X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Прелюдія Ризького миру. Справа закінчення польсько-большевицької війни і українське питання

13.11.2020 14:10
Розмова з професором Яном Пісулінським з Ряшівського університету
Аудіо
  • Розмова з професором Яном Пісулінським з Ряшівського університету
                (      .          -   .       -    )
Члени польської делегації на переговорах в справі досягнення перемир'я і укладення мирного договору з більшовицькою Росією (третій зліва сидить голова делегації Ян Домбський. Поруч з ним сидить "сірий кардинал" делегації Станіслав Грабський - затятий опонент Пілсудського. Поруч з ним сидить Лєон Васілєвський - соратник Начальника держави )foto:wikipedia/publi domain

Не підлягає сумніву, що двома найважливішими осями і подіями польсько-більшовицької війни 1920 року - яку можна теж розглядати як польсько-українсько-більшовицьку війну – був спільний похід польських і українських військ на Київ в квітні-травні 1920 року та Варшавська битва в серпні того ж року.

Проте після розгрому більшовицьких військ під воротами Варшави дещо в тіні залишається період після Варшавської битви, тоді, коли відбувалися дуже важливі мілітарні і політичні події, які зумовили підписання 18 березня 1921 року Ризького мирного договору.

Ризький договір, де-юре, поклав край тій війні і призвів до розподілу українських та білоруських земель між Польщею і радянською Росією. Ризький договір поставив хрест на Варшавській угоді поміж Петлюрою і Пілсудським та перекреслив надії на створення хоча б окроєної, але все ж української держави, а його найбільшою жертвою стала УНР на чолі з Симоном Петлюрою, яка була союзником Польщі Пілсудського.

Слід сказати, що переговорний процес тривав близько пів року і розпочався в Мінську, ще коли не стихла Варшавська битва.

Про політично-дипломатичні змагання Варшави і Москви на шляху до Ризького договору в світлі українського питання я попросив розповісти професора Яна Пісулінського, історика з Ряшівського університету:

Загалом справа закінчення війни почалася раніше. Тут треба почати з того, що це питання з’явилася на так званій міжнародній повістці дня ще в липні, коли військове становище [Польщі] погіршувалося. Польща звернулася з прохання про посередництво під час конференції членів Антанти в бельгійській місцевості Спа. Туди подався тогочасний польський прем’єр Владислав Грабський і наслідком його візиту була відома депеша лорда Керзона до більшовицьких керівників, до Москви. В ній він пропонував підписання перемир’я і розділ територій на основі поточного положення військ і там теж з’явилася пропозиція відомої лінії Керзона. Це була лінія, яку формально запропоновано в грудні 1919 року великими державами, як ті території, які беззаперечно повинні належати польській державі, тобто лінія вздовж Бугу.  В цій депеші ця лінія продовжена на терени на південь від Західного Бугу, хоча невідомо як саме вона мала виглядати. Тобто, це землі давньої Галичини, землі на захід від Львова.  Ця лінія стала основною для розмежування між Польщею і СРСР в 1944 році.

Ця відома лінія поділу на південному відтинку можна сказати була накреслена  в депеші від 10 липня 1920 року в тій депеші лорда Керзона і саме тому її називають лінією Керзона. Проте більшовики відкинули цю пропозицію і вони заявили великим державам, що переговори будуть вести лише безпосередньо з польською владою, але вони їх не хотіли вести, бо вірили в перемогу.

В серпні в Мінську розпочато  переговорів про перемир’я і тоді ситуація була розпачливою. Проте після поразки більшовиків в так званій Варшавській битві – битва проходила на значно більшому  терені і була результатом маневру з над ріки Вєпш на південний-схід від Варшави – в результаті ці розмови були перенесені на нейтральну територію, до Риги і там вони розпочалися у вересні 1920 року.

Переговори в Мінську і Ризі були дуже напруженими і кісткою незгоди не лише у переговорах поляків з більшовиками, але й в самій польській делегації, яка налічувала понад 80 осіб, представників різних політсил. Були гострі протиріччя поміж урядом, так званим бельведерським табором і Сеймом, де провідну роль відігравали ендеки завзяті опоненти Пілсудського. Професор Пісулінський представив, як виглядало це протистояння довкола українського питання на мирних переговорах з більшовиками:

Треба розпочати з цього, що велика частина польського суспільства і політичних партій була проти Київського походу. Проти були праві, ендеки, що було пов’язано з опозицією стосовно Начальника польської держави Юзефа Пілсудського. Так само проти виступала лівиця з числа Польської соціалістичної партії, яка вважала, що слід закінчити війну і укласти мир з більшовиками. Голоси критики принишкли в часи найбільших успіхів, тобто, коли був здобутий Київ, бо, скажімо, ендеки пов’язували це з територіальним розширенням польської держави і більшість охоче прийняла б таке розширення.

Треба одразу сказати, що не був відомий зміст союзницької угоди, підписаної з Петлюрою 21 квітня 1920 року.  Але враз з поразками, від червня 1920 року, критика посилювалася і наслідком цього стало створення Ради захисту держави. Це був орган, де були представлені всі парламентські угрупування, а також в склад якої входив прем’єр і Начальник держави, де звучала різка критика. Цей орган був покликаний служити єдності перед лицем загрози, але насправді правиця використовувала його для критики політики уряду і Начальника держави. Пілсудського критикували за його дії.

Загалом можна сказати, що Сейм перейняв ініціативу ведення переговорів і вирішив, що до Риги поїде не делегація виконавчої влади, яка головним чином веде переговори по таких питаннях, а парламентська делегація на чолі з Яном Домбським. Він представляв Польську селянську партію, формально нейтральну в цій суперечці, але його найближчим співробітником і таким собі «злим духом» був Станіслав Грабський, лідер національно-демократичного табору і колишній голова комісії закордонних справ Сейму.

Треба згадати, що він подав відставку з цієї посади в протесті проти підписання угоди з Петлюрою, вважаючи це зрадою і порушення обіцянок даних Пілсудським. Натомість той же Грабський став мотором переговорів, які вів Домбський, і в певний момент він їх вів безпосередньо з Адольфом Йоффе, головою більшовицької делегації.

Звісно в Мінську, а потім в Ризі перебували представники Пілсудського в особі генерала Мєчислав Кулінського і полковника Ігнаци Матушевського з ІІ-го відділу, іншими словами, людина з військової розвідки, яка була близьким соратником Пілсудського. Але, по суті, інтереси так званого бельведерського табору представляв лише Лєон Васілєвський. І він не особливо там мав вплив, бо в якийсь момент переговори велися лише головами двох делегацій. Вважається, що власне неприязнь Сейму до Пілсудського і бажання швидкого закінчення війни причиною такого, а не іншого перебігу переговорів.

Попри все табір Пілсудського представив проект, в якому знайшлося місце для невеликого українського державного утворення в ролі буфера поміж Польщею та більшовицькою Росією.  Однак на переконання професора Пісулінського шансів втілити це в життя не було:

Треба сказати, що переважна більшість Сейму на чолі з ендеками не визнавала зобов’язань союзу Пілсудський-Петлюра, вважаючи його таким, що був особисто укладений Пілсудським без повноважень Сейму і який не був представлений для його ратифікації. Більше того, Підсудський навіть не представив змісту цієї угоди. Тому цей договір Сейм вважав недійсним і тому вважав, що Польща немає ніяких союзницьких зобов’язань. Можна сказати, що навіть для бельведерського табору в момент найбільшої загрози участь українців в переговорах був невигідний, позаяк більшовики рішуче на це не погоджувалися. Вони вважали, що єдиним представником українського суспільства є Українська радянська республіка, яка нібито передала свої повноваження Москві, в особі голови більшовицької делегації Йоффе, щоб таким чином спільно вести переговори в справі укладення мирного договору з Польщею. Йоффе таким чином представляв інтереси радянської Росії, і радянської України і категорично не погоджувався на участь іншої сторони.

Як відзначає історик питання участі в переговорному процесі представників УНР було незручним навіть для Пілсудського і його табору:

Польська сторона, прагнучи закінчити війну, в серпні-вересні 1920 року намагалася не піднімати цього питання, вважаючи, що це приречене на невдачу і ускладнить підписання перемир’я. Тому коли в серпні 1920 року петлюрівський уряд попросив включити його в делегацію, яка вела переговори по підписанню перемир’я поляки згодилися лише на участь одного представника в ролі експерта. Проте полковник Ткачук, якого визначив до цієї ролі уряд Петлюри, відмовився від участі, відзначаючи, що роль експерта без права голосу йому не підходить. З огляду на це до Мінська не поїхав ніхто від України.

Потім після зміни ситуації на фронті Петлюра знов підняв це питання. Наслідком цього стала нота вислана 10 вересня міністром закордонних справ Лєона Сапєги до наркома зовнішніх справ більшовицької Росії з пропозицією включити представників українського уряду вже в переговори в Ризі. Чічерин відмовив і на цьому завершилося підняття цього питання.

Натомість в самій Ризі Домбський фактично заблокував можливість підняття українського питання, оскільки визнав повноваження Йоффе і радянської делегації в питанні представлення інтересів радянської України.

Одним словом, польська держава, де-факто, і по суті, на практиці визнала існування Української радянської республіки. Силою обставин це означало порушення існуючих зобов’язань щодо Петлюри.

Матеріал підготував Назар Олійник

Київський похід 1920 року: важке польсько-українське братерство зброї

13.05.2020 17:31
Про спільний похід військ Польщі і УНР на Київ та про причини його невдачі – розмова з українським істориком, професором Богданом Гудем

Призабутий союзник. Варшавська битва і польсько-українське братерство зброї

15.08.2020 09:11
Про внесок військ УНР в перемогу над Червоною армією в 1920 році — розмова з професором Богданом Гудем

Марко Безручко - символ об'єднання українців і поляків

21.08.2020 20:00
До 100-річчя «Дива на Віслі» Варшава вшанувала українського генерала Армії УНР Марка Безручка, надавши його ім'я одному зі столичних скверів

Історик: оборона Замостя зупинила наступ Будьонного на Варшаву

26.08.2020 14:40
Про польсько-більшовицьку війну 1920 року на теренах Галичини та роль в ній військ УНР - розмова з професором Миколою Литвином