Катинь є одним з найбільш страхітливих радянських злочинів та глибокою й незалікованою травмою для польського народу. Розстріли близько 22 тисяч польських військовополонених в квітні – травні 1940 року були здійснені за рішенням Сталіна і Політбюро ВКП(б) від 5 березня того ж року. Одним розчерком пера Кремль знищив не лише людей, що могли збройно виступити проти нього, але й цвіт польської інтелігенції, бо величезну масу полонених становили офіцери запасу, котрі у цивільному житті були лікарями, адвокатами, інженерами, викладачами тощо.
Дослідження і з’ясування цього страшного злочину триває. Нещодавно у Варшаві в рамках XXVIII Ярмарку історичної книги представили монографію німецького журналіста Томаса Урбана “Катинь. Злочин і пропагандистська боротьба великих держав”. До Вашої уваги фрагменти з презентації і дискусії про цю книгу, в якій, крім самого автора, взяли участь також видатні польські історики.
Учасники презентації книги про Катинь. З ліва направо сидять: професори Войцєх Матерський, Томаш Шарота, журналіст Томас Урбан та професор Тадеуш Вольша.Foto:PRdZ/Nazar Oliynyk
Томас Урбан відповідаючи на запитання, що йому вдалося дізнатися нового про катинську справу в контексті гри великих держав, виділив такий момент:
Для мене відкриттям стала участь противників Гітлера в кулісах Нюрнберзького процесу. Як відомо, радянці намагалися включити Катинь до списку німецьких військових злочинів, але їм це не вдалося. Загальновідомо, що цю радянську ініціативу заблокувала американська делегація, але не було зрозуміло чому так сталося. Адже попередня офіційна позиція Білого Дому полягала в тому, що за цим злочином стояли німці. Вся американська преса: Washington Post, New York Times, писала, що це був німецький злочин. Але в Нюрнберзі американці поміняли свою позицію.
[…]
Як виявилося це була ініціатива одного німецького противника Гітлера. Ним був Фабіан фон Шляпендорф, який належав до кола полковника Штауффенберга [організатора замаху на фюрера в липні 1944 року]. Шляпендорф сам намагався влаштувати замах на Гітлера в 1943 році, коли той був в Смоленську, але йому не вийшло. Шляпендорф після замаху Штауффенберга потрапив в концтабір. Він пережив тортури Гестапо і в кінці війни опинився в руках американців. Шляпендорф писав для керівника американських спецслужб, славнозвісного генерала Донавана, різні звіти про ставлення німецьких військових, політичних діячів та єпископів до Гітлера. Його аналіз був настільки цінний для генерала Донавана в Нюрнберзі, що він запросив Шляпендорфа до свого ґрона радників. І коли Донаван отримав від радянської сторони звинувачення, що Катинь – це німецький злочин, то Шляпендорф це заперечив. Він заявив, що був в той час в Смоленську, а його добрий приятель підполковник Герсдорф очолював ексгумаційні роботи в Катині і наглядав роботу делегації лікарів Червоного Хреста. Шляпендорф відзначив, що німці вчинили дуже багато злочинів на східному фронті, але Катинь це не їхніх рук справа. Він склав чимало звітів про німецькі злочини і тому для американців був вірогідним джерелом. Тому генерал Донаван звернувся до американської делегації, щоб та заблокувала радянську ініціативу в Нюрнберзі.
Томас Урбан зокрема торкнувся питання наскільки західні лідери американський президент Франклін Делано Рузвельт і британський прем’єр Вінстон Черчіль знали хто стояв за розстрілами польських військовополонених і яка була їхня позиція стосовно катинської проблеми:
Чи Рузвельт брехав в справі Катині? Я аналізував американські документи і прийшов до висновку, що він не брехав. Рузвельт не дуже цим цікавився. В його оточенні сиділи люди, котрі блокували будь-яку інформацію, яка не пасували до ідеї, що Сталін це “хороший хлопець”. Я описую в книжці негативну роль колишнього посла США в СРСР Джозефа Девіса, який захоплювався Сталіним. Він написав книгу “Місія у Москві”, котра в 1942 році була бестселером – продано 700 тисяч її екземплярів. Девіс там пише, що всі росіяни шанують і люблять Сталіна, що це лідер глибоко демократичної країни, і що це така демократія, про яку американці можуть лише мріяти. В цій книзі була така ідеалізація сталінізму і тому американці вірили в цей образ.
В той же час німецький журналіст підкреслює, що інша справа Черчіль:
В Черчіля не було сумнівів, що Сталін жахливий, що це диктатор і що в Радянському Союзі є табори і Гулаг. І міністерство закордонних справ Великобританії створило робочі групи, незалежні одна від одної, для вивчення Катинської справи на основі німецьких і радянських документів, отриманих від Сталіна. Одна група ствердила, що за Катинь відповідають німці, а друга дійшла висновку, що все ж це вчинили радянці. Тоді Черчіль сказав, що раз немає однозначних доказів, хто це зробив, то в такому випадку нічого не можна стверджувати. Окрім цього, зрозуміло, що Черчіль не був зацікавлений звинуватити в Катині Сталіна.
Водночас один з учасників обговорення професор Томаш Шарота звернув увагу присутніх на жорстку цензуру британців в справі Катині, коли світ оббігла звістка, що в лісі під Смоленськом німці виявили масові поховання з рештками польських полонених вбитих пострілом у потилицю. Гітлерівська пропаганда намагалася грати катинською картою, щоб зумовити розкол в таборі союзників :
2 травня 1943 року Зигмунт Новаковський–затятий антикомуніст– опублікував в газеті “Польські відомості” статтю під назвою “Castrum doloris”(Місце печалі). Це була реакція польського публіциста і журналіст на звістку про Катинський злочин. І справа є дуже складною. Вперше повний текст цієї статті від 1943 року можна було прочитати в брошурі виданій в Брюсселі в 1949 році. Річ у тому, що текст, опублікований “Польськими відомостями” в Лондоні, з’явився з втручанням британської цензури. Цензура не дозволила опублікувати в газеті, яка видавалася поляками в Лондоні повного тексту і він з’явився з білими плямами, якими затушували певні його фрагменти. Проте, щоб ще ускладнити справу – цей заретушований текст використала німецька пропаганда. В “Новому варшавському кур’єрі” [газета, що видавалася в окупованій Варшаві] опублікували статтю Зигмунта Новаковського, звертаючи увагу, мовляв “подивіться як ті англійці цензурують!”. Тобто, німці хотіли показати, що навіть в союзницькій Англії не можна писати правду про Катинь.
Проте, щоб ще більше ускладнити присутнім це питання, то я взяв зі собою підпільний часопис “Голос демократії”, що видавався у Варшаві і був офіційним органом Демократичної партії. Тут опублікували текст під заголовком “Жалюгідне відзначення”. В окупованій Варшаві вважалося, що передрук цієї правдивої статті “Новим варшавським кур’єром” є чимось на що польський патріот погодитися не може.
В свою чергу професор Тадеуш Вольша звернув увагу на цензуру в радіо BBC, яке в роки війни називали “голосом вільної Європи”:
ВВС багато місяці і багато років інформувало британських слухачів про те, що Катинський злочин вчинили німці. Польський уряд у вигнанні неодноразово намагався втрутитися в справу і що це неймовірно, щоб подавати таку інформацію. Але нічого не можна було зробити.
Ідентична історія з відомим пам’ятником в Лондоні, який тільки відкрили в 1976 році, коли вже весь світ знав, а англійці далі продовжували сидіти в цій брехні про Катинь. Не знаю наскільки це обґрунтовано, але мені здається, що вони довше сиділи в цьому, ніж в самі радянці. Відкриття катинського пам’ятника, фактично, відбулося без участі представників британської влади.
Водночас професор Войцех Матерський попри загальну позитивну оцінку книги Томаса Урбана розкритикував деякі її ключові аспекти:
Пан Томас Урбан- і тут, і в книжці – ставить тезу, що Рузвельт вірив, що Катинський злочин здійснили німці. Скажу, так від смерті Рузвельта, який помер в квітні 1945 року минуло майже 75 років, а те, що зробили його радники з іміджевих питань триває. Його стереотипно сприймають як ідеаліста, політика, що керувався моральністю тощо. В той час, коли в моєму глибокому переконанні – це був тверезий реаліст, цинік, що завжди робив ставку на ефективність. Рапорт радника президента у європейських питаннях полковника Хенрика Шиманського його приголомшив і він наказав знищити документ, а самого полковника Шиманського усунути зі свого оточення з наказом, щоб той взагалі не брав слова в катинському питанні. Справа в тому, що перед тим йому на стіл поклали звіт держдепартаменту і департаменту війни, який був ще важливішим. В остатньому говорилося, що конфлікт на Далекому Сході може тривати аж по 50-ті роки і може потягнути за собою щонайменше мільйон жертв, а єдиною можливістю скорочення часу війни і збереження стількох життів американців є вступ СРСР у війну з Японією на Далекому Сході. Рузвельт робив все, щоб не розізлити Сталіна. Була гра і Рузвельт дуже добре в ній зіграв.
[…]
До мене більше промовляє теж цинік, але, так би мовити, набагато відвертіша і щира у своїх діях людина, а саме Черчіль. Він в очі сказав полякам: “Я не маю сумнівів хто це зробив, але вони нам потрібні. Нам потрібна їх сила. Без цього ми не переможемо Німеччину, а принаймні не переможемо так швидко, як би могли це зробити ”. В листі від 1943 року він відверто писав про те, що немає сумніву в тому, що Катинь це справа рук росіян, але не час, коли можна про це говорити і що про це можна буде сказати вже після війни.
Матеріал підготував Назар Олійник