Українська Служба

Перша у Європі і друга в світі. Конституція 3 травня - вершина парламентської традиції Речі Посполитої

03.05.2021 09:00
Про Конституцію 3 травня 1791 року і її значення - розмова з професором політології Пшемиславом Журавським вель Ґраєвським
Аудіо
    3  1791
Картина Яна Матейка "Конституція 3 травня 1791 року"foto:wikipedia/public domain

Чимало народів намагається віднайти в своєму минулому приклади, які дозволяють їм підкреслювати своє значення і вклад у світову історію. Поляки з цієї точки зору не є винятком, а навіть навпаки - вони хрестоматійний приклад народу, який без перерви апелює до своєї винятковості і значення у цивілізаційному розвитку.

Конституція 3 травня, справді, є власне таким прикладом, який дозволяє говорити про Польщу, як авангард розвитку, в даному випадку парламентаризму і первісток модерних демократій.

Це була перша у Європі і друга в світі, після американської, конституція, яка народилася в дуже складний і трагічний для поляків час.

Конституція, прийнята 3 травня 1791 року, стала результатом роботи так званого Чотирирічного сейму, що розпочався в 1788 року і завданням якого було радикальне реформування і порятунок Речі Посполитої Обох Народів.

Цей законодавчий акт змінив державний устрій Речі Посполитої Обох Народів на конституційну монархію, ним регулювалися принципи і обов'язки громадян. Було впроваджено класичний для новітніх часів триподіл влади: законодавча влада (двопалатний парламент), виконавча (король), і судова влада. Окрім того, скасовано вільну елекцію короля і принцип liberum veto. Було гарантовано віротерпимість, планувалося проведення реформування судів, а селяни отримували захист з боку держави.

Спроби проведення реформ, передбачених Конституцією 3 травня, були зведені нанівець вже в середині 1792 року так званою Тарґовицькою конфедерацією, організованою магнатами, на чолі з Станіславом Щенсним Потоцьким, яка є хрестоматійним символом зради Батьківщини. Тарґовицькі кондефедерати, що боронили свої привілеї, які скасовувала Конституція 3 травня, діяли під контролем, і в порозумінні з імператрицею Катериною ІІ. 18 травня 1792 року російські війська атакували Річ Посполиту, а вже 24 липня король Станіслав-Август Понятовський приєднався до тарґовичан, що на практиці означало кінець Конституції 3 травня.

Після остаточної втрати незалежності в 1795 році, коли відбувся третій і остаточний поділ Речі Посполитої, впродовж 123 років поневолення Конституція 3 травня була символом устремління поляків до власної державності.

У чому феномен цієї конституції? Чи можна вести мову про її винятковість як політичного проекту в контексті тогочасної Європи, в якій вже вирувала Велика французька революція?

Це питання я адресував професору Пшемиславу Журавському вель Ґраєвському, політологу з Лудзького університету:

Я думаю, що так. По-перше, вона виводилася з традиції Речі Посполитої. Це не було якимось заходом із прищеплення в Польщі винаходів Французької революції, а це був вінець розвитку польського парламентаризму, який на той час мав за собою декілька сотень років історії. В його рамках здійснено реформаторський крок саме тоді, а не в якийсь інший момент. Адже це не робилося з огляду на Французьку революцію, бо та ще не вибухнула в 1788 році, коли зібрався Чотирирічний Сейм, а це здійснювалося з огляду на вибух російсько-турецької війни. Ця війна у військовому значенні скувала Росію, унеможливлюючи їй негайну військову інтервенцію в Польщі. З іншого боку, ця війна давала можливість обнадіювати росіян перспективою антитурецького союзу і тим самим дозволяла збільшувати численність коронної і литовської армії, яка від 1717 року, під військовим тиском росіян, була обмежена до двадцяти з лишком тисяч так званих порцій, а це не означало, що їх кількість відповідала реальній кількості людей. Тобто, фактично те військо було символічним у порівнянні з кількасоттисячними арміями Росії, Пруссії та Австрії. І власне під гаслом ймовірної підтримки у війні з Туреччиною цю армію можна було збільшувати. В самій конституції зовнішні обставини відображені в початковій преамбулі, у відомому вступному реченні, в якому говориться “користуючись тієї догораючою хвилею, що повернула нам самих собі...”. Власне тією догораючою хвилею була російсько-турецька війна, яка дозволила Польщі чи радше Речі Посполитій, по-перше, здійснювати реформи без негайного російського втручання, а, по-друге, зміцнювати оборонну силу під гаслом, що вона буде використана для чогось іншого ніж це було насправді.

Як не парадоксально, але країни-агресори ширили пропаганду про Польщу, як про край, який загрожує іншим вибухом революції, а з другого боку, цілий час велась мова про її відсталість, про країну, яку треба поділити з огляду її немічність.

Так, і на жаль, треба визнати, що цей образ вже довго зберігається. Навіть частина поляків й надалі вірить в те, що головною рисою давньої Речі Посполитої була анархія, не відрізняючи окремих епох. Звісно, так теж було. Особливо це стосується періоду після 1717 року часів панування саксонської династії і теж суттєві ознаки цього спостерігалися, починаючи від 50-х років ХVII століття. Але Річ Посполита, що існувала декілька століть, мала різні епохи, в тому числі Золоту Добу свого парламентаризму, і теж мала свої «чорні роки» в часи саксонської династії. Тим не менше, мені здається, що найкраще це підсумував Маврици Мохнацький вже в 30-ті роки ХІХ століття., коментуючи Французьку революція, яка вже йшла в останні роки Чотирирічного сейму. Він тоді написав одну з найбільш геніальних речей, власне критикуючи Французьку революцію: «А що ж це за шалена думка ліквідувати шляхту? Навпаки – всім треба надати шляхетство». Це в умовах Речі Посполитої можна було собі уявити. Іншими словами йшлося про поширення політичних польської шляхти прав на цілий загал мешканців країни, тобто всі ставали громадянами і отримували виборчі права. Зрозуміло, що в ті часи з огляду на неписьменність це було практично нереально. Все це вимагало спочатку величезних освітніх зусиль. Так що в були накреслені напрямки реформ, що було зроблено дуже розважливо. Рівень політичної консолідації був безпрецедентним. Натомість, проблема полягала у відсутності військової системи для захисту цієї системи, передовсім від Росії, але також Пруссії та Австрії.

Конституція 3 травня була компромісом між республікою і монархією і намаганням максимальної централізації держави. Водночас вона суттєво обмежувала політичну силу магнатів. Конституція суттєво обрізала й шляхетську демократію, забираючи право голосу в шляхти, що не мала землі - вона таким чином втрачала можливість впливу на прийняття рішень державної ваги, а викликане цим невдоволення вміло використала імператриця Катерина ІІ. Думка з цього приводу професора Журавського вель Ґраєвського.

Так, це відома справа змови олігархів. Проте, я дума, що тут слід звернути увагу на декілька дуже істотних моментів. Шляхетська демократія не ліквідовувалася, а навпаки її розширено і змінено умови для набуття громадянських прав. Іншими словами, шляхту-голоту було позбавлено виборчих прав, а це робилося з огляду на те, що вони являли собою магнатську клієнтелу. Це все почалося з середини ХVII століття і було наслідком пауперизації широких кіл шляхетського стану. Якщо якийсь шляхтич мав 1 чи 2 села, то впродовж шести десятиліть воєн, починаючи від постання Хмельницького у 1648 році і закінчуючи війною за польську спадщину в 30-х роках XVIII століття, про яку вже ніхто не пам’ятає, з’явилася маса шляхти, чиї маєтки пішли з вітром. Ця шляхта зберегла політичну здатність, бо вони голосували на сеймиках, сеймах чи під час елекції короля. Але вони втратили незалежність, якою характеризувалася шляхта попередніх епох. Скажімо, середній шляхтич доби Ренесансу міг вислати сина на навчання в Італію, як це було у випадку батька Яна Кохановського. Натомість середній шляхтич тої доби про яку зараз мова, скажімо Анджей Кміціц, ледве зумів якусь парафіяльну школу закінчити і невелике поняття мав про світ. Навіть, як він і був патріотом, то не розумів політичних процесів.

Тому в Конституції 3 травня цю категорію шляхти позбавлено політичних прав, а натомість відкрито дорогу для руху вгору міщанам, чи то через офіцерську службу чи через майновий ценз, так як це було на Заході. Але на Заході, скажімо у Великобританії відсоток громадян з політичними правами був набагато нижчий, ніж в Речі Посполитій, і досягнув її рівня лише в 30-х роках ХІХ століття, тоді як в Польщі це вже було починаючи від ХV-XVI століття.

Політолог звертає увагу на ще один принципово важливий момент.

Це не була Польща, а  Річ Посполита Обох Народів. Незважаючи на те, що Конституція 3 травня була кроком до подальшої консолідації держави, то не треба забувати, що одразу ж після її проголошення відбулося так зване «заручення Обох Народів». А тому, напевно, під враженням від рівня цієї консолідації, було підкреслено суб’єктність Великого Князівства Литовського. Зрозуміло, що його еліти були сполонізовані і невідомо, як пішли би далі справи. Згодом, в наступній епосі, в часи поділів Речі Посполитої ми маємо приклади прив’язаності до певної локальності. Тобто, коли було Листопадове повстання 1830 року, Велика еміграція чи Січневе повстання 1863 року, то спостерігалося підкреслення окремішності Литви і Русі, не як частин Польщі, а як суб’єктів. Це стосується і Великої еміграції і Листопадового і особливо Січневого постання та його конспіративної структури.

Тому, дійсно Конституція 3 травня була кроком до консолідації держави, його більшої централізації. Тим не менше, це було зроблено без порушення і ліквідації державних органів Великого Князівства Литовського.  Тому це й надалі була Річ Посполита Обох Народів і мали місце згадані «заручини Обидвох Народів». Це не було об’єктом агресії Тарґовицької конфедерації чи російської інтервенції і тому це якось випало з народної пам’яті. Але це був дуже серйозний акт, який підкреслював двоїстість Речі Посполитої.


Матеріал підготував Назар Олійник