Ім’я Ельжбєти Дзіковської вже звучало в нашому ефірі, в контексті передачі про Тоні Галіка, польського мандрівника та тележурналіста. Тоні Галік та Ельжбєта Дзіковська вели першу в комуністичній Польщі телепередачу про мандри, сьогодні ми би назвали її тревел-блогом, Я маю на увазі телепрограму «Pieprz і wanilia», яка виходила понад 20 років, мала понад 300 серій, а ведучі розповідали в ній про амазонські джунглі, єгипетські піраміди, галапагоські острови… Ця програма у 80-90-ті роки була для поляків своєрідним «вікном у світ», і чимало моїх друзів заразилися подорожами і стали мандрівниками саме завдяки «Перцю і ванілі», яку дивилися в дитинстві. Я навіть знайшла інформацію, що одну із серій програми дивилося 18 мільйонів поляків.
Але розповідь про подорожі почну від місця, з якого радше важко втекти. Це в’язниця, до якої наша героїня потрапила через … антикомуністичну діяльність. Це був початок 50-х років минулого століття… Кільканадцятирічна Ельжбєта записалася до антикомуністичної організації, яка мала на меті повалити уряд…
Ельжбєта Дзіковська: ...і вигнати з країни росіян. Ця організація мала таку назву: Związek Ewolucjonistów Wolności (ZEW). У нашому містечку Межирічя на Підляшші була база російських військ, солдати ходили по містечку у тих своїх військових формах. Коли ми на них дивилися, то переконувалися, що Польща — не до кінця вільна країна, тому ми вирішили прогнати росіян і повалити комунізм. Ми — тобто група кільканадцяти осіб, яка мала один пістолет. Причому стріляти вміла тільки я, тому що я, похвалюся, дуже добре стріляла і перемагала у різних змаганнях зі стрільби. У чому полягала наша діяльність? Наприклад, ми розбивали яйця об портрети Сталіна, або виливали на них чорнило. Додам, що середня віку членів нашої організації становила десь 15-16 років. Ну і ми вирішили підірвати потяг… Задум не вдалося втілити в життя, тому що одного дня по нас прийшли працівники безпеки. Вони були одягнені по цивільному, але я знала, що це закінчиться в’язницею. Мені тоді було 15 років, я не перелякалася і сказала, щоби вони показали свої посвідчення, а вже згодом сіла в машину і поїхала з ними до Любліна, де два тижні провела у малесенькій камері, в якій цілодобово горіла лампочка… Були допити, і згодом — камера номер 13 у Люблінському замку (тоді там діяла в’язниця). Я люблю тринадцятки, тому що мені все-таки вдалося вийти з тої в’язниці.
Ельжбєта Дзіковська вийшла з в’язниці після шести місяців. Це був 1953 рік, почалася амністія для в’язнів і молоденьку дівчину було вирішено звільнити. Після в’язниці Ельжбєті Дзіковській виповнилося 16 і вона планувала продовжувати освіту. Мріяла про журналістику, але, як каже, ідею їй швидко вибито з голови — після в’язниці тебе ніхто не візьме на журналістику, казали знайомі. Тому вибір впав на синологію. Але навіть тут непевну політично Дзіковську блокували і вона не могла виїжджати до Китаю на стипендіальні програми, так як більшість студентів.
Ельжбєта Дзіковська: Але на щастя настав 1956 рік, відлига, і я вперше поїхала до Китаю. Це була прекрасна подорож, яка тривала шість тижнів, і я закохалася в культуру Китаю. Натомість коли повернулася до Польщі, завершила своє навчання в університеті, довго не могла знайти роботу, аж отримала пропозицію від щомісячного наукового видання «Chiny» (Китай). Але політичні стосунки між ПНР та КНР погіршилися, видання закрито, і я знову стала безробітною. На щастя, з'явилася пропозиція праці у престижному журналі «Kontynenty», причому мені запропонували тут працювати у відділі Латинської Америки. У 1965 році я поїхала вперше до Мексики, а точніше поплила кораблем з романтичною назвою «Transportowiec». Я мала в кишені 180 доларів, яких вистачило на дуже скромне життя три місяці. Це був насичений час, коли я писала статті про сучасне мексиканське мистецтво, зрештою, я була першою польською журналісткою, котра висвітлювала цю тему. Тоді ще жили Руфіно Тамайо та інші важливі митці.
Для мандрівників та людей, котрі цікавляться подорожами і тим, як виглядає наш світ, ім’я Ельжбєти Дзіковської пов’язане із Тоні Галіком та програмою, про яку я згадала на початку нашої зустрічі…
Ельжбєта Дзіковська: Так, ми разом їздили по світу, щоби показувати його полякам, котрі тоді, нагадаю, жили за залізною завісою. Я познайомилася з Тоні в Мексиці, куди поїхала на конгрес латиноамериканців, а звідки планувала поїхати до Перу, на річну стипендіальну програму… але залишилася в Мексиці на рік… А було це так, що в Мексиці я отримала інформацію, що пані міністерка культури, котра мені надала цю стипендію, вже перестала бути міністеркою, тому стипендія відміняється. Ну гаразд, треба вертатися до Польщі, — подумала я, але ще в останній вечір перед поверненням пішла на вечерю зі своїм знайомим художником. На цій вечері був президент Мексики Луїс Еччеверія Альварес. І коли він дізнався, що я вертаюся до Польщі, бо мою стипендію скасовано, то сказав — не хвилюйтеся, таку стипендію ми вам дамо.
Ельжбєта Дзіковська відвідала найекзотичніші країни, розповідала про них у своїх телепрограмах. Тим часом, як сама зізнавалася в ефірі Польського радіо, бути в дорозі вона не любить, а подорожувати літаком навіть боїться.
Ельжбєта Дзіковська: Для мене найважливіша є мета подорожі, а не сама дорога. Я знаю, що не люблю літати, але погоджуюся сісти в літак, тому що хочу пізнавати світ. Я люблю порівнювати між собою країни, культури і людей, яких зустрічаю. Я помітила, що на різних континентах існували дуже схожі цивілізації. Ось наприклад, піраміди зводилися в Єгипті, але теж в Перу та Камбоджі. Люди так само одягаються в Ефіопії та Намібії.
На запитання, чи є така країна, до якої Ельжбєта Дзіковська не хотіла би поїхати, вона відповідає, що ні. Хоча ситуації в подорожах були різні, траплялися навіть такі, що становили загрозу життю.
Ельжбєта Дзіковська: Наприклад, в Нікарагуа, коли якраз під час нашого перебування там тривали бої між збройними силами і партизанами. Ми потрапили в центр такого бою. Загони перестрілювалися, під кафедральним собором лежало з двадцять трупів, і ми з Тоні намагалися, ховаючись за машинами, підійти якомога ближче до місця сутички. Тоні хотів мати фотографії з цієї ситуації. А раз мене кінь скинув із сідла і тягнув так за собою з кількадесят метрів. Це було в Перу, у Вількабамбі, останній столиці інків. Мені дуже повезло, бо я не впала у провалля… А Тоні не встиг зробити фотографії, чого не міг собі дарувати.
Тепер Ельжбєта Дзіковська зосереджується на подорожах Польщею, і заохочує поляків пізнавати свою, як переконує, прекрасну батьківщину.
Ельжбєта Дзіковська: І спочатку я це робила на телеекрані, у передачі «Groch z kapustą» (Горох з капустою), а потім почала писати книжки про польські пам’ятки архітектури та природні перлини, станом на сьогодні цих книжок я вже видала п’ять. Польща — прекрасна, вона мене захоплює. За освітою я мистецтвознавиця, тому зосереджуюся на замках, на архітектурних пам’ятках, а цікавлять мене останнім часом дерев’яні церкви із поліхромією. Наприклад, неподалік Варшави, у Богушицях є дерев’яна католицька церква, де на стелі, посеред релігійних мотивів намальована мавпочка та свинка, які грають на музичних інструментах. У моїх улюблених Бескидах є багато дерев’яних церков, які обов’язково треба побачити, не обминаючи браму до Бескидів — місто Сянік.
Запрошую послухати матеріал у доданому файлі
Trójka/Яна Стемпнєвич