Далеке й бурхливе ХІ століття — епоха великих амбіцій, династичних змагань і державотворчих зусиль. На цьому фоні вирізняється постать Болєслава Хороброго (967—1025) — амбітного, жорсткого, але водночас далекоглядного правителя з династії П’ястів. Саме він увійшов в історію як перший король Польщі, поклавши початок новій епосі у розвитку польської державності. Його коронація у 1025 році стала кульмінацією тривалого процесу політичного зміцнення країни та боротьби за міжнародне визнання.
Однією з найважливіших віх на цьому шляху став Ґнєзненський з’їзд 1000 року, коли Болєслав приймав у своїй столиці імператора Священної Римської імперії Оттона ІІІ. Метою візиту імператора в Ґнєзно було не лише вшанування мощей Святого Войцєха, мученика й християнського святого, а й політичне підтвердження особливого статусу Польщі в християнському світі. Саме під час цієї зустрічі, за свідченням польського літописця Галла Аноніма, цісар вклав на голову володаря Ґнєзна імператорську діадему як символ дружби та визнання його влади, що стало провісником його коронації через чверть століття.
Про значення цих подій, їхні наслідки для Польщі та Центрально-Східної Європи, а також про постать Болєслава Хороброго, його амбіції, здобутки й місце в історії я розмовляв з дослідником, к.і.н. Томашем Боровським, який науковим працівником Музею історії Польщі.
Чи ця коронація 1025 року була б можливою без Ґнєзненського з’їзду і того, що вважають персональною коронацією у 1000-му році?
«Так, справді, в історії Польщі було дві коронації. Це, власне, вже згадана вами коронація у 1000 році і коронація у 1025 році. Вони доповнюють одна одну. Ймовірно, другої не було б без першої. Ці коронації мали своє значення у різних вимірах. У випадку коронації 1000 року вона мала велике значення на внутрішній арені».
Томаш Боровський звертає увагу, що серед слов’ян, як у Польщі, так і на Русі чи в Чехії, володар не мав великої самостійної авторитарної влади:
«Король чи князь із сильною одноосібною владою — це, радше, германська традиція. У слов’ян велику роль відігравали віче та рада старійшин. Болєслав Хоробрий намагався це змінити, бо прагнув європеїзувати Польщу. Він хотів нав’язати західні зразки, які були йому вигідні, бо прагнув здобути всю владу для себе. Він не бажав ділитися владою з братами. На Русі була схожа проблема, коли брати між собою воювали, позаяк у слов’ян не існувало традиції, що старший син успадковує всю владу».
Історик зазначає, що коронація 1000 року не була визнана у Священній Римській імперії, у Німеччині чи в Італії:
«Болєслава там не визнавали королем. Проте його таким вважали всередині Польщі. І це було важливо, бо завдяки цьому він міг нав’язувати свою волю і мати сильнішу позицію, ніж це було заведено у слов’ян — тут він був королем. Він сам себе таким вважав і карбував монету, де було зазначено, що він король — "Rex Boleslaus". І це, власне, була коронація 1000 року».
Натомість, дослідник відзначає, що коронація 1025 року мала міжнародний аспект і утвердила його статус в очах тодішніх європейських володарів:
«Коронація 1025 року мала велике значення за кордоном, бо цісар, Папа й інші не визнали церемонії 1000 року, але визнали ту, яка відбулася у 1025 році. І лише тоді виникло Польське королівство, лише тоді іноземні хронікери, передусім у Священній Римській імперії та Італії, а згодом і французькі, почали вести мову про Польське королівство — "Regnum Poloniae".
Таким чином, було дві коронації Болєслава Хороброго. Перша, з 1000 року, мала внутрішнє значення, а друга, з 1025 року, — для закордону і міжнародних відносин».
Дослідник додає, що шлях Болєслава, сина Мєшка І, до королівської корони був важким і тернистим. Він не обов’язково мусив стати спадкоємцем свого батька, бо мав конкурентів в особі братів, які були дітьми його мачухи:
«Він був змушений ділитися владою із синами Оди. Він сам був сином першої дружини Мєшка, чеської князівни Дубравки. Мєшко згодом узяв другу дружину — німкеню Оду, яка народила синів. Згідно зі слов’янською традицією Болєслав повинен був поділитися владою з ними. Але він прогнав своїх зведених братів і взяв владу в свої руки одноосібно. Після цього Болєслав хотів гарантувати цю владу своєму сину, Мєшкові ІІ. Хоча мав і інших синів, та він не бажав, щоб вони ділили владу».
Боровський пояснює, що побудова Польського королівства була серйозним викликом, бо до цього не існувало тяглої державної традиції:
«На сході, на землях, де постала Польща, так само, як на Русі, не існувало традиції великих і сильних держав. Якщо на Заході існувала Римська імперія, то тут, на теренах Польщі, великої держави ніколи не було. Були племена, невеликі спільноти, але не було стабільної державності. Це вимагало величезних дипломатичних зусиль, воєн, а також господарських змін.
Правління Болєслава Хороброго — це час великих економічних перетворень. На польських землях постає сильна держава там, де раніше її не було».
Як говорить Томаш Боровський, Болєслав Хоробрий був жорстокою людиною, підступним та дуже далекоглядним:
«Нам відомо, що він вів війни з усіма сусідами протягом свого панування, зокрема з Руссю. В Україні, напевно, знають, що він спалив Київ. Щодо наших сусідів прусів, які вже існували тоді як плем’я, що жило на території сучасних Мазурів, — Болєслав проводив агресивну політику. Його характеризувала жорстокість як щодо жінок, так і чоловіків. Болєслав також запроваджував примусову християнізацію. Водночас у нього була далекоглядність і розуміння ваги інституцій. За його часів було створене Ґнєзненське архиєпископство, якому вже понад 1000 років. Таким чином, це був видатний, але водночас жорстокий і бездушний володар».
У контексті заснування Ґнєзненського архиєпископства треба згадати винятково важливу постать для Польщі та її християнізації — єпископа Праги Войцєха. Болєслав проявив неймовірну інтуїцію, підтримавши його місію християнізації прусів, яка закінчилася мученицькою смертю Войцєха у 997 році. Болєслав викупив тіло єпископа у прусів, які його вбили. Якщо вірити хронікам, він заплатив стільки золота, скільки важило тіло небіжчика. Тіло Войцєха було поміщено у кафедральному соборі Ґнєзна, де зберігалося як реліквія.
Войцєха було канонізовано у 999 році Папою Сильвестром ІІ. Це була перша в історії латинської Церкви канонізація, здійснена безпосередньо Папою, що стало переломним моментом у процедурі визнання святих. До того такі рішення ухвалювали місцеві єпископи.
Ініціатором канонізації виступив імператор Священної Римської імперії Оттон ІІІ, який, зворушений мученицькою смертю Войцєха у 997 році, звернувся до Папи з проханням проголосити його святим. Варто зазначити, що імператор раніше затвердив Войцєха на посаді єпископа Праги й був із ним у тісних приятельських відносинах.
У 1000 році Оттон ІІІ здійснив паломництво до Ґнєзна з метою вшанування пам’яті святого Войцєха. Його метою було отримати мощі святого. Проте Болєслав Хоробрий передав йому лише одну реліквію — руку Войцєха. Згодом її частини були розміщені в різних місцях: одна — в Ахені, інша — в римській церкві на острові Тиберіна. Культ Святого Войцєха став наріжним каменем престижу влади Болєслава Хороброго.
Ось що розповідає Томаш Боровський про зв’язок єпископа Войцєха з володарем Ґнєзна і долею Польщі як королівства:
«Співпраця між єпископом Войцєхом і майбутнім першим польським королем заклала фундамент Польщі як держави. Болєслав далекоглядно шукав шанованих і впливових на Заході людей та намагався залучити їх на свій бік. Єпископ Войцєх, який ще тоді не був святим, користувався повагою Папи, його шанував імператор. Тому Болєслав, прагнучи здобути його прихильність, фактично «купував» доступ до очей і вух західних можновладців. Оттон ІІІ приятелював із Войцєхом. І тому, здобувши його прихильність, Болєслав отримував підтримку в очах імператора».
Історик відзначає, що авторитет ґнєзненського володаря став ще більшим після того, як він переніс рештки єпископа Войцєха до свого осередку:
«Викупивши тіло Войцєха, Болєслав створив у Ґнєзні його санктуарій, що стало місцем паломництва. Саме туди вирушив Оттон ІІІ, зміцнюючи тим самим позицію Польщі в уяві західного світу. Це було дуже важливо, бо раніше цей світ закінчувався далеко на заході. Хоробрий прагнув довести, що Польща теж є частиною Заходу, і цій меті служили реліквії святих. Місця їх зберігання стали центрами паломництва».
Важливо сказати, що в «Житії Святого Войцєха» вперше з’являється назва «Польща». Історик розповів про значення й походження цього поняття, яке дало ім'я новій країні, новій державі:
«У давнішій польській історичній науці вважали, що етимологія слова "Польща" походить від слова "поле" — місця праці й обробки землі селянами. Проте це — неправда. У ХІ столітті поняття "поле" означало цивілізовану територію. Таким чином, "Польща" означала цивілізовану, християнську землю. Коли Болєслав Хоробрий називає своє королівство "Польщею", він цим підкреслює, що це цивілізована, християнська держава».
Варто додати, що Болєслав Хоробрий прагнув також показати себе як хрестителя Польщі. Хоча хрещення на польських землях відбулося ще в 966 році за його батька Мєшка І, однак Томаш Боровський звертає увагу, що справжня християнізація інтенсифікувалася саме за Болєслава:
«Наприклад, свідченням християнізації є поховання. До християнства слов’яни спалювали тіла померлих, а з прийняттям віри почали викопувати могили. В ХІ столітті, за часів Болєслава, таких поховань ми знаходимо набагато більше. На виставці в нашому музеї можна побачити натільні хрестики — прості, олов’яні, які не були коштовними виробами, однак свідчать про реальну віру. І таких знахідок у ХІ столітті чимало, що свідчить про активну християнізацію за правління Болєслава Хороброго. Водночас він не применшував заслуг свого батька: їхні звершення взаємно доповнювали одне одне».
Період правління Болєслава Хороброго збігся з пануванням на Русі двох видатних володарів — Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Дослідник так охарактеризував відносини Болєслава з Руссю:
«Болєслав правив понад 30 років, і його ставлення до Русі змінювалося. Спершу він сприймав Володимира Великого і Ярослава Мудрого як суперників. Згадаймо його похід на Київ у 1018 році й захоплення київської князівни Предслави. Проте вже його син, Мєшко ІІ, зрозумів, що протистояння не приносить вигоди ані Ґнєзну, ані Києву. Почалася нормалізація відносин: укладається династичний шлюб польської принцеси Гертруди з київським князем Ізяславом Ярославичем.
Загалом у ХІ столітті було укладено кільканадцять шлюбів між Рюриковичами й П'ястами. Деякі історики навіть вважають, що ці династії фактично об'єдналися через численні родинні зв'язки».
Здається неймовірним, але Болєслав Хоробрий здобув корону за кілька місяців до смерті у червні 1025 року. Чи можна сказати, що це було його головною метою ще з часу сходження на трон після смерті Мєшка І? Думка Томаша Боровського:
«Мені здається, що це не перебільшення. Справді, здобуття статусу королівства було однією з найголовніших політичних цілей Болєслава Хороброго. На особистому рівні він вважав себе королем уже з 1000 року: карбував монети з титулом "король". Для поляків він уже тоді був королем, але необхідно було міжнародне визнання, щоб поставити Польщу на один рівень із Францією, Англією та іншими західноєвропейськими монархіями».
Принагідно Томаш Боровський звертає увагу на важливий аспект:
«Польща мала короля дуже недовго. Болєслав невдовзі помер, а його син Мєшко ІІ змушений був утікати з країни. Третім королем став Болєслав Сміливий у 1076 році, але і він невдовзі був змушений залишити трон. Після цього Польща залишилася без короля майже на 300 років — аж до коронації Пшемисла ІІ у 1295 році. Його також убили невдовзі після коронації.
Таким чином, упродовж трьох століть Польща мала короля лише 10 років. Але навіть без короля Польща залишалася королівством — Regnum Poloniae. Це визнавали іноземні джерела. Саме в цьому й полягав успіх коронації 1025 року. Польща залишалася королівством незалежно від особистостей її володарів — сильних чи слабких».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник