Нашого сьогодшнішнього гостя я би назвала Руалем Амундсеном XXI століття, він, так само як відомий норвежець, любить здобувати нові терени, відсувати кордони можливого і його так само як Амундсена, веде по життю цікавість світу.
Марек Камінський, польський мандрівник-полярник, котрий побував на двох полюсах. Наш гість першим у світі здобув два полюси одного року без зовнішньої допомоги. 23 травня 1995 року Камінський підкорив північний полюс, а 27 грудня 1995 року — південний. У 2004 році Камінський разом з Яном Мелею, неповносправним підлітком, здобув обидва полюси. Ян Меля тоді мав 15 років, внаслідок нещасного випадку він втратив ногу і руку. Про цю експедицію, яка стала зламною в житті хлопця, я буду розповідати у наступних передачах. А поки що — Марек Камінський...
Марек Камінський, полярник, філософ, а також — засновник школи виживання, і автор книжки «Будь зміною». Нашу розмову хочу почати від запитання, чи Ви — зміна?
- Гадаю, що так. Можна сказати, що я — суцільна зміна. Коли подивлюся, як я змінююся від початку свого шляху, тобто від першого здобуття полюса, а потім — через експедицію з Ясем Мелею, через експедицію річкою Вісла... то можу сказати, що я — зміна. Натомість у мені залишається незмінною моя сутність як людини. Життя полягає на змінах, і ці зміни його підштовхують вперед, але дуже важливо, щоби в цьому житті було щось постійне, незмінне.
Ви відомі своїм спартанським способом життя, і вже кілька років Ви популяризуєте мінімалізм як спосіб життя... Скажіть, чи подорожі вплинули на такий спосіб жити? Без зайвих предметів.
- Я завжди був мінімалістом, колись, можливо, навіть більшим, ніж нині. Пам’ятаю ті часи експедицій на полюси, тоді моя квартира виглядала так, що в ній був матрац, книжки і спортивний одяг. Це все. Тепер я є, можна сказати, свідомим мінімалістом. Колись я намагався більше «бути» ніж «мати». А тепер — просто свідомо собі у чомусь відмовляю.
Моє запитання взялося звідти, що Ви проводите експедиції під назвою «no trace expeditions», тобто «подорожі без сліду». І не бути мінімалістом в цьому контексті — майже гріх.
- Ой, не знаю, чи гріх... Це залежить від того, в межах якої релігії. Але справді, ідея цих експедицій полягає в тому, щоби не залишати після себе слідів, не засмічувати планету. Я — філософ, не приймаю речей на віру, бо так хтось сказав. Але теоретично можна би було поїхати до Японії, не залишаючи після себе слідів, і не бути мінімалістом. Але на практиці — це виключається. Я маю такий девіз — подорожувати легко, без багажу, і залишити позаду свій страх. По Японії, наприклад, я їздив електричним автомобілем, і це теж якось зумовило те, що треба було мати мало багажу, щоби машина не витрачала більше сили. Але так само з експедиціями на полюси — там вага була обмежена моїми силами. Тобто треба було взяти із собою стільки, скільки я зможу сам понести або потягнути за собою на санках. Максимально я був у змозі потягнути 150-200 кіло. Але там було все, зокрема, їжа на весь цей час, тобто на 70 днів. А в Японії я намагався не купувати запаковані товари — це було, щоправда, дуже важко, знайти такий товар. А також я носив одяг, який не вимагав частого прання — він був зроблений із мікрововни.
Перша асоціація, яка виникає з прізвищем Марек Камінський, — це експедиції на полюси, і одна з яких була з Ясем Мелею... Але ми сьогодні говоримо також про ваші подорожі Японією... Чому Японія?
- Ця любов до Японії в мене народилася ще в дитинстві, коли я дивився японське кіно. Пам’ятаю такий фільм «Кобра», я тоді вчився у 5 класі, а фільм був для глядача 18 плюс, але мені якось вдалося увійти до кінозалу. І тоді все почалося, я вирішив вивчати японську мову, потім записався на карате, і займався карате багато-багато років. І цей вид спорту допоміг мені зрозуміти, що важливою насправді є дорога, а не ціль.
Чи можна провести паралель між Японією, якою Ви захоплюєтеся з дитинства, та полюсами?
- Так, так! Це просто неймовірно, наскільки сильно ці полюси присутні у моєму житті. Ідея вирушити на південний полюс з Ясем Мелею народилася після того, як я прочитав книжку японської принцеси Кіко, і цю книжку ми мали із собою на південному полюсі, а потім, коли я був в Японії, я зустрівся з принцесою і між нами зав’язалася дружба. Принцеса мене надихнула на одну подорож... коли я пройшов пішки шлях Святого Якова (Сантьяго де Компостела), і розповів про це принцесі, вона сказала — Ти повинен пройти такий шлях теж у Японії, Шікоку-хенро, він називається. Це теж духовний шлях, довжиною 200 км, на якому стоїть 88 святинь.
Якими є японці? Як вони вас приймають? З одного боку, суспільство цієї країни асоціюється у нас із закритістю, кажуть теж, що японці — це народ самогубців...
- Це стереотипи. Але варто розуміти, що це дуже специфічна країна. Швейцарський мандрівник Ніколас Був’є написав, що Японія більше відділена від Китаю, ніж Китай від Європи. Нам здається, що Японія та Китай — це те саме. Але насправді це дві різні цивілізації. Натомість коли говорити про те, якими є японці, я би сказав, що це емоційні люди — вистачить подивитися фільми Куросави. Я би порівняв їх підхід до життя із суші. Адже що таке суші — це рис і якісь додатки. Ми би з цього нічого цікавого не вигадали, а японці роблять дизайнерську страву. Так само із життям. А якщо говорити про самогубства — то теж не перебільшуймо із цим. Це країна повна життя. Для мене це країна екзотична, але не в такому розумінні природи тощо, ні, для мене вона є екзотичною в контексті того, що можна зробити із мистецтвом і життям, літературою, кіно...
Чи подорожі втомлюють?
- Я часом про це думаю, чи не варто відпочити, але я відпочиваю в русі. А що таке відпочинок? Відпочинок часом може втомити. Коли ми нічого не робимо, відчуваємо, що це не має сенсу, і це втомлює. Думаю, що багато людей втомлені тим, що вони не відчувають сенсу, не відчувають сенсу ані того, що роблять, ані того, що не роблять. Я ж відпочиваю в русі.
Запрошуємо послухати рохмову у доданому файлі
Czwórka/Яна Стемпнєвич