За межами Польщі після Другої світової війни, в еміграції, утворилися два потужні інтелектуальні осередки, які суттєво вплинули на уявлення про те, якою може бути демократична Польща, відкрита до діалогу. Один із них — у Літературний Інститут у Мезон-Ляффітт, що видавав щомісячник «Культура», інший — «Радіо Вільна Європа», мовив із Мюнхена. Про їхню спільну мету і відмінні шляхи та засоби розповів журналіст, керівник Архіву Польського радіо Анджей Мєтковський. З 1976 року Анджей Мєтковський співпрацював із Комітетом захисту робітників (KOR), був членом Студентського комітету Солідарності (SKS) у Кракові. З 1981 року — в еміграції працював у Польській секції Радіо Вільна Європа. Окрім цього був кореспондентом BBC і Deutsche Welle, співпрацював із Комітетом Солідарності в Парижі та Брюсселі, а також з видавництвами Puls і Polonia в Лондоні. Підготував низку програм до польського телебачення і радіо про Літературний Інститут і «Радіо Вільна Європа». Співавтор програми Ślady pamięci на Другому каналі Польського радіо.
— Творці Літературного Інституту і Радіо Вільна Європа — Єжи Ґедройць і Ян Новак-Єзьоранський не повернулися до комуністичної Польщі, адже обидва були переконаними противниками радянського панування в Центрально-Східній Європі і обидва обрали для себе діяльність, котру Ґєдройць сформував як «боротьба словом» на заході. Попри те, що обидві структури функціонували приблизно в один і той самий час і мали дуже подібні цілі, їхні шляхи і ідеї нерідко розходилися. Що їх поєднувало, а що навпаки, була відмінним?
— Це запитання постійно з’являється у різноманітних дослідженнях уже багато років. Я би сказав, що найважливішою спільною рисою «Радіо Вільна Європа» та Літературного Інституту, «Культури» було те, що на чолі обох цих інституцій стояли двоє великих поляків, великих патріотів, цілковито відданих своїй справі. Кожен із них відповідав за іншу ділянку цього фронту психологічної війни, адже це справді була психологічна війна, і кожен виконував свою роль неперевершено. Радіо «Вільна Європа» мало загалом п’ятьох директорів, але насамперед асоціюється з Яном Новаком-Єзьоранським, який його заснував, сформував і керував ним протягом майже чверті століття. Літературний Інститут, паризька «Культура», від початку й до кінця керувалися Єжи Ґедройцєм. Після його смерті Інститут ще деякий час очолювали пані Зофія Герц і брат Єжи — Генрик Ґедройць, але насправді початок і кінець паризької «Культури» нерозривно пов’язані з життям Єжи Ґедройця. Отже, головна подібність — це двоє великих поляків. Друге — обидві інституції в найважчі часи, в період холодної війни, в добу «залізної завіси», яка, як сказав Черчилль, тягнулася від Щецина до Трієста на Адріатиці, намагалися створити альтернативу для суспільства, якому «затикали рота і вуха». Єжи Ґедройць очолював видання виняткове, яке, однак, було спрямоване радше до еліти, виходило тиражем у кілька тисяч примірників, його контрабандно ввозили й читали. Кожен примірник, який потрапляв до Польщі, мав десятки читачів — і в партійних колах, і серед опозиції: «Культуру» читали всі. А згодом, після 1989 року, вислів «я виріс на Культурі» повторювали як Лех Валенса, так і Александер Квасьнєвський, Адам Міхнік, а також представники ліберального крила Центрального Комітету партії. Утім, це справді було елітарне видання, особливо в другій половині 1970-х. Його передруковували в Польщі в Drugim obiegu wydawniczym, тобто — у самвидавах, підпільних виданнях. І тоді охоплення журналу було незрівнянно ширшим. Передруковували цілі номери, але найчастіше — найважливіші тексти. Наприклад, тези Лєшека Колаковського «Про надію і безнадію», або есей Солженіцина «Жити не по брехні». Це були тексти, які мали величезний резонанс.
Ян Новак-Єзьоранський
— Можливості і переваги радіо Ян Новак-Єзьоранський, вірогідно, мав можливість оцінити під час своєї діяльності на підпільному радіо «Блискавиця» під час Варшавського повстання, де він був диктором, а також автором текстів. Це була одна з ключових інформаційних ланок спротиву. Таким «голосом свободи» для багатьох поляків по той бік «залізної завіси» стало і «Радіо Вільна Європа»?
— «Вільна Європа» була радіо, що з самого початку мало амбіції масового охоплення слухачів. Його задумали наприкінці 1940-х американські фахівці, що зналися на темі психологічної війни і від початку називали surrogate radio, тобто радіо-заміна. Із появою Польської секції радіо мало замінити полякам у країні єдине доступне їм джерело інформації — комуністичне радіо, яке було цензуроване. Це мало бути радіо, якого вони не мали: вільне, без цензури, спрямоване до найширшої аудиторії. Це були політичні передачі для тих, кого цікавила політика. Була також величезна кількість культурних, літературних і релігійних програм, передачі для мешканців сіл, для молоді з музичним акцентом, тобто для прихильників усіх політичних поглядів. Редакція була різноманітною і в політичному, і в професійному сенсі. Це було радіо справді широкого охоплення. Його слухали мільйони. І саме в охопленні й масштабі дії полягала принципова відмінність ролі Яна Новака-Єзьоранського від Єжи Ґедройця. Водночас їх об'єднувала відповідальність за кожне слово, а, оскільки як я сказав «Радіо Вільна Європа» слухали мільйони, вона була величезною. Обидва, Ян Новак-Єзьоранський і Єжи Ґедройць працювали над досягненням спільних завдань, але між ними постійно існував певний конфлікт. Ґедройць прагнув швидше, сильніше, безкомпромісніше. Натомість Новак-Єзьоранський, який колись був солдатом Армії Крайової і свідком трагічних подій Варшавського повстання, був обережнішим, бо боявся ескалації. Також цю свідомість мали і його заступники, а також колеги з «Радіо Вільна Європа» Тадеуш Женчиковський і Анджей Цельт. Вони гостро усвідомлювали трагедію Варшавського повстання і відповідальність за свої дії у такі переломні моменти, як 1956 рік, коли на кону стояла доля Польщі. Радянська делегація з Хрущовим прибула до Варшави.
— Ці політичні події відомі як «Польський Жовтень» сталися після XX з'їзду КПРС. Цей період характеризувався відходом від сталінізму і відносною політичною лібералізацією.
— Але якось так сталося, що цей радянський удар, цей піднятий кулак над Польщею завис, але влучив у Будапешт. Пізніше говорили, що достатньо порівняти радіопередачі угорської та польської редакцій «Радіо Вільна Європа», щоб зрозуміти, чому так сталося. Тому поляки намагалися пом'якшити настрої, знизити тон, заспокоїти. У цей момент, на думку Новака-Єзьоранського, найгіршим сценарієм було б, якби люди вийшли на вулиці. У перші миті робітничого повстання в Познані він був наляканий. Він вважав, що це може закінчитися морем крові. Натомість угорці були менш стримані і після 1956 року з’явилися голоси та дослідження, які стверджували, що політика угорської радіостанції, можливо, не змогла зупинити те, що зупинити було можливо. Такі є подібності та різниці між «Радіо Вільна Європа» та паризькою «Культурою». Вони співпрацювали між собою. Співпраця ця була багатогранною, політичною, кулуарною. Вони інформували одне одного. Інформація, що надходила до Літературного Інституту з Польщі, особливо вже в 70-х роках, коли виникла опозиція, копіювалася та передавалася в Мюнхен, а в зворотному напрямку «Культура» мала повний доступ до редакційних матеріалів «Радіо Вільна Європа». Що цікаво, матеріали, що видавалися в «Культурі», читалися в ефірі «Радіо Вільна Європа», і це була також дуже важлива форма співпраці, яка радикально збільшувала охоплення думки Єжи Гедройця та його політичної філософії. Наклад «Культура» складав кілька тисяч екземплярів, що переправлялися до Польщі в 60-х роках — можливо, тисяча, можливо, півтора. Точної цифри немає, але це був такий масштаб накладу «Культури». Натомість прочитана думка, прочитана стаття в ефірі «Радіо Вільна Європа» здобувала мільйонні охоплення, тож це було своєрідним підсилювачем і для еміграційних видавців, насамперед саме «Культури», але також для «Пульсу Лондона», додатку, який виходив у Лондоні серед опозиційних середовищ на еміграції. А потім, коли в Польщі почали з'являтися осередки незалежної думки і на Захід почали доходити публікації з самвидаву, «Радіо Вільна Європа» мала цілі блоки, присвячені прочитанню публікацій, що надходили з країни, незалежних видань.
— Літературний Інститут був заснований в Італії, а згодом Ґедройць почав шукати інше місце, і вже тоді редакція перенеслася до Парижа, а пізніше — до Мезон-Лаффітт. А чому ж «Радіо Вільна Європа», зокрема, Польська секція розташовувалися в Мюнхені? Чому була обрана ця локація?
— Ян Новак-Єзьоранський був дуже незадоволений розташуванням «Радіо Вільна Європа» у Мюнхені. Там була не лише польська редакція, а ціла європейська мережа. На початку там діяли редакції: чеська, угорська, болгарська, румунська. Згодом доєдналося «Радіо Свобода» з російською, українською редакціями, а також редакціями балтійських країн. Чому саме Мюнхен? Тому що політично було неможливо розмістити це радіо деінде. Його фінансував Конгрес Сполучених Штатів, а насправді, до 70-х років, Центральним розвідувальним управлінням із бюджету американського Конгресу. Радіо, яке працює без контролю країни, на території якої воно знаходиться, і фінансується американцями, та мовить до політично й військово ворожого блоку, — це була політична операція. Жодна країна не погодилася б на ведення такої радіооперації зі своєї території без державного контролю. У Франції та Британії це було виключено, якщо я правильно пам’ятаю, з конституційних причин, оскільки в їхніх конституціях були положення, які унеможливлювали мовлення державного медіа з іншої країни, ще й незрозумілими мовами. Це було просто неможливо. Оскільки Німеччина після Другої світової війни перебувала під контролем союзників, а Баварія, Мюнхен, були в американській зоні впливу, можна сказати окупаційній, тож ніхто не питав у німців дозволу. Просто встановили там радіопередавачі і радіостанції. Німці зовсім не були від цього в захваті, і неодноразово намагалися ліквідувати її, закрити або перенести з території Німеччини. Іншими країнами-партнерами були Португалія та Іспанія генерала Франко, які погодилися на розміщення передавальних антен із пропагандистських міркувань. Не хочу зосереджуватися на питаннях фізики і коротких хвиль, на яких мовила Вільна Європа, але це була дуже добра локація. Звідти, з місцевості Ла-Плайя, зокрема, сигнал йшов на схід, він відбивався від атмосфери й повертався до слухачів. Можливо, там можна було б розмістити студію, але це було б дуже непрактично. Якщо поглянути на мапу, де знаходиться Піренейський півострів, то очевидно, що важко було б уявити собі ефективний контакт із людьми, які прибували зі Східної Європи до Франції, до Британії, до Німеччини хоч на короткий час. А такий контакт був необхідний, щоб радіо залишалося «живим», щоб підтримувало зв’язок із тими, хто приїжджає. Це було дуже небезпечно для самих відвідувачів, але це все ж відбувалося. Відбувалися офіційні виїзди, делегації, поїздки спортсменів, музичних колективів. «Вільна Європа» завжди була десь поруч, завжди була присутня. До речі, поруч були й представники Єжи Ґєдройця, з книжками, які передавали нелегально для перевезення в Польщу. Ґєдройць перш за все отримував інформацію, що надходила з країни, вслуховувався в політичний пульс Польщі, пульс на Віслі, але також прокручував книги, які перевозилися до Польщі. Люди з «Вільної Європи» в основному збирали інформацію. Можна поставити питання: як «Вільна Європа» була настільки добре поінформована, якщо між нею та країною, з якої велося мовлення, була залізна завіса? Саме тому, що американці вклали величезні кошти в створення в Західній Європі та західному світі такої інформаційної інфраструктури, інфраструктури, що стосується збору інформації. Щось на зразок «білого» розвідувального агентства. У кожному великому місті, в моменти пікової активності, в двадцяти кількох західних столиці світу були інформаційні кореспонденти, чиїм завданням було зустрічатися з людьми, що приїжджали з Польщі. А якщо вони зустрічалися з кимось вже кілька разів, то такі контакти були засновані на довірі, анонімно, без вказівки імен, і вони вибивали від них усі можливі відомості про політику, соціальне життя, економічну ситуацію, бідність, дефіцит, і, перш за все, про соціальні настрої. Уся ця інформація потрапляла з цих двадцяти кількох центрів до одного пункту в Мюнхені, який називався Центр оцінки. Очолював його Казімєж Заморський, який був знайомий з польською інформацією. Казімєж Заморський був поза польським відділом і підпорядковувався безпосередньо американцям. Центр оцінки мав завдання збирати ці відомості, консолідувати їх, агрегувати та класифікувати за категоріями. Ті, що були достовірні, могли йти на ефір, якщо їх підтверджували в кількох джерелах. Зовсім неймовірно, до смітника. Для перевірки відкладалося вбік і чекали додаткового підтвердження з іншого джерела або спростування. І так, після років такої кропіткої роботи, а слід пам'ятати, що часи були до комп'ютерні, усе це відбувалося на паперах, на картках, бази даних існували, але це були картотеки, це були картки.
— Цей архів містить понад 10,5 мільйона сторінок та більше ніж 100 000 аудіозаписів, що охоплюють період з 1950-х до 2006 року.
— На кожну людину, про яку сказано щось цікаве з Польщі, створювалася картка. Це міг бути звичайний працівник партійного апарату в Сувалках або в Малькіні, який раптом отримав підвищення або чимось виокремився. Для нього одразу створювалася картка, і потім, якщо це ім'я знову з'являлося де-небудь, в якихось відносинах, в якихось газетних статтях, у радіоперехопленні, бо ж і слухали передачі Польського радіо, то ці картки доповнювалися. І раптом ставалося так, що через кілька років така людина, маловідома, невідоме ім'я, стає членом Центрального Комітету або заступником члена ЦК. Ніхто не знав, хто це. «Вільна Європа» знала, тому що мала ці картотеки. У певний момент воно стало одним з найважливіших центрів совєтології, а, можливо, ширше — знань про Центральну та Східну Європу. З певного часу кожен дипломат, кожен західний дипломат, який отримував призначення до Східної Європи, вирушав на кілька днів до «Вільної Європи», щоб зануритися в ці знання, в цей світ агрегованої інформації, щоб отримати брифінг, бо, звісно, з цих матеріалів створювалися різноманітні внутрішні бюлетені, бюлетені, які розповсюджувалися в академічних центрах, в політичних центрах. У Міністерстві закордонних справ Франції чи Великої Британії публікації «Вільної Європи» були постійно присутні. Регулярні бюлетені — економічні, політичні, персональні, оцінки, спекуляції, політичні аналізи. Тому з часом це радіо перетворилося на величезну машину, спеціалізовану саме на східній тематиці, без якої дипломати чи західні журналісти, мабуть, не уявляли собі функціонування.
Христина Срібняк