Юрій Щербак: Чорнобиль став провісником і каталізатором розпаду СССР та народження незалежної України

Про причини і наслідки Чорнобильської катастрофи — розмова з письменником, екологічним активістом і багатолітнім дипломатом Юрієм Щербаком.

Мітинг Народного Руху України у Запоріжжі (5 серпня 1990 року)

foto:wikipedia/public domain

Чорнобильська катастрофа — найбільша техногенна трагедія в історії людства. Вона сталася 26 квітня 1986 року внаслідок вибуху на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції, змінивши долі мільйонів людей і залишивши глибокий слід у колективній пам’яті не лише України, а й усього світу. Це лихо від початку і до кінця було страшним дітищем совєтської імперії — системи, де приховування правди, недбалість і зневага до людського життя створили умови для катастрофи.

Сьогодні Чорнобиль залишається не лише історією, а й застереженням. У контексті війни, яку Росія веде проти України, ці уроки звучать особливо тривожно: загроза нової ядерної катастрофи не виглядає абстрактною. Ризики, пов’язані як із Чорнобильською зоною, так і із Запорізькою АЕС, що перебуває під російською окупацією, є вкрай серйозним викликом для екологічної безпеки.

Про це страшне лихоліття, його причини і наслідки в програмі «У дзеркалі історії» говорив Юрій Щербака — письменник, екологічний активіст і багатолітній український дипломат.

Він був одним із засновників і головою української екологічної асоціації «Зелений світ», яка потім переросла у Партію зелених України — першу незалежну від компартії легальну політсилу. Юрій Щербак був її засновником і головою у 1987—1992 роках. У 1989—1991 роках  він — депутат Верховної ради СССР, член опозиційної міжрегіональної депутатської групи, яку очолював академік Андрєй Сахаров.

Юрій Щербак був головою підкомітету з питань ядерної енергетики й екології. Він ініціював створення Комісії з розслідування причин Чорнобильської аварії. Брав участь у розслідуванні причин аварії на ЧАЕС. Автор численних фахових публікацій на цю тему.

Юрій Щербак свого часу був першим міністром охорони навколишнього середовища незалежної України, членом Ради Національної безпеки України. Був надзвичайним і повноважним послом України в Ізраїлі, США, Канаді. Займав за сумісництвом посаду посла України у Мексиці.

Отож, навіть побіжний аналіз всього того, що передувало чорнобильському лихоліттю,  схиляє до думки, перефразовуючи один з творів Габріеля Гарсія Маркеса, що це була «хроніка анонсованої катастрофи».

Адже, якщо подивитися як створювали ЧАЕС, як її експлуатували, то виникає таке відчуття, що ця трагедія, яка відбулася 26 квітня 1986 року, була лише питанням часу. Чи це дійсно так? Юрій Щербак:

«Абсолютно правильно, тому що ця катастрофа була фактично зумовлена самою системою, яка безвідповідально поставилася до тиражування вкрай небезпечних реакторів.

І я хочу розповісти одну історію, адже кілька днів тому я виступав у Вашингтоні й навів її — мої американські слухачі були шоковані. Суть така: у 1944 році в Америці було запущено перший реактор для індустріального, масового виробництва плутонію для ядерних бомб.

Тоді радянська розвідка активно діяла на території Сполучених Штатів у межах проєкту "Манхетен" й викрала креслення цього реактора. Їх передали Берії, а той — головному конструктору радянських ядерних бомб Курчатову.

У мене є документ, у якому в 1946 році Курчатов пише міністру державної безпеки СРСР Абакумову, що це придатний проєкт американського реактора і що ми зацікавлені в ньому. І таким чином у Радянському Союзі в 1948 чи 1949 році, здається, з’явився радянський багатоканальний реактор графітового типу — аналог РБМК, який згодом вибухнув на Чорнобильській АЕС».

Експерт звертає увагу, що цей тип реактора з огляду на те, що в своїй основі мав воєнну розробку, не відповідав потребам мирного атому:

«Це був реактор, придатний лише для виробництва зброєвого плутонію, а не для енергетичних потреб. Радянські академіки Александров і Долежаль дуже необачно пристосували цей реактор для виробництва електроенергії, однак його конструкція не дозволяла різко змінювати потужність так, як цього потребує енергетичний реактор, адже попит на електроенергію постійно коливається, і реактор має працювати на різних рівнях потужності. При цьому реактор мав дуже серйозні вади в системах захисту.

Якщо в американських реакторах стрижні системи захисту дуже швидко, фактично миттєво, вводилися в активну зону й блокували реактор, то в радянській конструкції РБМК ці стрижні опускалися дуже повільно, що спричиняло протилежний ефект: виникав паровий ефект і розгін ланцюгової реакції, який і призвів до вибуху».

Юрій Щербак зазначає, що ще за кілька років до вибуху на ЧАЕС вже траплялися подібні інциденти, які ледь не завершилися катастрофою:

«Вони мали місце на Ленінградській атомній електростанції, де використовувалися реактори РБМК, а також у Чорнобилі, де виникла аналогічна ситуація. Доповідні записки із застереженнями щодо цих реакторів не мали жодних наслідків. Існувала монополія вузького кола радянських фахівців у сфері ядерної енергетики, які диктували свої умови, не дослухалися до опонентів, і внаслідок цього реактор виявився фактично непридатним до виконання своєї функції.

У підсумку це завершилося страшною катастрофою — вибухом реактора, коли все, що містилося всередині нього, було викинуто назовні, і сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства».

З самого початку проєкт ЧАЕС вело КГБ і з самого початку вони інформували комуністичну верхівку про все: про браковану гідроізоляцію, яку клали під фундамент, і про браковані труби для циркулярного водоводу, і про численні випадки недотримання будівельно-монтажних робіт. Інформація з доповідних потрапляла до першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, той надсилав її далі у Москву. Всі все знали, але нічого не робили. Чому так? Письменник відповідає:

«Ви знаєте, це дуже дивна ситуація, я б сказав — сюрреалістична, адже реактори цього типу, які стояли, зокрема, в Томську і були призначені виключно для виробництва плутонію для радянських ядерних зарядів, працювали в стабільному режимі, і з ними нічого не сталося.

Натомість реактори РБМК — а їх на території Радянського Союзу було побудовано 14 — були, по суті, величезними бомбами уповільненої дії. Вони діяли на п’яти атомних електростанціях і були передані в управління Міністерства енергетики СРСР. Водночас вони вже не мали того рівня забезпечення і супроводу з боку фахівців, які створювали ядерну зброю, а перебували у віданні працівників Міністерства енергетики, які загалом дуже обмежено розбиралися в ядерних питаннях. Таким чином, радянська бюрократія, безвідповідальність і корупція, що на той час досягли високого рівня, призвели до того, що ці реактори будувалися з численними відхиленнями від технологічних норм».

Принагідно Юрій Щербак звертає увагу на прикметний момент халатності совєтської системи:

«Хочу нагадати, що перший сигнал подала українська письменниця Любов Ковалевська, яка працювала в газеті в місті Прип’ять і викрила кричущі помилки та недоліки під час будівництва реактора. Її стаття стала світовою сенсацією вже після катастрофи, коли з’ясувалося, що за місяць до трагедії журналістка писала про серйозні проблеми на будівництві. Згодом вона стала членом екологічної асоціації та відігравала активну роль у боротьбі проти ядерної енергетики. Отакі справи. І вся ця радянська система, зрештою, і призвела до вибуху четвертого реактора Чорнобильської атомної електростанції».

Але ж теж був і людський фактор, бо і керівництво ЧАЕС і персонал — це були люди не найвищого рівня, і в кризовій ситуації діяли вкрай невдало. Хіба не так? Юрій Щербак зазначає:

«Я вам скажу, що недоліки, звичайно, були, і спочатку радянське керівництво не хотіло відкривати світові правду про те, що сталося насправді. Вони знали, що саме вади реактора відіграли головну роль, однак поклали всю провину на персонал, який дійсно припустився низки помилок: відключили системи захисту, втратили потужність реактора, а потім намагалися її підвищити і так далі. Ці помилки сприяли розвитку аварії, але не були визначальними.

Головною ж причиною стали конструктивні недоліки реактора. Це згодом було приховано, оскільки Радянський Союз усвідомлював: якщо відкрити правду про те, що ці реактори, які пропонувалися для будівництва за кордоном, виявилися конструктивно хибними, це стане катастрофою для всієї системи, адже вона постане як абсолютно безвідповідальна і така, що призвела до цієї трагічної катастрофи».

Те, що відбулося 26 квітня 1986 року, теж скинуло маску з горбачовської перебудови, яка тоді проводилася у Совєтському Союзі під виглядом гласності, плюралізму й інших гарних гасел. Керівництво і УССР і СССР в цілому спочатку мовчало по факту вибуху на четвертому блоці ЧАЕС, а потім приховувало і тушувало масштаб лиха. Таке про це говорить Юрій Щербак:

«Це була інформаційна катастрофа. Я Вам скажу, що, звичайно, прихід Горбачова до влади дав дуже багатьом людям, мільйонам у СРСР, надію на те, що почнуться конструктивні, вкрай необхідні для країни зміни. Він проголосив політику відкритості й гласності, але водночас сам пішов перевіреним комуністичним шляхом — приховування правди, поширення офіційної брехні і так далі. Адже вся інформація про Чорнобиль була негайно закрита. Ми це бачили — ті, хто мав причетність до цієї ситуації, зокрема і я. Адже я регулярно їздив у зону, зустрічався з десятками й сотнями людей і знав правду.

І всі це розуміли, бо одразу було ухвалене рішення передати всю інформацію під жорсткий контроль КДБ. Усе було засекречено. Хочу також нагадати, що вже невдовзі після нічної катастрофи до Чорнобиля прибули представники київського партійного керівництва, які заборонили будь-які розмови про аварію і фактично дозволили продовження так званого "нормального життя": проводилися весілля, діти перебували в дитячих садках і так далі, тоді як ситуація вже була вкрай небезпечною».

Юрій Щербак підкреслює, що такі дії як республіканського, так і центрального совєтського керівництва після катастрофи мають характер кримінального злочину, і нагадує, що ще за часів існування Совєтського Союзу він і його однодумці з числа громадської асоціації «Зелений світ» поставили питання про покарання винних:

«У 1990 році, здається, або, можливо, у 1989-му — точно не пригадую — ми провели так званий зелений громадський "Чорнобильський Нюрнберг", тобто своєрідний судовий процес. Ми запросили досвідчених юристів, які виконували ролі прокурорів і адвокатів, і цей процес було проведено. Наші вчені, спеціалісти й експерти довели, що це був злочин, і за підсумками "Чорнобильського Нюрнберга" було винесено вирок. Захід відбувався на території Київського політехнічного інституту, і вирок полягав у тому, що комуністична влада вчинила кримінальний злочин.

Тим більше, що на першотравневу демонстрацію вони вивели тисячі й тисячі людей, не лише дорослих, а й дітей, що справді було великим злочином, адже рівень радіації був підвищений: у Києві тоді фіксувалися вітри з боку Чорнобиля, які принесли радіоактивні хмари, відбувалися випадіння радіоізотопів, і в таких умовах не можна було виводити дітей на вулицю для участі в демонстрації».

Співрозмовник програми «У дзеркалі історії» відповів теж на запитання про значення Чорнобиля як каталізатора протестного і незалежницького руху у підсовєтській Україні і фактору, який сприяв розпаду Совєтського Союзу:

«Чорнобиль починався з великої брехні комуністичної і завершився її падінням. Всесвітньо-історичне значення цієї катастрофи полягає в тому, що Чорнобиль став провісником і каталізатором розпаду СРСР і народження незалежної Української держави.

Я абсолютно переконаний, що саме в Україні Чорнобиль відіграв одну з вирішальних, ключових ролей у падінні цього режиму. Після катастрофи, на тлі відверто брехливої пропагандистської кампанії Кремля, в українському суспільстві народилася потужна енергія опору. З’явилися перші організації громадянського суспільства, з яких згодом виросли майбутні опозиційні партії.

Хочу нагадати, що вже у 1987 році українські письменники — низка авторів, об’єднаних у комісію з питань екології, — разом з ученими Академії наук України створили першу опозиційну екологічну організацію "Зелений світ". Я з гордістю згадую ці дні і пишаюся тим часом, коли ми об’єдналися. Спочатку нас було дуже мало — лише 27 осіб у цій асоціації.

Вже через два роки сотні тисяч людей в Україні належали до організації, яка висунула гасло "Суверенітет України". Ще за рік до ухвалення Декларації про державний суверенітет України наша організація виступила з вимогою проголосити суверенітет, аби всесоюзні міністерства, які хижацьки експлуатували природні ресурси, не могли діяти на території України. Згодом було ухвалено Декларацію про державний суверенітет — один із ключових кроків на шляху до незалежності України».

Юрій Щербак довгий час безпосередньо займався вивченням наслідків найбільшого в історії людства техногенного лиха і відзначає, що його масштаб до сьогодні недооцінюють і не усвідомлюють повною мірою.

Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.

Матеріал підготував Назар Олійник