Можливо однією із найбільш влучних метафор до трагічної смерті Ґабріеля Нарутовича буде назва повісті Ґабріеля Гарсія Маркеса «Хроніка вбивства, про яке усі знали заздалегідь». Його смерть висіла у повітрі, але коли це сталося країна була збентежена і не могла прийти до тями.
16 грудня 1922 року перший президент Республіки Польща, яка відродилася після 123 років іноземного поневолення, був вбитий трьома пострілами у спину під час візиту у Національній галереї мистецтв «Захента». Нарутович був обраний національними зборами 9 грудня, тобто за тиждень до своєї трагічної смерті, і приведений до присяги 11 грудня.
Вбивцею став екзальтований фанатик-націоналіст, художник Еліґіуш Нєвядомський, котрий вчинив злочин в атмосфері небаченої за своєю агресивністю кампанії цькування новообраного глави держави з боку націоналістичних кіл, а головним виразником яких була Національно-демократична партія. Її ідеологом і співзасновником був Роман Дмовський -непримиренний опонент маршала Юзефа Пілсудського, «Начальника держави», якого на посту глави Речі Посполитої замінив Ґабріель Нарутович 14 грудня 1922 року.
Прикметно, що атентатник потім заявив, що саме Пілсудський був його мішенню, а Нарутович просто підвернувся під руку.
І хоч лідери правих сил, шоковані вчинком Нєвядомського, рішуче відмежувалися від нього, але похорон вбивці, страта котрого відбулася 31 січня 1923 року, перетворився на велелюдну націоналістичну маніфестацію за участю близько 10 тисяч осіб. Прикметно, що у 1923 році близько 3 тисяч новонароджених у Польщі отримали вкрай непоширене до цього часу ім’я Еліґіуш.
Про вбивство першого президента Республіки Польща Ґабріеля Нарутовича і його наслідки Назар Олійник розмовляв з професором Богданом Гудем з Львівського національного університету імені Івана Франка.
Пане професоре, обрання національними зборами Ґабріеля Нарутовича першим президентом відродженої Республіки Польща стало неймовірною несподіванкою і для польського політичного класу, і для польського суспільства. Зрозуміло, в цій справі важливу роль зіграло рішення Юзефа Пілсудського, “Начальника держави”, не виставляти своєї кандидатури на пост президента, але теж був цілий ряд чинників, які призвели власне до такого результату.
Що саме зумовило це переплетіння чинників, які привели до вибору Ґабріеля Нарутовича першим президентом II Речі Посполитої?
Можна говорити про багато чинників, і безперечно, що тут напевно мала місце і певна випадковість. Важливий момент - це звичайно той факт про який Ви сказали, що Юзеф Пілсудський самоусунувся від виборів президента, позаяк цей пост не відповідав його політичним амбіціям. Натомість, коли говорити про інших кандидатів: Яна де Куртене, чи Ігнація Дашинського, та навіть і Станіслава Войцєховського, чи Маурикія Замойського, то на позір вони мали більше шансів, ніж Ґабріель Нарутович — безпартійний кандидат, якого висунула Польська селянська партія “Визволення”. Але тут, очевидно, відіграло значну роль те, що все таки за спиною, скажімо так, Ґабріеля Нарутовича стояла тінь Юзефа Пілсудського. І власне ця боротьба між лівими та правими в виборах президента була на користь польської лівиці. В другому турі, коли зійшлися Нарутович і Замойський, то позиція Замойського, кандидата від правиці, кий був землевласником і звичайно не влаштовував представників селянських партій, позиція виявилася слабшою ніж позиція Ґабріеля Нарутовича, людини, яка все таки мала певний досвід політичної діяльності, людини, яка очолювала міністерство закордонних справ. Ну, а, можливо, найважливіше було те, в цій ситуації, що при менш більш рівному розкладі політичних сил, мається на увазі лівиця — правиця, вирішальне значення мало те, що Нарутовича підтримали представники національних меншин.
Власне, одразу ж після обрання Ґабріеля Нарутовича президентом, коли минувся шок перших хвилин чи годин, але фактично одразу ж по польській столиці розлетілася ця звістка. Почалися неймовірні протести, вуличні протести зокрема, які потім будуть тільки наростати. Ґабріеля Нарутовича представляли як президента національних меншин, “жидівського президента”, хоча він не був єврейського походження, що він був антикатолицький атеїст, хоча він таким не був. Теж ми знаємо, що в принципі ця фігура була компромісною, була людина, яка намагалася якось будувати містки. Він навіть пропонував представнику правих сил ввійти до його кабінету. Чому фігура Нарутовича викликала такий неймовірний спротив, що потім призвело власне до трагедії, до його вбивства?
Слід пам'ятати, що Нарутович був дипломатом і власне пошук компромісу — це один з проявів його,скажімо так, чи наслідків дипломатичної кар'єри. З іншого боку, слід пам'ятати, що роки поневолення Польщі з боку царської Росії чи Прусії виховали в певної частини населення оцю нетерпимість. Нетерпимість, радикалізм, і особливо це було характерне для національної демократії. Більше того, національна демократія, яка фактично заварила цю всю кашу потім фактично втратила контроль над тим вуличним шумовинням, яке організовувало протести, яке бойкотувало Нарутовича, яке намагалося навіть не допустити його до Сейму де він міг скласти присягу. Тобто, треба брати до уваги ті всі чинники, які склалися на початку 20-х років, коли прийшло, скажімо так, оп'яніння від відновлення незалежної польської держави. Aле, на жаль, кожна політична сила хотіла, щоб ця держава виглядала власне так, як вона хоче. В тому ми чимось подібні, українці і поляки. Пам'ятаєте знамениту фразу Андрея Шептицького, що кожен хоче, щоб та українська держава виглядала так, як бачить її партія, кліка, чи навіть окрема особа. Щось подібного було і в ситуації з Ґабріелем Нарутовичем. Aле оцей період, Ви пам'ятаєте, що Пілсудський вже фактично був усунений від справ, перемогла на виборах [коаліція] “Хєно-Пяст”, а Ризький мирний договір був підписаний всепереч волі маршалка. Тобто, ці тенденції, які розвивалися в польській державі після 1922 року, вони були спрямовані значною мірою проти маршалка Пілсудського, і тому Ґабріель Нарутович став жертвою оцієї кампанії проти Пілсудського, яка була зорганізована його політичними супротивниками, тобто, національною демократією.
Зрозуміло, що справа вбивці Нарутовича викликає до сих пір багато питань. Говориться, що це був неврівноважений митець крайньоправих поглядів, але осудний. Як Ви бачите це питання? Виключається, фактично, версія, що це була, скажімо так, замовлена справа, що це був вбивця, який представляв ендеків-націоналістів. Яку роль у вбивстві Нарутовича відіграла ця кампанія?
Я думаю, що не варто робити з Нєвядомського месника, подібно як робили свого часу, пізніше робили месника з Шварцбарда, який застрелив Петлюру. У цій ситуації треба брати до уваги психологічні чинники і емоційний стан цієї людини, яка мала свої погляди, а позаяк була психологічно неврівноважена, то очевидно те все, що відбувалося мало вплив на його свідомість. І власне кампанія нетерпимості, кампанія, яка розкручується з дня на день повинна рано чи пізно призвести до таких наслідків, як це сталося в ситуації з Ґабріелем Нарутовичем. Нарутович, як кажуть, повинен був загинути, так це виглядало, беручи до уваги поведінку оцього вуличного шумовиння, яке підігрівалося з боку національної демократії. З іншого боку, національна демократія врешті втратила контроль над тими процесами, які відбувалися на вулиці, бо керувати натовпом надзвичайно складно. Ну, і смерть Нарутовича стала закономірним фіналом тих процесів, які відбувалися тоді в тільки но відродженій Польській державі. І маршал Пілсудський зрештою побачив той матеріал людський, з яким треба буде працювати йому, як політичному лідеру, і тому, правдоподібно, на кілька років самоусунувся від політики, щоб не наражатися на неприємності, скажімо так.
Який вплив мало вбивство Ґабріеля Нарутовича на політичне життя Польщі, як це вплинуло на подальшу долю польської демократії? Як Ви це бачите, зокрема в контексті українського питання?
Ну, я вже сказав, що це мало негативний вплив на подальшу національну політику польської держави. Вбивство Нарутовича показало існування глибокої нетерпимості щодо національних меншин в польському суспільстві, існування правих сил. Це знову ж таки, як я вже сказав, спричинилося до того, що Пілсудський на якийсь час самоусунувся від політики, а після того зважився на травневий переворот, щоб навести порядок в тому суспільстві, очистити це суспільство від, скажімо так, шкідливих тенденцій, які він спостерігав. Хоча національна політика маршалка, якого я глибоко шаную як людину причетну до боротьби за відродження незалежної Української держави, була ненайкращою. І питання тільки в тому, чи міг він більше зробити в тій ситуації, коли власне людський матеріал, з яким він працював, був таким, як він був. Пам'ятаймо, що після смерті Пілсудського до влади прийшли його послідовники, які ще більше загострили національну політику стосовно, вірніше загострили, скажемо так, репресивну політику щодо національних меншин. Вистачить згадати ті процеси, які відбувалися на Волині чи на Холмщині, тобто ревіндикацію душ і нищення православних святинь, які звичайно можна сказати відбувалися в контексті національної політики більшості держав того світу, які мали в своєму складі національні меншини, але в перспективі, зокрема в 1939-1947 роках вони мали дуже негативні наслідки власне для поляків, для польського народу.
Матеріал підготував Назар Олійник