В кінці серпня 1948 року в Польщу, де повним ходом йшло встановлення сталінського режиму, прибув Пабло Пікассо. Видатний іспанський і французький художник та скульптор приїхав до Вроцлава на Всесвітній конгрес інтелектуалів на захист миру. Захід був організований з подачі Совєтського Союзу з метою зібрати відомих західних інтелектуалів, котрі мали бути опорою совєтської політики, на словах миролюбної, але яка насправді була загарбницькою і неоімперською.
У Варшавському університеті з нагоди 50-ї річниці смерті Пікассо, який помер у 1973 році, пройшла міжнародна конференція, присвячена його перебуванню у Польщі.
До вашої уваги фрагменти інавґураційного виступу професора Яна Кєнєвича –першого після падіння комунізму посла Республіки Польща у Королівстві Іспанія.
Він представив цікаві факти та інтерпретації цього незвичайного візиту.
По-перше, як так трапилося, що хтось такий як Пікассо прийняв таке запрошення? Як відомо, до останнього моменту, як з польського боку, так і з боку Республіканської Іспанії робилися гарячкові спроби в цьому напрямку. Якщо говорити про те, кому належить заслуга в тому, що Пабло Пікассо сів у літак і прилетів до Польщі, то її нікому приписати. Адже, ані іспанський посол, ані генеральний секретар конгресу Єжи Борейша не були в стані подолати його непохитність. Хтось може сказати: яка там непоступливість?! Адже він був комуністом!
Не можу говорити про це з повною впевненістю, але, мені здається, що Пабло Пікассо був відкритою людиною, іспанцем та анархістом. Це була вільна особистість. В нього був партбілет. Не буду їх тут перераховувати, але багато відомих людей на Заході і на Сході носили його з гордістю, часами з соромом, але не партбілет визначав Пікассо. Прийняття запрошення на конгрес до Вроцлава було спонтанним і емоційним рішенням. Водночас воно було глибоко вкорінене в суть його приїзду.
Професор Кєнєвич вважає, що великий митець глибоко вірив в ідею світу.
Пабло Пікассо, ймовірно, глибоко й щиро вірив в те, що після катастрофи війни, війни що тривала 30 років, з 1914 по 1945 рік, повинен настати мир. Пікассо був переконаний в необхідності захисту миру, але він не був переконаний в боротьбі за мир. Мова йшла про боротьбу, про яку одна польська діяча – не буду називати її ім’я з огляду на вихованість – кричала таке: «а потім, товариші, буде така боротьба за мир, що не залишиться каменя на камені!». Проте Пікассо був готовий до того, чого нас, дітей того покоління, вчили в одній з пісень: «Ворогам свободи – піднятий кулак!». Авжеж, Пікассо був готовий простягнути піднятий кулак ворогам свободи, але це не означає, що він приймав все, що собою представляв «сторож миру» – Йосиф Віссаріонович Сталін. Мені здається, що його реакція на війну в Кореї не завжди правильно сприймається – він переживав її як трагедію.
Історик також звертає увагу, що Пабло Пікассо вирушив на Всесвітній конгрес інтелектуалів на захист миру на декілька днів, але чомусь вирішив залишитися в Польщі на два тижні.
Він приїхав до Вроцлава на два-три дні. Його там ентузіастично вітали. Не знаю, наскільки ми усвідомлюємо розмах цього заходу. Коли сьогодні читаєш про Всесвітній конгрес інтелектуалів на захист миру, то вражає, як наша країна зуміла його провести у зруйнованому Вроцлаві: хмара перекладачів, готелі, урочисті зустрічі. Нечувані речі.
Пікассо приїхав на декілька днів, а залишився в Польщі на два тижні. Чому? Він цього ніколи не сказав публічно, але формально залишився, оскільки йому повідомили, що він і його приятель, поет Поль Елюар, будуть нагороджені Командорським орденом зі зіркою відродження Польщі. І Пікассо, який ніколи приймав нагороди, прийняв цей орден. Хоча в нас фотографія, на якій ми бачимо Болєслава Бєрута, який вішає йому на груди цей орден, викликає, в кращому випадку, змішані почуття. Якби там не було, цей президент був агентом НКВД. Ну, і що з цього?
Пікассо залишився. І результатом цього є намальована ним русалка – символ Варшави. І мені здається, що в ній слід шукати відповідь, чому він все-таки залишився. Він зробив це не тому, що його повинні були нагородити. Пікассо міг на це махнути рукою, попросити, щоб йому дали спокій, аргументуючи тим, що він нагород не приймає. Як ми бачимо, в руки варшавської русалочки він вклав молот. Тут не йдеться про серп і молот, а це молот тих, хто з руїн відновлював Варшаву. Він це бачив в 1948 році. Якщо хтось з нас пригадає, як тоді виглядала Варшава, то зрозуміє його реакцію.
Слід додати, що Пабло Пікассо зупинився в готелі «Брістоль» – єдиному достойному готелі для іноземних гостей, які були тоді у зруйнованій польській столиці. Він відвідав Національний музей, якому подарував свою кераміку – ця колекція робіт Пікассо сьогодні є однією з родзинок столичного музею.
Великий іспанець неодноразово потім згадував, що ці два тижні перебування у Польщі були одними з найбільших яскравих і важливих моментів у його житті.
Тим часом професор Кєнєвич вважає, що ключем до розуміння сприйняття Пікассо Польщі 1948 року були жахливі наслідки війни, які він побачив у Вроцлаві і Варшаві. Це було сприйнято скрізь призму Герніки – трагедії баскського містечка, яке зазнало масованого бомбардування німецьким легіоном «Кондор» у квітні 1937 року в ході громадянської війни Іспанії. Монументальна картина «Герніка» Пабло Пікассо, намальована у травні 37-го року на замовлення уряду Іспанської Республіки, є одним з найбільш відомих творів Пікассо. Ян Кєнєвич:
Припускаю, що Пікассо вбачав паралелі між Гернікою і Варшавою, в його розумінні Герніки, як звірства щодо творіння як такого. Для нього це було не лише звірство проти людей і йому не йшлося лише про політику. «Герніка» Пікассо була протестом людини проти трагедії війни. Якби він намалював її лише як замовлення на Всесвітню виставку у Парижі, а ми знаємо який гонорар він отримав за «Герніку», то вона б не була геніальним витвором мистецтва. Це був би важливий, але не геніальний витвір мистецтва. Пікассо намалював цю картину, бо потребував її.
Пікассо приїхав до Вроцлава, побачив Польщу і коли їхав сюди, то саме в таких категоріях повинен був сприймати свій приїзд. Чому? Можливо по документа він був комуністом, але за духом він був анархістом, так само як і значна частина іспанських соціалістів і комуністів тієї епохи. Скажу, що поляків й іспанців об’єднує те, що наші культурні гени вписаний анархізм.
І Пікассо був переконаний на емоційному рівні – хтось може собі сміятися, але я до цього ставлюся серйозно – що Польща 1948 року є шансом на краще людство. Він вірив, що єдність трагічної долі жахіття Герніки 1937 року і Варшави, яку в 1944 році зрівняли з землею, дає надію, що Польща буде одночасно прогресивною і демократичною. Пікассо не міг знати, як все складеться, але мав таке передчуття.
Матеріал підготував Назар Олійник