабне вторгнення 2022 року лише загострили це питання: чи наважився б Кремль на агресію, якби Україна зберегла ядерний арсенал?
Книжка української і американської дослідниці «Ядерна спадщина. Падіння СРСР і ядерне роззброєння України».«Inheriting the Bomb», яка в Україні вийшла під назвою «Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України» пропонує вийти за межі публіцистичних оцінок і емоційних припущень. За цю монографію у 2024 році Мар’яна Буджерин отримала Премію Вільяма Колбі з військової історії — це вперше в історії жінка нагороджена цією престижною відзнакою.
Вона є науковою співробітницею Центру науки та міжнародних відносин Белфера Гарвардської школи Кеннеді.
Авторка, в тому числі і на основі архівних матеріалів, у своїй публікації аналізує складний процес ядерного роззброєння України після розпаду Радянського Союзу, показуючи його як результат не лише внутрішнього вибору, а й потужного міжнародного тиску, асиметрії сил і обмеженого поля можливостей молодої держави. У центрі її дослідження – не міфологізоване «добровільне роззброєння», а складний процес і дилему перед якою опиналася молода українська держава, яка прагнула отримати безпекові гарантії, що мала забезпечити стабільність у Європі після закінчення Холодної війни на фоні тиску як з боку Російської Федерації, так і Сполучених Штатів.
Минулого року побачив світ польське видання книжки, яке в перекладі на українську має таку назву «Ядерна спадщина. Падіння СРСР і ядерне роззброєння України». Книжку видав Центр Мєрошевського. Нещодавно Мар’яна Буджерин завітала до Варшави на презентацію видання свого дітища польською.
У розмові з Польським радіо для закордону було заторкнуто не лише питання минулого, але й сучасності в світлі питання про місце ядерної зброї і безпекових загроз у світі, який чимраз більше стає нестабільним.
Власне першим питанням до експертки було про те, чи з сьогоднішньої перспективи рішення України відмовитися від ядерної зброї було раціональним стратегічним вибором, чи радше результатом асиметрії міжнародного тиску?
«Зараз це рішення виглядає трішки інакше, ніж воно виглядало в той час, коли воно приймалося на початку 90-х років. На той час не можна сказати, що це було якимось нераціональним чи емоційним рішенням. Було б несправедливо звинувачувати і українських перемовників тоді, чи керівництво країни в тому, що вони здали цю зброю, ніби не розуміючи, що вони робили, або що це був якийсь акт зради.
Це абсолютно необґрунтовано і несправедливо. Але на той час, коли керівництво країни приймало це рішення, були інші проблеми та інші чинники, які доводилося брати до уваги. Це була і велика економічна криза після розпаду Радянського Союзу, з якою треба було якось розбиратися і боротися.
Це був також і міжнародний тиск і певні очікування з боку режиму нерозповсюдження ядерної зброї та політики ядерного нерозповсюдження з боку великих держав. Українцям, українському керівництву тоді було зрозуміло, що будуть певні наслідки, якщо рішення буде ухвалене інакше, якщо буде обрано, скажімо, ядерну опцію. Відповідно, країна не була в стані перенести ці негативні наслідки.
Зараз, звичайно, дивлячись на це рішення з висоти 20–30 років і зважаючи на те, що ми перебуваємо в повномасштабній війні з набагато більш потужнішою і ядерною державою, ці рішення виглядають трішки інакше».
Мар’яна Буджерин зазначає, що апріорі безпекові гарантії, закріплені в Будапештському меморандумі не могли виконувати функцію реального стримування:
«В принципі, це було зрозуміло навіть тоді, у 1994 році, під час підписання Будапештського меморандуму. Українська сторона намагалася в переговорному процесі добитися більш дієвих, більш, скажімо, юридично зобов’язувальних гарантій з боку Сполучених Штатів. Але Сполучені Штати на це не йшли. Була дуже чітка вказівка американським переговорникам — як від адміністрації спочатку Джорджа Буша-старшого, так і далі під час адміністрації Біла Клінтона — не брати на себе стосовно України якихось нових зобов’язань.
Тобто все, що було включено до Будапештського меморандуму, фактично було переписано з інших міжнародних інструментів, як-от Статут ООН чи Гельсінський заключний акт ОБСЄ. Деякі додаткові положення були додані, яких ці документи не містять, але вони були досить, скажімо, легкі. І це було свідомо, це було зумисно з боку Сполучених Штатів».
Дослідниця додає, що вибір формату меморандуму, а не юридично зобов’язуючого договору, було свідомим ходом американської сторони:
«Будь-який міжнародний договір повинен бути ратифікований Конгресом Сполучених Штатів. А це є певний процес, це є певний політичний капітал, який кожен президент мусив би вкладати в цей процес.
Тут більше питання не самої букви меморандуму, а того, що з ним сталося після цього. Тобто, з одного боку, українці про нього трішки забули до 2014 року, його десь поставили на полицю.
Воно десь там лежало, потім у 2014 році з нього здули пилюку і сказали: "А ось же, в нас тут є меморандум про гарантії безпеки". А потім після 2014 року інші підписанти, очевидно, що Росія грубо порушила, а інші підписанти, Сполучені Штати і Великобританія, вирішили інтерпретувати свої зобов’язання в дуже мінімалістичний спосіб. І, мабуть, це також доклалося до причин того, що відбулося вже потім, у лютому 2022 року».
Експертка таке говорить про еволюцію значення «гарантій безпеки» після початку російської агресії в Україні у 2014 році і того, чи взагалі можна говорити про функціонування цього концепту в міжнародній системі на практиці:
«Концепт гарантій безпеки, очевидно, існує. Просто, мені здається, що, зокрема, Україна тепер зрозуміла, в чому, власне, полягають такі гарантії безпеки, які спрацьовують. І що не можна в будь-яких міжнародних, скажімо, відносинах чи відносинах між країнами, покладатися лише на писане слово, в якому б форматі воно не було — чи це зобов’язувальний юридичний договір, чи це якісь домовленості, формальні або неформальні. Над міжнародними зобов’язаннями треба працювати щодня. Це є робота дипломатії, робота уряду. Треба лобіювати свої інтереси в тих місцях, де приймаються рішення — у тому ж Вашингтоні тощо. Не можна тільки надіятися на те, що якісь букви на папері будуть виконувати функцію стримування».
Мар'яна Буджерин звертає увагу, що після гіркого досвіду з Будапештським меморандумом українська владна верхівка вже принципово прагматичніше й суттєво інакше підходить до питання гарантій безпеки в разі припинення війни з Росією:
«Українське керівництво і лідери країни, коли в перемовинах щодо гарантій безпеки — у двосторонньому форматі чи в межах "коаліції охочих" — закладають туди дуже конкретні речі. А скільки буде військової допомоги? А які збройні системи і в якій кількості можна буде закупити? А які зобов’язання? А чи будуть розгорнуті якісь бази або сили на території України? Тобто ці речі і виконують стримування.
Це також стосується, скажімо, статті 5 Вашингтонського договору НАТО. Це дуже коротке формулювання — там п’ять рядочків тексту. Але стримування полягає не в ньому самому, а в тому, що роками, десятиліттями, від 1949 року, коли був укладений договір, його наповнювали й операціоналізували, так би мовити. Тобто розгорталися військові бази, сили, спільні навчання, спільне командування. В цьому і полягає безпека та стримування».
Експертка також звертає увагу, що історія з Будапештським меморандумом і гарантіями безпеки, які у критичну хвилину залишилися лише на папері теж поглиблює проблему непоширення ядерної зброї, так само як і використання її як інструмент тиску і шантажу в міжнародних відносинах з боку членів «ядерного клубу», передовсім йдеться про Росію:
«Історія України є таким досить негативним прикладом, який підмиває певні фундації цього договору, за яким компроміс фактично був досягнутий такий, що визнаються п’ять держав ядерними за цим договором: Сполучені Штати, Радянський Союз, потім Росія, Великобританія, Франція, Китай, які фактично є легітимізованими, скажімо так, ядерними державами, а всі решта беруть на себе зобов’язання не долучатися до розробки цієї зброї і стають неядерними державами.
Але одночасно ці п’ять держав, їхній привілейований статус базується на тому, що вони не зловживатимуть ним. А тут ми бачимо ситуацію, що ядерні держави, починаючи з Російської Федерації, дуже грубо зловживають своїм ядерним арсеналом. Вся війна в Україні фактично проходить під цією хмарою, під навісом ядерних загроз від першого дня, від початку. Ми бачимо, що тепер і Сполучені Штати зловживають цим статусом також.
Тобто це такий тренд, який уже стає більш укоріненим. І тому постають питання про те, чи не доцільно іншим державам також принаймні розглядати можливість власної ядерної зброї».
На завершення Мар’яна Буджерин таке сказала про те, що її монографія вийшла також у Польщі:
«Навіть у своїх найоптимістичніших мріях, коли я писала цю книжку, я не могла б повірити, що, по-перше, вона вийде в українському перекладі, а потім ще й у польському.
І я так щиро вдячна Центру Мєрошевського, що вони взялися за цей проєкт. Коли я обдумувала, як і що сказати під час цієї презентації, я подумала: можливо, це не випадково, що якраз другий переклад вийшов, власне, польською мовою. Оскільки я не можу назвати ще такої країни, яка б у такий спосіб підтримала Україну і українців від перших днів цієї війни та російської агресії — і прийом, який отримали тут українці, і загалом підтримка як з боку держави, так і з боку просто пересічних поляків.
Це дуже важкий момент для українців, і тому це також, мабуть, певною мірою емоційна річ, що тепер ця книжка побачила світ польською мовою».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Red.Ros.PRdZ/no