X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Львів 1918: історичні уявлення та пам'ять

05.01.2020 10:35
Розмова з польським істориком Даміаном Марковським, автором книги “Два повстання. Битва за Львів 1918”
Аудіо
  • Розмова з польським істориком Даміаном Марковським, автором книги “Два повстання. Битва за Львів 1918”
 .      .  1918 .
Площа Ринок. Українські вояки завантажують кулемет у вантажівку. Листопад 1918 р.Foto:wikipedia/невідомий/PD-Ukraine

Подекуди говорять, що війна закінчується, коли відходить з життя останній її солдат. Часом говориться про те, що війну можна вважати закінченою, коли похований останній вояк.

З часу польсько-української війни 1918-1919 років минуло вже сто років. Ті, хто воював один проти одного, вже відійшли, а гідно поховати всіх її солдатів, так само як і солдатів інших воєн, напевно ніколи не вдасться. Проте пам’ять про неї досі жива і більшою чи меншою мірою визначає історичну свідомість поляків та українців.

В попередній історичній рубриці ми розмовляли з Даміаном Марковським про цю війну та її ключовий аспект, яким є боротьба за Львів у 1918-1919 роках. Нагадаю Даміан Марковський працює в Інституті національної пам’яті Польщі і є автором монументальної монографії “Два повстання. Битва за Львів 1918”.

Даміан Марковський зі своєю книгою “Два повстання. Битва за Львів 1918” Даміан Марковський зі своєю книгою “Два повстання. Битва за Львів 1918”. Foto:PRdZ/Nazar Oliynyk

Сьогодні до Вашої уваги продовження цієї розмови, проте вже в контексті пам’яті та уявлення про події столітньої давнини.

Одним з вкорінених польських уявлень про битву за Львів в листопаді 1918 року є думка про те, що боротьбу виграли “польські орлята”, тобто польське юнацтво та молодь, які перемогли добре озброєних і вишколених українських солдатів. Можна сміливо вести мову про героїчний міф “орлят”. Наскільки це відповідає дійсності і якою була їх роль у боротьбі за Львів?

Безумовно, тут “львівські орлята”, в розумінні гімназійної та університетської молоді, відіграли важливу роль передовсім в перші два тижні битви за Львів, коли польські відділи не були ще достатньо організовані і це все проходило дуже стихійно. Натомість, коли вже говорити про подальші бойові дії, вже в грудні 1918 року з польського боку ми не маємо справу з “орлятами”, а з регулярною армією, вповні озброєною, яка прибуває на галицький фронт. Тут вже йдеться про конфронтацію двох армій. Саме питання війни за Східну Галичину - це широка тема на окрему розмову.

Історик принагідно відзначив певні парадокси української історичної пам’яті про листопад 1918 року в контексті вшанування Листопадового чину:

Ми маємо справу з певною дихотомією пам'яті. У Львові минулого року було поставлено два пам'ятники, а загалом в планах були три монументи. В мене складається враження, що українська сторона мало використовує участь [у битві за Львів] власної молоді. Навіть, якщо брати до уваги масштаби цього явища з огляду на тодішні національні пропорції населення, то все ж українська сторона дуже рідко намагається говорити про своїх юних добровольців, пожертва яких варта уваги.

Часто говориться, що Львів є дуже патріотичним містом, нераз говориться, що він націоналістичний. Проте пам’ятники Листопадовому чину встановлено лише минулого року і приурочено до столітнього ювілею тих подій. І українських місць пам’яті, присвячених боротьбі за Львів, вкрай мало, і це в українському місті, що шукає і підкреслює свою правоту у тій боротьбі? Чим зумовлений такий дисонанс?

Те, що Ви згадали, є чимось разючим. Мені здається, що це дуже цінний момент, що стосується місця листопаду 1918 року в пам'яті українців, але теж і поляків. За моїми підрахунками в міжвоєнне двадцятиліття у Львові польська сторона мала більшу кількість вшанувань самих лише подій листопаду 1918 року, ніж це є зараз у випадку українського Львова. Це якщо порівнювати масштаби. Можливо пізніше ці пропорції вирівняються. Натомість, зараз у Львові є декілька меморіальних дошок чи скажімо назв вулиць. Звісно, є вулиця Листопадового чину поблизу сьогоднішнього Парку ім.І.Франка, чи, скажімо, меморіальна дошка на колишньому Народному домі, де в листопаді 1918 року містилася українська Головна Команда. Проте, в мене складається враження, що ті події столітньої давнини живуть в тіні пізніших подій, тобто в тіні тої гекатомби, пролитої крові поміж поляками і українцями, а також поміж українцями і совєтами в часи безкомпромісної боротьби з совєтським тоталітаризмом.

Хоча, звісно, це теж питання, чи не було б менш конфліктним і більш позитивним для самої України та Львова хоча б частково опиратися [в політиці пам'яті] на події столітньої давнини, ніж на історію ОУН-УПА.

Одним з популярних тверджень про битву за Львів у листопаді 1918 року є твердження про її кривавий характер. Хоча впродовж трьох тижнів боїв з обох боків загинуло близько 600-700 осіб, включаючи цивільних, що на тлі Першої світової війни виглядає як невелика сутичка. Даміан Марковський:

Дійсно, якщо взяти лише такі місяці, як грудень 1918 та лютий 1919 року, і бої на передмістях Львова, коли з боку українців було намагання зімкнути кліщі довкола міста, а з боку поляків намагання їх розірвати, то кількість жертв була набагато більша [ніж в листопаді 1918 року].

В мене складається враження, що пролита кров у Львові більше підкреслюється для того, щоб зазначити певну межу і, на жаль, рівень бруталізації польсько-українського конфлікту від якого, поступово, але вже не має повернення назад. До сих пір це був конфлікт, який деколи закінчувався криваво. Скажімо, як це було під час замаху на галицького намісника [мова про вбивство намісника Анджея Потоцького українським студентом Мирославом Січинським у 1908 році] чи у випадку бійок між польськими і українськими студентами, коли в рух також йшли ножі та пістолети. Проте тут ми маємо справу попри все з вибухом відкритої війни. На мою думку спочатку це зустрічається зі шоком двох сторін, і української, і польської, що потім відходить на другий план. Обидві сторони вирішують продовжувати цю війну, але постає питання, чи військовий сценарій це хороше вирішення на довгострокову перспективу.

В світлі битви за Львів та польсько-української війни 1918-1919 років нерідко в розмовах, в інтернет-дискусіях виринають питання про приналежність міста, історичні права на Львів і правоту тої чи іншої сторони. З польського боку можна почути гасло „Lwów semper fidelis” в сенсі, що Львів завжди буде польським, а українці подекуди підозрюють поляків в претензіях до міста, що впродовж століть було частиною Польщі та її культури. Як виглядають ці парадигми польського і українського мислення про Львів? Який тут має бути підхід?

В мене таке враження, що скільки людей, стільки й думок. Я би до цього не прив’язував уваги, хоча це, звісно, є якимось суспільним індикатором для інтернет дискусій. Натомість, я не хочу тут вирішувати чий Львів. Це ясно, що сьогодні Львів є українським містом. Так само очевидним є те, що Львів завжди був частиною історії Польщі і залишиться частиною цієї історії. Натомість, мені здається, що і українці, і поляки завжди матимуть свій Львів, що не мусить і не може бути в суперечності до того, що є зараз. Тобто, було б жахіттям підняття справи зміни кордонів і нового вибуху війни за кордони. Це питання, що виринає тільки, і виключно, в розмовах радикальних середовищ, які, як ми прекрасно знаємо, є по обидва боки кордону і котрі хотіли би наново накреслити цей кордон. Цю дискусію треба закрити короткими твердженнями, які не можна поставити під сумнів. Тобто, що Львів зараз є українським містом і так залишиться. Натомість, Львів завжди буде частиною історії Польщі і думаю поляки не відмовляться від цього сентиментального, маю надію в позитивному сенсі, підходу до тої польської частини історії міста.

Матеріал підготував Назар Олійник