X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Професор Гудь: Пацифікація 1930 року була фатальною помилкою, яка вкрай негативно вплинула на польсько-українські відносини

01.04.2021 07:39
Розмова з професором Богданом Гудем (ЛНУ ім. І Франка) про суть і наслідки пацифікаційної акції польської влади проти українців в Східній Галичині
Аудіо
  • Розмова з професором Богданом Гудем (ЛНУ ім. І Франка) про суть і наслідки пацифікаційної акції польської влади проти українців в Східній Галичині
     (1930)
Пацифікація одного із сіл Галичини (1930)foto:wikipedia/public domain

 

Після програної українцями війни за Східну Галичину і Волинь 1918-1919 років і включення цих земель до складу II Речі Посполитої, польсько-українські взаємини великою мірою впродовж 20-30-x років відзначалися гострим політико-національним конфліктом і були підпорядковані його логіці. Хоча задля справедливості слід сказати, що інтенсивність цього конфлікту була різною, а також робилися спроби порозуміння.

Західні українці являли собою серйозний виклик для польської держави, оскільки на згаданих теренах становили переважну більшість населення, а поляки домінували лише у великих міських осередках, таких як Львів, де також був дуже вагомий відсоток євреїв. Українці були проблемою для Варшави не лише тому, що в абсолютній більшості вороже або в кращому випадку прохолодно ставилися до польської держави, але й ще тому, що мова йшла про спільноту з високим рівнем національної самосвідомості. Українська меншина в міжвоєнній Польщі демонструвала дива політичної, громадсько-господарської й культурної самоорганізації, зокрема в постаті таких організацій як «Просвіта», «Сільроб», «Пласт» тощо. Передовсім це стосувалося Галичини, яка за правом вважалася «українським П’ємонтом».

На цьому тлі польська держава вибрала курс на державну асиміляцію, яка фактично була неприкритою полонізацією, що супроводжувалася цілим рядом акцій, які були покликані зміцнити позиції Польщі на згаданих землях. Найбільш брутальною була так звана «пацифікація» у вересні-листопаді 1930 року,  яка являла собою каральну акцію, що охопила близько 450 галицьких сіл і місцевостей, а внаслідок дій польської поліції і війська загинуло близько 30 осіб. За офіційною версією «пацифікацію» була відповіддю на саботажні і терористичні дії ОУН.

Про цю чорну сторінку польсько-українських відносин Назар Олійник розмовляв з професором Богданом Гудем з Львівського національного університету імені Івана Франка.

-Пане професоре, Юзефа Пілсудського, як правило, представляють як такого державного мужа, людину прагматичну, неймовірно успішного політика, стратега. А натомість, якщо взяти цю пацифікаційну акцію тут, фактично, сама суть її ірраціональна. Чому все-таки Пілсудський і санаційний табір вдався до пацифікаційної акції в 1930 році, коли з самого початку було зрозуміло до чого вона призведе?

-Ну, Ви задаєте надто складне питання. Я взагалі-то, як Ви раніше сказали, відношуся позитивно до маршалка і очевидно події 1920 року, тобто, союз Пілсудський-Петлюра чи події 1926 року, коли в українському суспільстві ожили надії на відновлення цього союзу, відновлення конфлікту з радянською Росією і визволення України від більшовицького панування теж мали місце. На жаль це печально закінчилося для Петлюри і отамана Оскілка їх просто агенти ОГПУ вбили. Власне 1930 рік - це темна пляма на біографії маршалка. Я думаю, що до цього часу не до кінця з'ясовано, які були мотиви, якими керувався маршалек віддаючи наказ пацифікації. Зрештою, не думаю, що він надто втручався в перебіг пацифікації. Правдоподібно це вже діяли на місцях польське військо, поліція і місцева адміністрація,, приймали рішення, як поводитись в дані ситуації, тому я не можу Вам чітко сказати, чим керувався Пілсудський, які були його наміри. Так чи інакше, це була фатальна помилка санаційного табору, яка мала значний вплив на польсько-українські відносини міжвоєнного періоду, ну і пізніше, як писав Станіслав Стемповський, що за цю помилку до цього часу — йшлося про роки Другої світової війни — платимо кривавими жертвами на Волині та в Східній Малопольщі.

-Пане професоре, офіційною версією, чому влада вдалася власне до пацифікації була нібито відповідь на саботажну акцію УВО-ОУН. Натомість, як ми знаємо цілі цієї акції були набагато далекосяжні.

-Виходили, скажімо поза межі...

-Так, виходили поза межі.

-Ну, по-перше друга саботажна акція ОУН. Перша, як відомо була на початку 20-х років і її проводила УВО. Друга саботажна акція ОУН вона має неоднозначний характер. Один із знаних дослідників цієї протестаційної акції Михайло Швагуляк допускав, що там брали участь не тільки націоналістичні, але й комуністичні елементи. Тобто, всі ці кому було вигідно дестабілізувати ситуацію ІІ Речі Посполитій. Крім того, найправдоподібніше провід ОУН не віддавав наказу розпочинати протестаційної акції. Зрештою, коли була створена ОУН, то її принаймні закордонне керівництво на чолі з Коновальцем стверджувало, що ОУН є організацією не терористичною, а тільки політичною. Отже, вдаватися до акцій такого дрібного саботажу, дрібного тероризму навряд чи Коновальцю спадало на думку. Але коли власне почалася пацифікація, то акція набрала в очах суспільності характеру проявів якоїсь національної революції, боротьби українців за своє визволення. Хоча, очевидно, визволення вона принести не могла, позаяк сили були нерівні і то, що обернулася вона для української суспільності репресіями щодо легальних організацій, ну це є доконаним фактом.

-Ну, фактично ми маємо справу з брутальною акцією польської поліції, в яку потім включилося польське військо.

-Спрямовану проти доробку легальних українських організацій.

-Ну, власне “Сільроб”, “Просвіта”...

-Не йшлося про ОУН-УВО. Вони залишилися, скажемо так, поза межами впливу тієї пацифікаційної акції, позаяк знаходилися у підпіллі. Натомість, коли говорити проти кого вона була спрямована, то слід відзначити, що за офіційними даними під час цієї поліційної акції в трьох воєводствах Східної Галичини було проведено понад 5 тисяч “трусів” в приватних будинках і приміщеннях українських товариств і організацій. Окрім того частково були зруйновані або спалені селянські хати у 800 населених пунктах, 1739 осіб заарештовано, 1143 особи постали перед судом, а у 284 населених пунктах запроваджено воєнний стан. Чогось подібного Східна Галичина не знала від часів І світової війни, як пише Швагуляк. Тобто, на думку Скарадзінського це був “наш”, тобто польський злочин, а також “помилка, яка нам не могла пройти безкарно” . Так це виглядало насправді, бо вона була позбавлена сенсу, “була шкідливим злочином уряду”, - так вважав Станіслав Стемповський. Більше того, Алєксандер Бохенський, чи не єдиний з поляків на шпальтах редагованого Гєдройцем часопису “Bunt młodych”, написав категорично, що терористичні акти бойовиків ОУН проти державних чиновників є наслідком політики Варшави стосовно українців, позаяк на його думку бездумні репресії уряду мусять породжувати тероризм у відповідь. Тобто, пацифікація не спацифікувала націоналістичний рух. Навпаки вона створила атмосферу, де оунівці стали героями і внаслідок цього в майже кожному більшому селі Східної Галичини з часом постали станиці ОУН, які з часом об'єднували найбільш радикальну сільську молодь.

-Пане професоре, я думаю, що варто відзначити міжнародний аспект, тому що пройшла широким ехом в світі. І українська діаспора включилася, власне в цю акцію показування, що діється в Східній Галичині. І це теж це було винесено на форум Ліги Націй, де українські політики показували, який стан прав українців в Східній Галичині на фоні того, що передбачалося у Версальському договорі, що Галичина мала мати автономний статус і права українців мали би дотримуватися. Натомість це питання ще сильніше вдарило по Польщі в міжнародному контексті.

 -Я не думаю, що це принесло якусь особливо шкоду Речі Посполитій. Питання дійсно було винесене на міжнародний форум. Інформація доходила до Сполучених Штатів. З'являлися описи тих знущань, які завдавали польське військо і поліція, і як знущалися над греко-католицькими священниками, як знущалися над мирним населенням. Звичайно, що не додало це позитивних рис образові Другої Речі Посполитої на міжнародній арені. Але я думаю, що ІІ Річ Посполита не надто цим переймалася. Це були звичайні дипломатичні клопоти, що якось  треба було спростовувати, заперечувати і таке інше.

Тобто, це нагадує ситуацію з сьогоднішньою Російською Федерацією, яка чинить злочини на українські території, але водночас от всі ці міжнародні санкції це фактично посипання хвоста сіллю, яке немає впливу на зміну цієї політики.

Я не думаю, що оця спроба українсько-польського порозуміння 1935 року була наслідком того, що польські політики задумались над куди провадить подібна політика, як в 1930 році щодо українського населення. Це вже були інші, скажімо так, політики. Була спроба якимось чином вплинути на українську меншину і не допустити загострення ситуації, зокрема після смерті маршалка Пілсудського, коли було зрозуміло, що світ котиться до чергової війни і внутрішній спокій Речі Посполитої значною буде значною мірою залежати від позиції українців.

 


Матеріал підготував Назар Олійник

 

Розплутати гордіїв вузол. Тадеуш Голувко і українське питання в міжвоєнній Польщі

10.12.2020 10:09
Про Тадеуша Голувка - польського політика і політичного мислителя, що безуспішно шукав шляхи до вирішення української проблеми