Уже незабаром, 11 листопада, у Національне свято незалежності Польщі, відбудеться особливий захід: група «Павучихи з Ополя» їде до Львова, щоб при нагоді польського державного свята передати автомобілі, необхідні на фронті. Про «Павучих» з міста Ополє на заході Польщі ми вже розповідали. Коли Росія напала на Україну з повномасштабною війною, ця волонтерська група почала допомагати українським захисникам. Одним із перших способів допомоги було виплітання захисних сіток, через що група отримала саме таку назву.
Про найближчу ініціативу розповіла Алєксандра Чарнецька, яка створила групу «Павучих з Ополя».
— Саме так, 11 листопада їдемо. Взагалі ми привозимо автомобілі, виплітаємо сітки в Ополі і не тільки, по всій Польщі постійно діють польсько-українські ініціативи, що підтримують Україну, яка бореться. Це вже п’ятий рік повномасштабної війни, і можу сказати, що на цьому етапі залишилися найстійкіші, найвідповідальніші та найвитриваліші люди, для яких ця війна не закінчилася, і вони не стоять осторонь, не спостерігають, а досі перебувають на шляху відповідальності. Чому саме Львів? Адже ми й так щотижня їздимо до Львова — з кількома автомобілями. Три роки тому доставляли, можливо, дві машини на місяць, а сьогодні — 30. Фактично немає дня, щоб ми не здобули в Польщі якогось автомобіля і не доправили його в Україну, здебільшого їх від 20-ти до 30-ти. Отож тепер ми маємо зробити так, щоб зібрати хоча б 11 автомобілів на 11 листопада, об 11:11. Так ми це запланували. Їдемо, бо так відчуваємо — «Павучихи з Ополя»; так ми розуміємо нашу історію, нашу власну відповідальність. Як же тут святкувати, як відзначати нашу незалежність, незалежність Польщі, відвертаючи погляд від того, що там відбувається, від людей, які зараз борються також за нашу незалежність.
Я сама не можу говорити про героїв столітньої давнини, вивішувати ці прапори, співати гімни і водночас залишатися байдужою до тих, хто там ризикує своїм життям. Для мене патріотизм не закінчується на кордоні. А солідарність — це вже не лише слова. По суті, цей конвой із допомогою, ця благодійність — це просто наша вдячність за нашу власну свободу, чи не так? І вона повинна зобов’язувати нас усіх, поляків, допомагати тим, хто бореться і за нашу свободу. І ми дедалі більше усвідомлюємо це.
Тому їдемо до Львова з біло-червоними прапорами і з конвоєм автомобілів, які хочемо безкоштовно передати солдатам. Ми розуміємо, чим є боротьба за незалежність. Наша історія сповнена самоприсвяти і поколінь, які не змирилися з втратою свободи. І наша вільна батьківщина не є чимось очевидним. Можна сказати, цю нашу вільну державу ми маємо недовго. Мир, безпека та свобода — це для мене найвищі цінності, які треба захищати, про які треба дбати. За які боролася також моя родина — мій дядько визволяв Львів, а після війни ще намагався боротися із совєтами, але, на жаль, його здали НКВС, і він багато років провів у таборі у Воркуті.
Я продовжую родинні традиції і втілюю свої власні погляди, менше словом, а більше — діями. Я не одна, нас дуже багато (це підбадьорює, і стимулює) — охочих, які готові їхати, зорганізувати чи купити машину, бути водієм або докластися до пального. Ми вже подали заявку на проведення публічного зібрання у Львові, тож усе цілком законно. Ми дивимося на Україну з неймовірним захопленням і повагою, за цю мужність і наполегливість. Для мене зараз немає більшої суспільної групи, якою я захоплююся, крім солдатів, які там захищають свою землю, свої родини та право на життя.
Хто відгукується на ваші заклики взяти участь у цій конкретній формі допомоги українським захисникам?
— Ми вже третій рік возимо автомобілі, і в нас тут просто є групи водіїв. Одна з них налічує 250 осіб, друга — понад 50, і ми всі знаємо одне одного. Це приватні особи, не якісь організації. А просто люди, які скидаються на цю мету, бо вони так вирішили, мають таке бажання, так хочуть, відчувають таку відповідальність.
Чи вашою мотивацією є родинна історія?
— Ні. Відомо, що людину мотивує багато різних факторів. Мені завжди були близькі ідеї та цінності європейської спільноти. Але тепер, коли я ближче познайомилася з цими солдатами, і ми знаємо багатьох із них безпосередньо, — бачимо, якою людяністю вони керуються. Неймовірно, який високий рівень культури їхнього спілкування та відданості. Моя мотивація більше пов’язана з певною спорідненістю у людяності. І з повагою та захопленням до них, ніж з якоюсь ідеєю демократії та європейської свободи. Я роблю це просто заради чудових людей, яких треба рятувати. Щоб вони не залишилися там самі.
Саме такі дії, зокрема з боку Польщі, можна вважати проявами активності громадянського суспільства.
— Мабуть, жодна країна у XX столітті не отримала стільки допомоги, як Україна. Йдеться не лише про польське суспільство, адже вся Європа зараз надає допомогу, і не від сьогодні.
З іншого боку, можна почути заклики припинити допомогу Україні.
— Але ж ми знаємо, звідки лунають такі заклики, правда? Від самого початку знаємо, що ми не лише на кінетичному фронті, а й на цифровому, і всі вважають, що на ньому ми вже програли. Я так не вважаю, тому що боротьба триває. Збайдужіння — це, на жаль, перемога нашого супротивника і ворога: Росії. Це вона довела до поширення байдужості і до того, що більшість лише спостерігає за ситуацією, обговорює її, але не переходить до активної оборони. Навіть якщо люди підтримують Україну, насправді це залишається лише на словах. Ви кажете про громадянську активність, але я цього занадто не бачу, бачу лише завзяту групу волонтерів, і вона досить численна, але це лише якийсь мікровідсоток суспільства. Але, думаю, до нашої незалежності ми теж дійшли завдяки такій мікровідсотковій групі. Тож є якась надія, що історія знає такі моменти, коли небагато, так би мовити, божевільних робили великі справи. Я тримаюся цієї надії. Ми ж не виграємо у цій війні в тому сенсі, що ця група її не виграє — але має вплив на загальну ситуацію.
І, мабуть, потрібно багато таких ініціатив, щоб допомога була значущою.
— Весь світ допомагає Україні. Ми справді зустрічаємося на кордоні, у Львові та в Києві з багатьма організаціями з усього світу. З Нової Зеландії, Канади, Ісландії, Ірландії, я вже не кажу про Сполучені Штати. Скільки фондів зі Сполучених Штатів постійно організовують цілі автоколони з допомогою. А ми тут просто наче маленька гілочка.
Кому конкретно призначені автомобілі, які ви відвозите в Україну?
— Для підрозділів, з якими співпрацюємо. Це багато бригад по всьому фронту. Ми доставляємо ці автомобілі безпосередньо в руки солдатів. Домовляємося з ними у прифронтовій зоні, і туди їх доставляємо. Автомобілі, на жаль, стали експлуатаційним товаром, що дуже швидко знищується. Товаром широкого вжитку (FMCG) — це важко навіть говорити. За одну ніч солдати можуть втратити весь свій автопарк, 8-10 автомобілів.
Це важко уявити людям, які живуть в умовах миру.
— Також у ЗМІ слабко це показують, я відчуваю жаль, що вони не висвітлюють оперативно, що відбувається. Показують бомбардування міст і, мабуть, усі до цього звикли. І навіть ця ситуація є досить дивною, люди так збайдужіли до неї, ніби це щось нормальне. Але, з іншого боку, ми не можемо надмірно епатувати війною і трагедіями, адже люди цього не витримали б. Це жахлива ситуація.
Алєксандра Чарнецька звернулася прямо до українських, а також і до польських слухачів.
— Особисто я хотіла б подякувати українцям — дуже захоплююся їхньою мужністю та витривалістю. Я співпрацюю з багатьма благодійними організаціями з України і вражена цією рішучістю. Хочу сказати, що я бачу страждання та ціну, яку ви всі платите, і просто відчуваю величезну повагу. Повагу до людей, які проходять через усе це, тримаються, і постійно діють, багато жертвують, щоб підтримати свою армію. Я ставлюся із захопленням до більшості українців, які залишилися в країні і, мабуть, там немає людини, яка б якось не підтримувала своїх солдатів, а таких способів — тисячі. Там немає такої байдужості, як у нас. Це величезна різниця між нашим суспільством і українським, і я хочу висловити своє захоплення, визнання та повагу.
А щодо поляків — я лише хотіла б, щоб Польща пам’ятала, що Україна, яка сьогодні не відступає, і ті люди, які зараз у дуже скрутному становищі, саме вони забезпечують нам тут поки що спокійне і відносно хороше життя. Але незабаром це може закінчитися.
І хочу закликати громадян Польщі, щоб вони допомогли нам зорганізувати цей конвой. Ми передаємо військовим автомобілі безкоштовно, без торгівлі, не хочемо заробляти на чужій трагедії; з глибини серця, з переконанням, що ця допомога має реальну цінність, яка рятує життя. Можливо, є хтось, хто хотів би саме з такою метою — порятунку життів солдатів, які захищають наше спокійне небо та спокійне життя, — віддати автомобіль безкоштовно. Ми з радістю доставимо їх прямо хлопцям: будь-які автомобілі, які можуть їздити — приймемо і передамо. У нас є в цьому досвід, багато водіїв і фонди, які нам у цьому допомагають. І якщо якась компанія захоче підтримати нашу ініціативу, я також щиро запрошую зв’язатися з нами.
Наталія Бень