Багатьох не перестає шокувати позиція і скандальні заяви Папи Римського Франциска щодо війни Росії проти України. То одного разу Святий отець заявляє про те, що можливо, Путіна спровокували на війну з Україною, припустивши, що такою провокацією міг бути «гавкіт НАТО під воротами Росії», а іншого разу, зовсім недавно, Франциск заявляє про свою пошану до російського народу, веде мову про його гуманізм і заявляє, що Достоєвський «надихає християн до осмислення християнства», той самий Достоєвський надихає Росію Путіна, що веде геноцидальну війну проти України.
Проте, якщо придивитися до історії відносин Ватикану і поляків, які підняли у 1830 році Листопадове повстання проти Російської імперії, то чимало стає зрозуміло крізь призму минулого і політики Апостольської столиці щодо Росії. Адже може шокувати, але тодішній Папа Григорій ХVI засудив визвольний виступ поляків проти російської сваволі, і навіть видав 9 червня 1832 року «Cum primum», в якій засудив повстання як бунт проти легальної на його думку влади царя. Історія повторилася під час Січневого повстання 1863 року. І хоча Папа Пій IX не видав енцикліки з засудженням польського зриву проти царату, але його позиція теж ґрунтувалася на ідеї, що всяка влада від Бога.
Про основи постави Апостольської столиці щодо польських збройних зривів ХІХ століття я запитав у Міхала Бонка, наукового працівника Музею історії Польщі.
Питання загалом є дуже складним. Ця позиція Папи Римського щодо Листопадового повстання не була ані нічим новим, ані чимось, що б не повторювалося у подальші часи. Варто почати з того, що період від поділів Польщі десь до приблизно 70-х років ХІХ століття — це найчорніша сторінка відносин між поляками та Римом, Апостольською столицею. Чому так? Варто сказати, чим була Католицька церква у ХІХ століття. По-перше, слід підкреслити, що існувала Папська область — церковна держава, яка охоплювала цілу Центральну Італію, і як держава, і як установа Католицька церква, велика міжнародна установа мала власні інтереси, і у своїх діях керувалася передовсім ними. По-друге, в Римі існували кліки, різноманітні групи інтересів, деякі добре інституціолізовані, як, наприклад, Мальтійський орден, про який мова піде дещо пізніше. Ці владні групи і кліки переслідували власні інтереси, якими часто керувалися і впливали на центр прийняття рішень в Апостольській столиці. По-третє, звичайно ж, це питання місцевого духовенства. І чим далі від Риму, від Папи, і чим ближче до мирян, тим більше духовенство репрезентувало інтереси місцевих громад.
Історик підкреслює, що Апостольська столиця, яка не засудила поділів Польщі, третій і остаточний з яких відбувся у 1795 році, році поразки повстання під проводом Тадеуша Костюшка, вбачала в Польщі джерело революції і вела свою геополітичну гру.
Католицька церква засудила ще повстання Костюшка. Папство вбачало у повстанні Костюшка проти загарбників чергову Велику французьку революцію — зрештою так його представляли загарбники за кордоном. Папство засудило повстання, а після третього поділу Польщі швидко порозумілося із поневолювачами. Справа в тому, що Католицька церква була зацікавлена в тому, щоби зберегти своє панування на колишніх землях Речі Посполитої, тобто зберегти свої церковні структури, а також свій політичний вплив і фінансові прибутки. По суті, позиція Ватикану, виражена щодо повстання Костюшка, зберігається впродовж більшої частини ХІХ століття. Папи засудили Листопадове, а також Січневе повстання. Така позиція була зумовлена бажанням понтифіків втримати впливи Католицької церкви на землях Речі Посполитої в складі тодішніх держав-загарбників (Росії, Австрії і Пруссії). Ціль була досить проста — загарбники дозволяють Католицькій церкві функціонувати на своїх теренах, а в обмін за це Католицька церква пропонує свої добрі послуги у придушенні різноманітних революційних ідей, таких як національне визволення.
Слід наголосити, що в Європі часів Листопадового повстання панівною силою був Священний союз за участі Росії, Австрії і Пруссії, який всіма способами намагався не допустити до революції, а вона була більш, ніж реальною. Прикладом цьому — липнева революція 1830 року у Франції, яка зумовила падіння короля Карла Х, хоча тоді все обмежилося заміною однієї конституційної монархії іншою. У Ватикані ж особливо побоювалися революції в Італії, де починався процес національного об’єднання, на перешкоді чого стояло папство.
Тому не дивно, що Папа Григорій XVI вбачав у Росії царя Миколи І опору і противагу революційним загрозам і процесу стрімкої секуляризації, вважаючи, що необхідний діалог з православним сатрапом.
Чи можна тут провести певні паралелі з тією позицією, яку представляє Папа Франциск щодо Росії Путіна?
Так, безумовно. І ми тут переходимо до ідеологічних основ постави Пап Римських ХІХ століття. Отож, Папській державі передовсім загрожували національні рухи в Італії. Зрозуміло, що об’єднання Італії проходило по трупі Апостольської держави. Окрім того, революційні рухи тією чи іншою мірою постулювали секуляризацію чи принаймні якесь відділення держави від церкви і безпосередньо били по впливу Риму у Європі. Тому навіть з цих суто ідеологічних причин Ватикану було дуже близько до держав, які виступали за статус-кво. І від часів Миколи І, якого називали «жандармом Європи», позаяк він активно придушував будь-які революційні рухи, Ватикану було по дорозі з Петербургом.
Рим вбачав в Росії бастіон традиційних цінностей, гаранта стабільності і збереження статусу-кво. І в цьому можна вбачати паралелі з сучасністю. Проводячи паралель з сучасністю, можна сказати, що сьогодні Росія, так само як і за часів Миколи І, представляє себе як бастіон традиційних, християнських цінностей. Росія, як і тоді, заявляє, що вона бореться з «гнилизною Заходу», з якоюсь там ЛГБТ-ідеологією ітд. Все це потрапляє на благодатний ґрунт в Римі, який сьогодні також перебуває у загрозливій ситуації і чимраз втрачає вплив, в тому числі вплив у Польщі.
В контексті паралелей важливо підкреслити, що як і сьогодні у випадку України, Росія активно використовувала дезінформацію з метою очорнити польських повстанців в очах Ватикану. Скажімо, під час польського повстання 1830-31 років активну роль відіграв царський посол при Апостольській столиці Ґріґорій Ґаґарін. Він описував поляків як бунтівників, революціонерів-якобінців, відступників, що хочуть знищити пануючий лад. Руку до цього доклали і австрійці, які відповідним чином інформували папського нунція у Відні.
Міхал Бонк погоджується, що часи міняються, але брехливість Росії залишається незмінною.
Так, російська пропаганда представляє сьогоднішню війну як війну із сатанізмом. Якщо мова йде про дезінформацію, то всього цього є дуже багато. Звичайно дезінформація в Римі ХІХ століття, якщо йдеться про офіційні представництва країн-поневолювачів, була потужною. Зрештою в силу того, що поляки не мали свого офіційного представництва, бо Польща, як держава, не існувала. Польські емігранти намагалися мати своїх представників, агентів при Апостольській столиці. Це їм вдавалося з різним успіхом, переважно мізерним. Це був особливо складний момент для патріотів з числа консерватистів. Вони бачили, що в Римі немає розуміння для польської справи. Гірше того, російські впливи були там досить сильними. І тут власне можна повернутися до вже раніше згаданого Мальтійського ордену. Справа в тому, що це особливий приклад того, яким чином російські впливи проникали в Рим. Отож, Мальтійський орден на зламі ХVIII-го і XIX-го століть потрапив у серйозну фінансову скруту, і тому, серед іншого, намагався взяти участь у поділах Польщі. Орден пропонував свої, так би мовити, «добрі послуги», тобто арбітраж між загарбницькими державами, і таким чином зблизився з Росією. Зближення було настільки близьким, що цар Павло І став Великим магістром цього католицького ордену, що можна вважати сильним парадоксом. Проте це врятувало орден, який занурювався у чимраз більші фінансові проблеми. І хоча наступник Павла І, Олександр І зрікся титулу Великого магістра, але у Росії залишилися структури Мальтійського ордену, який мав своє представництво в Римі. Таким чином, це був один з каналів, через який російський вплив проникав в Апостольську столицю. Не можна виключити, що в сучасності в оточенні Папи Римського можуть також бути особи, котрі ведуть спільні справи з росіянами чи навіть з італійськими політиками, в яких є бізнес-зв’язки з Росією. Варто зазначити, що в Італії ці проросійські настрої існують. Достатньо згадати Сільвіо Берлусконі, котрий з гордістю заявляє, що є одним з найбільших приятелів Путіна.
Матеріал підготував Назар Олійник