Січневе повстання 1863-1864 років проти російського панування в Польщі вважається найбільш масовим і найдовшим збройним зривом поляків у ХІХ столітті. Натомість на українських землях, які раніше входили до складу Речі Посполитої Обох Народів, воно було короткотривалим і малочисельним виступом. Якщо виступ почався у так званій конгресувці 22 січня 1863 року, то він постійно відкладався у випадку українських земель. Врешті, повстанський Провінційний комітет Русі вирішив дати сигнал до виступу у травні того року. На Київщині і Поділлі воно швидко зазнало поразки і протрималося трохи довше на Волині.
Чому так сталося і як виглядало повстання 1863 року в підросійській Україні? Про це я попросив розповісти видатного французького історика Даніеля Бовуа. Він є автором монументальної трилогії «Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ. 1793–1914 рр.», яка вийшла українською мовою в 2020 році у київському видавництві «Кліо».
– Передовсім скажу, що сьогодні говорити на цю тему є для мене трохи незручно, бо тепер постава поляків стосовно українців настільки інша, що говорити зараз про час високої конфліктності, можливо, є ненайкращим моментом. Зрештою – це історія, історія трагічна і про це, попри все, потрібно продовжувати говорити.
На мою думку, 1863 рік був піком конфліктів в Україні, особливо на Правобережній, але також в Галичині. Зіштовхуються три сили, які давно між собою конфліктували. З одного боку – царат, з другого – польські поміщики і загалом польська шляхта, а третя сторона – це українські селянські маси. Селянство ще зовсім тоді не пробудилося, але процес вже йшов, зокрема під впливом українофілів і наслідків діяльності Кирило-Мефодіївського братства. 1863 рік – це дата, про яку варто пам’ятати, якщо є бажання сконфронтувати зіткнення цих трьох великих сил.
Як підкреслює професор Бовуа, для розуміння постави українських селян у 1863 році, необхідно звернути увагу на події, які йому передували, зокрема ліквідація особистої залежності селян від землевласників, що мало місце в Російській імперії у 1861 році під час селянської реформи імператора Олександра ІІ.
– Скажу, що ще за 10 років до повстання під час Кримської війни український люд почав мобілізовуватися. Справа в тому, що в період тієї війни в Україні думали, що цар дасть волю всім тим, хто йому допоможе у боротьбі з поляками, які, в свою чергу, хотіли допомагати французам і англійцям. Тоді вибухнули селянські бунти проти польських землевласників. Як правило, їх придушували царські війська на заклик поміщиків. Завжди було правилом, що царат не прагнув допомагати полякам, і як тільки була нагода, то у поляків конфісковували землі, але у випадку необхідності придушення бунтів завжди була спілка царату і землевласництва. Так було до часу ліквідації панщини. Весь цей період, що передував цьому, дуже добре показує ставлення поміщиків до українських селян. Взагалі ніде в Російській імперії як в Україні не було такого опору ліквідації панщини. Всі вони категорично були проти цього. І з цього приводу навіть були конфлікти з царською адміністрацією, яка формувала підготовчі комітети для проведення реформи. В кінцевому підсумку царські чиновники зрозуміли, що з поляками не вдасться дійти до згоди. Саме тому, коли в Петербурзі зібралися представники російського дворянства і польської шляхти для вироблення відповідного документу, то там практично не було делегатів від Русі, від українських губерній. Було лише три представники, тоді коли від інших губерній їх було 12. По одному від повіту. Тому польські землевласники не брали участі в аграрній реформі і робили все, щоб загальмувати знесення залежності селян. А селяни прекрасно зрозуміли, про що йдеться. Як тільки оголосили акт про ліквідацію панщини, то селяни одразу звинуватили землевласників в тому, що ті не хотіли показати справжній царський указ. Селяни завжди вважали, що поміщики робили все, щоб не допустити до їх свободи.
Коли на Київщині почалося повстання, то його учасники, в тому числі і ряд землевласників, ширили так звані золоті грамоти, в яких селянам обіцялася особиста свобода і земля, якщо вони виступлять проти царату.
Професор Бовуа дуже критично оцінює цю спробу прихилити на свій бік українське селянство.
– Це все була спроба обдурити селян. Золоті грамоти мали показати, що поляки здатні дати більшу волю, ніж росіяни, і що польська свобода буде кращою, ніж та, яку дали росіяни. Проте насправді так не було. Однак, були спроби ошукати в ще в більш вишуканий спосіб. Деякі кола землевласників видавали звернення українською мовою, часто зіпсованою і друковані латинкою, а не кирилицею. В них звучали заклики виступити пліч-о-пліч проти царату. Проте ці спроби були цілковито невдалими. Найчастіше було так, що коли десь вибухало повстання, то селяни схоплювали повстанців і передавали їх царській поліції. Тому заяви про якесь порозуміння між землевласниками і селянами – це лише якась байка. Це уявлення, на жаль, дуже довго циркулювало в польській думці і навіть в науковій літературі. Аж до ХХ століття польські історики повторюють, що на Кресах була якась можливість порозуміння поміж землевласництвом і селянством. Так мислив цілий ряд істориків аж до професора Стефана Кєнєвича – видатного дослідника цієї проблематики. Він у своїй монументальній монографії про Січневе повстання, написаній в 1972 році, доходить до висновку, що не було великих шансів на успіх, позаяк не спрацював союз між поміщиками і селянством. Кєнєвич був переконаний, що таке порозуміння було можливим.
Ця думка зустрічається і в наш час з огляду на творчість різних прихильників Кресів, серед так званих кресоманів.
Дослідник відзначає, що говорити про якесь масштабне повстання на українських землях немає підстав.
– Повстання як такого практично не було. Були дуже скромні спроби. Всім цим керували з Парижа. За декілька років перед повстанням князь Адам Чарторийський закликав до порозуміння з людом. Під час повстання Париж керував цю думку до Варшави і через неї все йшло далі. Ані в Парижі, ані в Варшаві не знали про справжнє ставлення в Україні до поміщиків. А ті хотіли зберегти статус-кво і експлуатацію як в часи панщини і нічого більше. Ці люди дбали про власні інтереси, а не про якусь свободу селянства.
Подекуди зустрічається твердження, що українські селяни вбили більше польських повстанців, ніж царські солдати і поліція. Чи це дійсно так? Даніель Бовуа:
– Я гадаю, що це цілком можливе. Немає якихось точних даних про кількість жертв. Проте є фактом, що відповідь селянства на Січневе повстання була дуже жорстокою. В польській мемуаристиці є описи селянської жорстокості щодо землевласників. Це описи, від яких волосся справді стає дибки. Так званий народний гнів був дуже жорстокий і страшний. Це нагадує те, що повторилося в часи більшовиків і подій 1918-1920 років.
Водночас історик звертає увагу, що царська влада використала ненависть селян до землевласників в своїх цілях, залишивши їх з нічим.
– Росіяни теж їх обдурили. Росіяни пообіцяли, що вони будуть вільні, і що їм навіть дадуть землі, конфісковані в поляків. Зрозуміло, коли згасло повстання, то нічого такого не відбулося. Тоді простолюд зрозумів, що його ошукали, хоча й він дуже допомагав царатові під час повстання. Навіть були так звані сільські караули, тобто сільські сторожі. Вони ходили по селах, щоб схопити панів. Проте все було намарно. Міністр внутрішніх справ Валуєв вирішив, що час покласти край домаганням селян. І це час, коли він нищить українську організацію в Петербургу «Основа» і позбавляє Михайла Костомарова кафедри української історії в Петербурзькому університеті. І взагалі звужуються можливості для українофільства. Забороняються газети українською, також театральні вистави тощо. Тобто, в цей маємо концентрацію драматизму цього «українського трикутника».
Професор Бовуа також висловив свою думку про відоме гасло часів повстання 1863 року «За нашу, і вашу свободу!». За його словами, хибним є твердження, що воно було скероване до народів давньої Речі Посполитої, в тому числі до Русі-України, з наміром здобути їхню солідарність у боротьбі з Російською імперією.
– На мій погляд, це гасло не має нічого спільного із Руссю чи з селянами. Це гасло з’явилося в рамках допомоги Заходу повстанню. Адже повстанці розраховували на допомогу французів і англійців. Вони чекали на гроші, зброю і таке інше. І тому вони зверталися з закликом, що, мовляв, поляки воюють за себе, і за французів та англійців. Проте це жодним чином не стосувалося уявної допомоги українського люду полякам. А ті, хто звертався з таким гаслом, не розуміли, що це не має нічого спільного із дійсністю на місцях. На місцях панувала велика взаємна неприязнь. У цьому трикутнику кожен ненавидів кожного. Поляки ненавиділи царат і українців. Українці ненавиділи поляків і царат, а той ненавидів поляків і українців. Виходу не було, бо ненависть лилась з кожного боку.
Водночас, Даніель Бовуа звертає увагу на метаморфози гасла «За нашу, і вашу свободу!» повстанців 1863 року, яке потім стало гаслом боротьби проти спільного ворога – імперської Росії. Це гасло в умовах війни в Україні набрало особливого значення і звучання.
– Звичайно, якщо ми говоримо про сучасність, то немає сумніву, що це гасло набрало нового і шляхетного сенсу. Звичайно, сьогодні поляки ведуть прекрасну діяльність щодо українців і ставляться винятково добре до них. Поляки нарешті зрозуміли, що треба припинити ширити кресоманські ідеї й допомагати сусідові. На жаль, зараз Україна у вогні. Війна йде повним ходом. Путін веде себе як цілковитий варвар. І поляки зрозуміли, що вони теж у небезпеці і є за що боротися спільно з українцями. На мою думку, ставлення поляків до українців справді чудове.
Матеріал підготував Назар Олійник