Паризька «Культура» вважається одним із найцікавіших феноменів польської суспільно-політичної думки, а її головний редактор належить до числа найважливіших польських інтелектуалів ХХ століття.
Перш ніж безпосередньо перейти до розмови про часопис «Культура» і його редактора, варто навести декілька слів про самого героя цієї передачі.
Єжи Ґєдройць народився у Мінську в 1906 році, походив зі зубожілого шляхетського роду. Навчався у Варшавському університеті, де вивчав право. Належав до консервативного угруповання Національна правиця. В міжвоєнний період тісно співпрацював з рядом часописів, одночасно перебуваючи на державній службі в різних міністерствах. Після вибуху Другої світової війни, як і весь польський уряд, виїхав до Румунії. Згодом перебрався до Туреччини, де записався до польського війська і виїхав до Палестини. Ґєдройць опинився в рядах ІІ корпусу генерала Владислава Андерса, де працював у бюро пропаганди. У війську Єжи Ґєдройць познайомився з багатьма співробітниками майбутнього і славного журналу «Культура», серед них був Юзеф Чапський, що згодом став відомим письменником та художником.
Свій бойовий шлях армія генерала Андерса завершила в Італії. В 1946 році Єжи Ґєдройць спільно з Юзефом Чапським, Ґуставом Герлінґом-Ґрудзінським, Зофією та Зиґмунтом Герцами заснував у Римі Літературний інститут. Після того, як інститут переїхав до Парижа, почалося видання журналу «Культура», який виходив з 1947 до 2000 року, тобто до смерті його головного редактора, яким незмінно був Єжи Ґєдройць.
Про постать Єжи Ґєдройця і його спадщину в ефірі Польського радіо говорила Малґожата Птасінська з Інституту національної пам’яті, яка мала нагоду особисто познайомитися з редактором «Культури» та її середовищем, коли працювала над своєю кандидатською роботою у Парижі.
Дослідниця підкреслює, що ще під час війни в 1943 році Єжи Ґєдройць виношував плани створення свого видавництва і що це була багатогранна людина:
– Єжи Ґєдройць чудово поєднував роботу держслужбовця і редактора, бо він теж працював у Міністерстві промисловості і сільського господарства. Спочатку він редагував часопис «Бунт молодих», а в 1937 році його перейменовано в «Політику». Отриманий досвід Ґєдройць мав можливість продовжувати під час війни. Це дало плоди, коли в 1946 році він заснував Літературний інститут. 1943 рік – це переломний рік. По-перше, у відділі культури і преси ІІ польського корпусу Ґєдройць познайомився з Юзефом Чапським. Окрім того, 1943 рік знаменував погані речі для долі Польщі. Маємо оприлюднення німцями Катинського злочину. Потім авіакатастрофа над Гібралтаром і трагічна смерть генерала Владислава Сікорського. І після закінчення війни ялтинські рішення стали крапкою над «і». Він для себе вирішив, що немає іншого шляху, як лише еміграція і що слід шукати якесь інше вирішення. Ґєдройць розумів, що треба впливати вільним словом. Це стане найважливішим мотором його діяльності.
Що цікаво, Єжи Ґєдройць спочатку не розглядав «Культуру» як наріжний камінь свого видавничого проєкту. Прикметно, що коли в 1947 році вийшов перший її номер, то сам Ґєдройць сказав, що це як «квітка до кожуха». Малґожата Птасінська так пояснює цю іронію головного редактора «Культури»:
– 1945 і початок 1946 року – це читацький бум на книжки. Єжи Ґєдройць вважав, що книжки є найважливішими. Це були автори ІІ корпусу такі як: Герлінґ-Ґрудзінський чи Юзеф Чапський. Проте це також були книги польських класиків, твори, які мали зміцнювати польський дух.
Але Редактор мав геніальну здібність змінювати тактику і достосувати видавничу діяльність до потреби моменту. Він про себе говорив, як про «політичного звіра». Прошу звернути увагу, в міжвоєнне двадцятиліття він видавав тижневик «Політика», який у своїй основі був більше літературним, а пізніше видавав «Культуру», яка особливо після 1976 року і від початку 80-х років була політичним часописом у прямому розумінні цього слова.
Повертаючись до початків «Культури», ми маємо справу зі зміною геополітичної ситуації. Літературний інститут спочатку переноситься до Парижа, а вже незабаром до Мезон-Ляфіт в околицях французької столиці. В червні 1947 року виходить перший номер «Культури» і він справді був такою собі «квіткою до кожуха», позаяк Єжи Ґєдройць планував видавати книжки. Проте виникають фінансові проблеми. Окрім того, є необхідність впливати [на громадську думку], і то впливати швидко.
Слід сказати, що в польських еміграційних колах велися гострі суперечки, були глибокі поділи і нерідко конфлікти. Дослідниця підкреслює, що попри те, що Єжи Ґєдройць зумів знайти кошти, були дуже прикрі і критичні моменти для часопису «Культура» та його редактора:
– Він знайшов фінансову підтримку в польських емігрантах, через підписку на видання. Звичайно, все це не було таке просте, позаяк були суперечки. І такою першою суперечкою був фрагмент репортажу Алєксандера Янта-Полчинського «Повертаюся з Польщі», який з’явився в «Культурі» у грудні 1948 року і викликав обурення серед незламних. У Лондоні генерал Владислав Андерс призупинив друкування «Культури».
Обурення Андерса і широких еміграційних кіл викликало надто оптимістичне представлення дійсності в Польщі, де лютував комуністичний режим:
– Я думаю, що сам Редактор признав це, що, скажімо, слово «визволення» повинно бути взяте в лапки. І це був перший кризовий момент у відносинах з так званим польським Лондоном, але це не призвело до розриву у цих відносинах.
Єжи Ґєдройць був переконаний, що продовження діяльності на базі Конституції 1935 року було дуже важливим з точки зору тяглости польської держави. Однак, з іншого боку, він з дистанцією дивився на Польський уряд у вигнанні і його відомства. Він вважав, що повинен зберігатися лише інститут президента. Зокрема, він про це писав у листах до Юліуша Мірошевського. Цього не сталося. Польський Лондон діяв у відповідності до власної логіки, а Єжи Ґєдройць впливав вільним словом з-під паризького Мезон-Ляфіт і вів свою політичну і культурну діяльність.
Однією з провідних ліній паризької «Культури» і Єжи Ґєдройця була ідея примирення і порозуміння з українцями, білорусами, литовцями, тобто з сусідніми народами, які до війни були частиною Польщі. Зокрема він відкликався до ідеї Міжмор’я та прометеїзму Юзефа Пілсудського. Тобто, мова йшла про підтримку національних рухів з метою протистояння імперіалізму Росії. Проте Ґєдройць критично ставився до Пілсудського і його спадщини. Ось як він про це говорив:
– Якщо мова йде про моє бачення східної чи національної політики, то таким зразком був би лише маршал Юзеф Пілсудський. Але це лише як зразок, а не його наслідування. Підходжу до цього питання цілковито по-іншому, ніж він, і до того, що він собі планував. Тобто, ми не думаємо про ніякі федерації, вважаючи це цілковито нереальним Для нас цілковито було б достатнім, якби східні країни – як Україна, Білорусь і країни Балтії – просто існували як незалежні держави, безумовно, у співпраці з нами. Проте це має бути без якоїсь візії. Ми повинні постійно пам’ятати, що ми в цих країнах не маємо найкращого іміджу. Всі наші ініціативи впродовж історії, якими хизуються поляки, як скажімо Городельська унія і так далі, – там усе це сприймають як польський імперіалізм.
Малґожата Птасінська відзначає, що редактор «Культури» випереджав свій час, не боявся запрошувати до співпраці людей з найрізноманітніших середовищ, в тому числі українських. У його баченні східної політики ключовою була ідея, що без незалежних України, Литви і Білорусі Польща не може почуватися у безпеці перед лицем російського імперіалізму:
– Поняття страху перед чимось є невластивим щодо пана Редактора. Він був дуже рішучим, впертим і був людиною, переконаною в слушності своєї лінії і програми політичної думки, яку він реалізовував. Єжи Ґєдройць був продержавником, діяв на благо держави, але часом йшов проти течії – так як Юзеф Пілсудський. Він вважав, що цього вимагав державний інтерес.
Зокрема мова про концепцію УЛБ (Україна, Литва, Білорусь), про лист священника Юзефа Маєвського, коли той відкрито написав, що поляки повинні забути, що Львів і Вільно колись повернуться до Польщі.
Після 1945 року не було можливості повернутися до Речі Посполитої Обидвох Народів.
PR1/no