Прокурор польського Інституту національної пам’яті (Instytut Pamięci Narodowej) закрив слідство у справі примусового переселення українців 1947 року, відомого під назвою операція «Вісла», ствердивши, що ця військова операція відбулася «гуманним чином» і мала «превентивний та охоронний, а не репресивний характер». В обґрунтуванні, опублікованому на сайті ІНП 28 листопада 2023 року, написано, зокрема, що «висновки слідства вказують, що евакуація населення української, лемківської та польської національності мала превентивно-захисний, а не репресивний характер». Прокурор звертає увагу на те, що «евакуація українського, лемківського та мішаного населення відбувалася на рівних засадах. Нікого не дискриміновано з огляду на національність чи релігію, і не примушувано відмовлятися від своєї культури, мови чи традиції».
У заяві ІНП йдеться, що «слідство не виявило підстав розцінювати, що переселення було злочином проти людяності ані комуністичним злочином». Про те, що акція «Вісла» була злочином проти людяності та комуністичним злочином, заявляли, зокрема, Об’єднання українців у Польщі та Об’єднання лемків, котрі звернулися до ІНП про проведення слідства у цій справі.
Польське радіо для України звернулося по коментарі до голови Об’єднання українців у Польщі Мирослава Сірки та історика, автора книжки «Akcja Wisa`47. Komunistyczna czystka etniczna», члена Колегії ІНП, професора Ґжеґожа Мотики.
Голова Об’єднання українців у Польщі Мирослав Скірка:
— У 2007 році Об’єднання українців у Польщі звернулося до ІНП із заявою про розслідування акції «Вісла». Об’єднання лемків з такою заявою звернулося до цієї установи у 2015 році. Йшлося про засудження акції «Вісла» польською державою. Відповідь, яку ми отримали 28 листопада, нас шокувала і обурила.
— Це є рішення державної установи, Інституту національної пам’яті, який виступає від імені польської держави. Тож рішення є важливим в контексті оцінки польською державою акту, який відбувся у 1947 році. Ми можемо сказати так: польська держава вустами Інституту національної пам’яті оцінює, що, незважаючи на те, що ми про це думаємо, незважаючи на те, що пережили депортовані, незважаючи на те, що вдалося встановити польським історикам, українським історикам, незважаючи на оцінку акції «Вісла» президентами Польщі Алєксандра Кваснєвського та Лєха Качинського, незважаючи на це все, польська держава приймає оцінку ІНП, яка є точним відтворенням аргументації, яку використовувала у 1947 році і після 1947 року комуністична влада Польщі, яка нас депортувала. Тобто польська держава стоїть на боці комуністичних злочинців, котрі вчинили найбільший у Польщі злочин проти людяності, що відбувся після 1945 року. І це має дуже велике значення, тому що ми повертаємося до наративу комуністів. Інститут національної пам’яті переслідує злочини, які вчинила комуністична влада та її чиновники, але в питанні того, що відбулося з українцями, повністю підтверджує те, що говорила комуністична влада. Тобто ті люди були злочинцями, коли вони переслідували польське підпілля і польських патріотів, а якщо вони чинили злочини проти українського мирного населення, то це вже не є злочин. І в цьому — парадокс.
Голова Об’єднання українців у Польщі звертає увагу на термінологію, вжиту в заяві — замість «депортації» прокурор пише про «евакуацію».
— У документі Інститут національної пам’яті вживає це слово свідомо, використовуючи комуністичну термінологію. Але навіть чиновники комуністичної влади вживали слова «переселення», «виселення» частіше, ніж слово «евакуація». Слово «евакуація» має найслабше значення. Ми знаємо, що можна евакуювати людину з дому під час повені, або з будинку, який буде завалюватися, переселяють людей з інших причин, а депортують — під примусом. Крім цього, всі історичні документи говорять про те, що депортували населення української національності, а ключовою була національна ідентичність або ж дотичність до української національності, адже переселяли теж мішані сім’ї. Усі депортовані українці знають, що їхні польські сусіди залишилися на місцях. Курйозним є ствердження, що нікого не дискриміновано через релігію. Це суперечить історичній правді, оскільки ми знаємо, що у Польщі була делегалізована Українська греко-католицька церква, в неї було відібрано все майно, двоє єпископів були арештовані і передані до СРСР, де вони загинули у в’язницях, двадцять двох священиків помістили до концтабору в Явожні. Не можна було відправляти греко-католицьких богослужінь, і цей стан делегалізації Української греко-католицької церкви тривав до 1989 року.
Ми, як Об’єднання українців у Польщі, оскаржили це рішення і просимо про новий розгляд, а по-друге, ми підтримали листа, з яким звернулися представники польського середовища до спікерів польського Сейму і Сенату про те, щоб заново розглянути питання акції «Вісла» і надати їй правильну правову та історичну оцінку. Тому що ця оцінка ІНП є наругою над тим, що українська національна меншина Польщі пережила, і це є наруга над тим, що зробили польські історики, докуентуючи акцію «Вісла».
Історик, член колегії Інституту національної пам’яті, професор Ґжеґож Мотика.
— Я категорично не погоджуюся із цим обґрунтуванням, ані як історик, науковець, ані як член Колегії ІНП. Я вважаю, що воно є фальшивим історично і непрофесійним, а також — несправедливим стосовно жертв операції «Вісла». Моє переконання проігноровано, причому глибоко проігноровано, і всупереч закону про Інститут національної пам’яті, в якому завдання ІНП визначено як дослідження та засудження комуністичних злочинів, отже проігноровано основний документ, який стосується взагалі початку операції «Вісла», тобто постанову політбюро Польської робітничої партії, в якій прямо написано 29 березня 1947 року, що це буде репресивна акція. В обґрунтуванні, опублікованому Інститутом національної пам’яті, з’являється формулювання, що це — один із документів. Це неправда, тому що цей документ є основним, це підстава, яка визначає межі цієї операції.
І з другого боку, закривала акцію «Вісла» інша постанова політбюро Польської об’єднаної робітничої партії з 1952 року, в якій комуністи прямо зізнавалися, відмовляючись вже від політики позбавлення українців національної ідентичності і стверджуючи, що відтепер в Польській народній республіці буде вестися політика державної асиміляції, де українці матимуть право зберегти свою культуру і мову, і в цій постанові прямим текстом було написано, що у 1947—1952 роках українська національна меншина підлягала політичним та національним утискам. Мені, щиро кажучи, дуже важко зрозуміти, як так сталося, адже сам Бєрут та його найближчі співробітники зізнаються у тому, що було переслідування української національної меншини, отже, як так сталося, що прокурор вільної Польщі приймає рішення, що злочинці самі себе оскаржували безпідставно. Це рішення обурює, і я з такою ситуацією ще ніколи досі не зустрічався.
Наступний висновок прокурора, що на таких самих засадах проводилася евакуація населення, незалежно від національності. «Ніхто не підлягав дискримінації за національністю чи релігією, ніхто не був змушений відмовлятися від власної культури, мови чи традицій».
— Це твердження неправдиве з історичної точки зору, і тому воно призводить до неправдивих висновків прокурора в цьому слідстві. Очевидно, що це була операція, метою якої була денаціоналізація української національної меншини. Тож як можна говорити про те, що не було утисків на національному тлі? І хочу зауважити, що упродовж п’яти років ці люди підлягали дуже суворому нагляду як місцевої адміністрації, так і міліції та служби безпеки. А прокурор взагалі цього не дослідив. Під час транспортування померло понад 60 осіб. Не відомо, як вони померли, а також не ідентифіковано цих людей. Понад тисячу людей, можливо, і півтори тисячі, примусово направлено до будинків пристарілих, а раніше у них забрали усе майно в тих селах, де вони жили. Примусово їх перевезено на інший кінець Польщі, і в цих будинках пристарілих вони померли від злиднів. І це — зовсім незнаний фрагмент історії акції «Вісла». Прокурори його не помітили попри те, що вже майже рік інформація на цю тему існує у відкритому науковому обігу. Я можу так довго говорити, і можу виголосити цілу лекцію, котра покаже усі помилки, яких допустилися прокурори. І хочу теж сказати, що мої колеги-історики, котрі науково займаються акцією «Вісла», також вважають, що це обґрунтування не має жодних наукових підстав.
На думку професора Ґжеґожа Мотики, прокурор ІНП не перевірив усіх обставин справи, приймаючи рішення.
— Керівництво (маю на увазі голову прокурорського відділу Інституту національної пам’яті Анджея Позорського) не тільки прийняло це рішення, але ще його захищає, а навіть маю таке враження, що йому залежало на такому рішенні. Варто теж наголосити, що це слідство було призупинене через війну, яка триває в Україні, і через факт, що з цього приводу не можна підняти українські та російські архіви. Але як це можливо, що приймається рішення про те, щоби повернутися до цього слідства, а потім його швидко, упродовж одного дня, закривають? Адже війна надалі триває, обставини тут не змінилися, і за один день не вдалося отримати доступ до цих архівів. У зв’язку з цим, слід припускати, що тут мали місце якісь додаткові аргументи, які мені особисто — незнані. Я як член Колегії ІНП буду про них запитувати. Я вже про це говорив і хочу повторити, що моє обурення викликав також факт, що цю заяву, це рішення Інституту національної пам’яті було опубліковано так, щоби на цілий місяць відтягнути реакцію Колегії ІНП стосовно закриття слідства в справі операції «Вісла». Тому що якраз цього дня відбувалося засідання колегії ІНП, і ніхто з керівництва Інституту ані словом не сказав, що таке рішення прийнято. І про це я дізнався багато годин після цього факту, коли вже було опубліковано заяву на сайті Інституту національної пам’яті. Тому ще раз підкреслюю — я обурений цією ситуацією.
Отже, рішення є, обґрунтування також є. Що далі можна із цим зробити?
— Якщо ми говоримо про ідеальний стан, то, на мою думку, пан прокурор Позорський, котрий є керівником прокурорського відділу ІНП, повинен піти у відставку, або ж його повинен звільнити з виконання обов’язків генеральний прокурор. Це рішення показує, що прокуратура діє всупереч законові про ІНП, який зобов’язує цю установу до висвітлення комуністичних злочинів, переслідування винуватців комуністичних злочинів. А прокурори в цьому випадку їх виправдовують (я навіть не можу знайти іншого слова ніж саме це, на те що сталося). І я вважаю, що це повна компрометація прокурора Позорського та його співробітників. Це слідство слід також відновити, і дослідити ті елементи справи, якими прокурори не зайнялися. Я маю на увазі і смерть людей у транспорті, і закони польської робітничої партії. Ці закони передусім слід дослідити, проаналізувати. І потім — як ці закони реалізували і військо, і уряд, і служба безпеки. Потрібно дослідити такі обставини, як ліквідація інтернату в Перемишлі, як примусове поселення людей до будинків пристарілих, а також — повторне розселення людей вже на західних та північних землях. Це робилося з метою розпорошення українців. Таких питань, які були проігноровані прокурорами, є дуже багато, а перераховування їх зайняло би багато часу. Але прокурори зайнялися натомість іншою справою, важливою, але яка стосується зовсім іншого слідства, а саме — злочинами УПА на Волині. Це, звичайно, дуже важливе для польського суспільства слідство, але воно не має нічого спільного з операцією «Вісла». Але що найважливіше — прокурори взагалі не звертають уваги на те, що ці злочини здійснено проти громадян Польщі. Це ж найважливіше — ці всі переселені люди, котрі, звісно, у своїй переважній більшості мали українську національність або ж лемківську тотожність, чи польську — вони були польськими громадянами. Це були польські громадяни, конституційне право котрих було порушено.
Запрошуємо послухати розмови у доданих файлах
Яна Стемпнєвич