«Акція Вісла’47-комуністична етнічна чистка» - так називається остання книжка провідного польського дослідника, професора Ґжегожа Мотики, яка вийшла цьогоріч друком у «Літературному видавництві» (Wydawnictwo Literackie - пол.), що у Кракові.
Як вказує сама назва, вона присвячена Акції «Вісла» - депортаційній операції, яка почалася 28 квітня 1947 року, коли близько 147 тисяч українців і лемків з їхніх етнічних теренів - Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини (ці землі також знані як Закерзоння), виселили на північні і західні землі, які до 1945 року належали Німеччині. Абсолютна більшість цих людей і їхніх нащадків ніколи повернулися до рідних країв.
Репресивна операція армії і сил безпеки формально була відповіддю на смерть комуністичного генерала Кароля Свєрчевського. Віце-міністр оборони ПНР загинув у засідці УПА 28 березня 1947 року в районі села Яблінки, що у Підкарпатському воєводстві, під час інспекційної поїздки.
Професор Ґжеґож Мотика у своїй монографії відстоює тезу, яка не є загальноприйнятою серед польських істориків, що акція «Вісла» була етнічною чисткою, а не рядовою депортацією чи виселенням. Поруч з цим він зазначає, що в самих документах польських комуністів не має прямих вказівок, щоб відкрито свідчили про цей злочинний задум. Що ж свідчить, що акція «Вісла» - це була етнічна чистка польського комуністичного режиму? Я попросив професора Мотику представити свою аргументацію.
Рішення про проведення Акції «Вісла» було прийняте наступного дня після смерті генерала Кароля Свєрчевського на засіданні політбюро Польської робітничої партії, яке тоді фактично керувало країною. Сама ухвала політбюро, перебіг наступних подій, однозначно свідчать, що комуністи прийняли рішення про покарання всієї української меншини. Ба, навіть більше – це було покарання для осіб, які мали хоч якесь українське чи лемківське коріння. Адже, досі частина лемків вважає себе і лемками, і українцями, а частина декларує себе лише лемками.
В ухвалі політбюро чітко говорилося, що потрібно примусово виселити це населення з південно-східних земель сучасної Польщі і розселити на західних і північних землях, як чисто українські сім’ї, так і лемківські, без огляду на їхню позицію в українському питанні. Рішення також стосувалося мішаних сімей. При чому, йшлося не тільки про польсько-українські подружжя, але й про сім’ї, де дід, баба чи навіть дядько мав українське походження. Така сім’я теж могла підлягати депортації.
Історик зазначає, що таке розпорядження діяло до середини травня 1947 року.
Комуністи тоді побачили, що починає зростати кількість осіб, які підлягають виселенню і після двох тижнів змінили депортаційну класифікацію. Тоді вирішено, що виселенню підлягають ті мішані сім’ї, які співпрацюють з підпіллям. Було очевидним, що в існуючих реаліях не має можливості швидко перевірити чи дана сім’я симпатизувала підпіллю чи ні. Йшлося про те, щоб не було обов’язковості до виконання. До цього часу, якщо в сім’ї був хтось з українським корінням, то військові органи влади мали обов’язок виселити таку сім’ю, а тепер рішення про виселення мали на місці приймати офіцери Війська Польського чи Корпусу внутрішньої безпеки.
Я розумію, що на перший погляд здається, що мова йде про деталі. Проте ці деталі виразно вказують на те, що етнічно-національний критерій в справі виселення був важливим елементом, а по суті – вирішальним чинником, тому, моєму переконанні – це була етнічна чистка.
Професор Мотика підкреслює, що про злочинний характер Операції «Вісла» свідчить також і те, що відбувалося з тими людьми, які були виселені з теренів так званого Закерзоння і розпорошені на півночі і на заході Польської Народної Республіки.
Цих людей не просто виселяють. Їх розселяють в місцях виселення. В одному селі могло бути не більше, ніж декілька сімей. Переважно ці села знаходилися на дуже розлогій території. Були випадки, коли сім’ї розлучали, хоча цього старалися уникати. Над цими людьми в місцях їхнього проживання було встановлено дуже суворий міліцейський нагляд та нагляд органів самоуправління. Депортованим не можна було змінювати місця проживання. Не йшлося про те, що вони не могли повернутися до місць, звідки їх депортували. Заборона стосувалася загалом зміни місця проживання. Для цього була потрібна згода органів державної влади. До цього додається фактична заборона освіти українською мовою, заборона греко-католицьких літургій, а у випадку православних зведення їх до мінімуму. Ці кроки були однозначно спрямовані на національну асиміляцію, тобто на позбавлення національної ідентичності цього населення. Такі заходи, у відповідності до ухвали політбюро Польської робітничої партії від березня 1947 року, діяли аж до 1952 року. Скажу більше, це була не лише етнічна чистка, але й спроба етноцииду. Іншими словами, позбавлення ідентичності національної меншини за посередництвом, так би мовити «цивілізаційних знарядь», тобто, без фізичного знищення. Це планувалося досягнути за допомогою постійного державного тиску, спрямованого на досягнення втрати національної ідентичності депортованих.
Водночас дослідник звертає увагу, що Акція «Вісла» була менш брутальною за свої характером, ніж виселення українського населення з ПНР до Совєтського Союзу в 1944-1946 роках. Хоча декілька десятків людей померли дорогою до місця виселення.
Проте найчорнішою сторінкою в цій історії був концтабір в Явожно, який офіційно називався «трудовим табором». Явожно використовувався як табір і катівня, де польські комуністичні слідчі проводили допити і намагалися зламати, видобути інформацію з підозрюваних у членстві з ОУН-УПА і співпраці з підпіллям. Говорить професор Мотика:
Табір Явожно був теж створений на підставі спеціальної ухвали Польської робітничої партії. Комуністи дійшли до висновку, який з практичної точки зору був прагматичний. Отож, вони зрозуміли, що не можна перевірити всіх підозрілих на вантажних станціях. Прийнято рішення, що тих, щодо яких виникне необхідність ретельної перевірки, будуть відправляти в спеціальний табір Явожно, який мав безпосереднє залізничне сполучення. В кінці кінців генерал Моссор, який керував Акцією «Вісла», почав в Явожно висилати людей, які поверталися в свої рідні місця, що було злочинним кроком з його боку. Часто це були жінки з дітьми, вагітні. Виселені на захід Польщі мали надію, що вони повернуться, тому висилали когось з сім’ї, так би мовити, на розвідку. Вони хотіли дізнатися, чи часом виселення не припинилося, щоб потім нелегально повернутися назад. Генерал Моссор наказав всіх таких осіб керувати без суду до Явожна. В самому Явожно було зібрано майже 4 тисячі осіб. Спеціальна слідча група невпинно вела слідство. Неодноразово, як Ви вже сказали, воно мало дуже жорстокий характер. Слідчі намагалися дізнатися, чи людина була пов’язана із підпіллям. Людей змушували зізнаватися. Декілька сотень, які зізналися чи їх визнали членами або симпатиками ОУН-УПА, відправили в суд. Їх відсилали до в’язниць і вони отримували такі чи інші вироки. Ще кількасот осіб були примушені до співпраці з органами. Натомість решту, і це ще одна чорна сторінка в історії цього табору, в ньому залишили.
У вересні 1947 року керівник слідчої групи виступив за те, щоб табір закрити. За його словами, він вже всіх перевірив, всі були зламані чи схилені до співпраці, а особи, пов’язані з підпіллям вже вислані до тюрми в Кракові. Решту ж, на його думку, слід відпустити до своїх сімей. Натомість табір Явожно був створений при трудовому таборі, бо так було зручніше. Комендант цього табору побачив, що українці добре працюють. Він почав звертатися з проханнями залишити тих в’язнів, як дешеву робочу силу. Це був суто сталінський, злочинний крок. І цих людей там ще утримували впродовж декількох місяців. На зламі 47/48 років вони почали масово вмирати. Погіршилися погодні умови, почали ширитися хвороби, почав даватися взнаки голод, тоді сталіністи перелякалися і почали звільняти людей до дому. На початку 1948 року, коли в’язнів почали розпускати по домівкам, кількість померлих сягнула 160 осіб.
Останніми роками в Польщі вийшли дві монументальні роботи про Операцію «Вісла». Перша це власне книжка професора Ґжегожа Мотики «Акція Вісла’47. Комуністична етнічна чистка» та монографія професора Яна Пісулінського «Акція спеціальна “Вісла”». Теж є ряд інших книжок про окремі аспекти цієї теми. Ці книжки однозначно вказують, що не було жодного військового обґрунтування для проведення депортації всього українського населення Закерзоння, оскільки ОУН-УПА не була якоюсь особливо сильною в той час і можна було ліквідувати українське підпілля суто військово-поліцейськими методами.
Тим не менше, в публіцистиці, в цілому ряді ЗМІ, в широких колах громадськості домінує думка, яку ще просував комуністичний режим. Тобто, що нібито депортація і подальша політика була необхідна, Акція «Вісла» нібито була справедливим покаранням за Волинь, і що без неї УПА винищувала б поляків, хоча антипольська акція на той час вже була давно припинена.
Чому так діється і що з цим можна зробити? Ґжегож Мотика:
Я почну з того, що додам до моєї книжки і книжки професора Пісулінського дуже важливе опрацювання джерел Євгена Місила. Це теж база для вивчення цієї проблематики. І теж згадав би тут роботи Романа Дрозда, який в них представив політику польської держави щодо української національної меншини, але також ситуацію українців на західних і північних землях ПНР. Він був першим, хто в 90-х роках звертав увагу на етноцидний характер Операції «Вісла». Тоді це справді викликало величезні суперечки і піднімало хвилю емоцій. Він був об’єктом гострих атак. У моїй книжці я чітко пишу, що він вже тоді був правий, тобто його теза виявилася вірною, а його полемісти були не праві.
Дійсно, погляд, про який Ви згадали, є досить поширений у Польщі. Гадаю, що не має іншого шляху, як просто виважена наукова робота. Необхідно через чергові публікації показувати, що польські комуністи прагнули досягнути. Якщо все співставити і порівняти Акцію «Вісла» з антипартизанськими операціями, то, на мою думку, не залишається жодних сумнівів, що ця гадана необхідність Акції «Вісла» є лише ідеологічним конструктом, що не має нічого спільного з дійсністю. Тут потрібна просвітницька робота, чергові публікації: наукові статті, книжки, але й просто публіцистичні тексти і розмови, які б показували, наскільки це була злочинна операція.
В своїй книжці я пишу, що в цих дискусіях, які точаться довкола Акції «Вісла», є дуже важлива її оцінка для самих поляків, громадян Польщі польського походження. Справа в тому, що, по суті, це наша польська розмова про те, яку державу ми хочемо мати. Чесно кажучи, в багато в чому в цих суперечках вже не йде мова про події 1947 року. Тут вже йдеться про те, чи Польща повинна бути етнічно-національною державою, яка буде складатися з самих лише поляків чи радше це має бути польська держава, якою була впродовж століть Річ Посполита. Тобто, що найголовніше громадянство, а походження може бути різне. І ті, хто є прихильниками такого більш націоналістичного бачення історії, вони найбільш гучно виступають в дискусії, намагаючись виправдати Акцію «Віслу», по суті, злочинну операцію.
Матеріал підготував Назар Олійник