Протягом десятиліть Радіо Вільна Європа, Бі-Бі-Сі та Міжнародне французьке радіо були єдиним голосом правди, який доносився до комуністичної Польщі. Влада всіляко намагалася обмежити доступ до нецензурованих новин. Практично весь час існування Польської Народної Республіки влада глушила іноземні радіостанції і погрожувала полякам репресіями за їхнє прослуховування: звільнення з роботи чи виключення з університету, або тюремне ув'язнення «за поширення ворожої пропаганди». Однак «голос свободи» з Мюнхена пробивався крізь радянські глушилки.
Не послаблювалася ця роль Польської секції і у 1970-х роках. Радіо Вільна Європа прагнуло стати альтернативою державним ЗМІ Польської Народної Республіки, надаючи слухачам об'єктивні новини та аналізи. Популярні програми пропонували критичний погляд на дії тодішньої польської влади. Радіо активно виступало на захист переслідуваних опозиціонерів, інформувало про їхні арешти, судові процеси і вироки.
Після запровадження воєнного стану в Польщі у 1981 році польський журналіст Анджей Мєтковський (нині — керівник Архіву Польського радіо) емігрує на захід Європи і стає, серед іншого, кореспондентом Польської секції Радіо Вільна Європа. Після повалення у Польщі комуністичного режиму Анджей Мєтковський був директором варшавського бюро Польської секції Радіо Вільна Європа у 1989-1996 роках.
— Співпрацювати з Радіо Вільна Європа ви почали ще до еміграції, а вже пізніше стали штатним журналістом. Яким була Польська секція Радіо Вільна Європа у 1980-х?
— У цей час на радіо почали приходити в основному люди, які емігрували з Польщі і залишилися на Заході. Старші працівники зазначали, що це змінює ДНК радіостанції, яка вже мовить інакше. Дехто сприймав це як закид, інші казали, що без змін радіо залишилося б запорошеним, що мова змінюється, і нова інформація, яка надходить з Польщі до вільної Європи, є безцінною. І цей кровотік потрібно підтримувати і прокачувати.
З певного моменту, коли була заснована «Солідарність», і в країні з'явилися тисячі підпільних видань, радіо стало фактично передавальним паском між самвидавом, опозицією і слухачами в Польщі. Аж до скасування цензури після змін у 1989 році «Вільна Європа» виконувала роль ретранслятора змісту емігрантських видань. Паризька «Культура», лондонський «Пульс», книжки, видані в еміграції, котрі були заборонені в Польщі, потрапляли на хвилі «Вільної Європи». Зокрема, тексти Казімєжа Орлоша, Марека Новаковського, Збіґнєва Герберта. Можу ще згадати ім'я Ярослава Марека Римкєвича та багатьох інших.
Тож роль «Вільної Європи» в трохи зміненому вигляді залишилася фактично тією ж самою. В Польщі вже всі знали про її існування, вона більше не була «забороненим продуктом». За прослуховування «Вільної Європи» вже не загрожували репресії, як на початку 1950-х років, коли за донос можна було потрапити за ґрати.
Згадайте, «Вільна Європа» почала мовлення з Мюнхена 3 травня 1952 року, тому що раніше вела мовлення з-за океану, але в Польщі про це практично не було відомо. Знадобилися історичні події, такі як смерть Сталіна у березні 1953 року або втеча полковника Юзефа Святли, який восени 1954 року розкрив себе в Америці та почав транслювати свої програми за завісою безпеки.
Це були трансляції, які робили шепіт пропаганди «Вільної Європи» в Польщі дедалі ширшим. Люди слухали, дзижчання глушилок, яких спочатку не було, бо влада не знала, що потрібно глушити, це дзижчання глушилок доносилося вечорами з-за вікон та дверей, і у 80-х роках усі слухали «Вільну Європу» в колах мислячих людей, цікавлячись тим, що відбувається.
— Не можна не згадати, що свобода слова, яку обстоювало Радіо Вільна Європа через майже 80 років зустрілася із новою кризою. Низка рішень адміністрації Дональда Трампа на початку 2025 року, спрямованих на обмеження фінансування та діяльності державних медіаорганізацій, включаючи Радіо Свобода.
— Для мене ці рішення, прийняті у Вашингтоні, є ознакою повного нерозуміння, не хочу вживати гучних слів… Але це повне нерозуміння важливості інструментів «м'якої сили», як кажуть самі американці, або м'яких інструментів міжнародної політики. Американці створили ці радіостанції наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років. Вони відіграли стабілізуючу роль і дозволили суспільствам у комуністичних країнах виживати протягом кількох десятиліть за рахунок невеликих бюджетів, тому що не вдаючись в цифри минулих років, можна сказати, що це було найкраще вкладення американських грошей за часів Холодної війни.
Без порівняння, це лише частка військових інвестицій США. І нині, звісно, вже немає сенсу для радіо «Вільна Європа» в Польщі, в найближчих до неї країнах, таких як Чехія чи Угорщина, але Росія, Україна, Балканські країни, центральний Близький Схід, з мовленням іранською, іракською, племінними мовами, мовлення на Пакистан, мовлення на Афганістан потребують.
Для оточення Трампа заявити, що часи Холодної війни закінчилися, радіо не потрібне — це просто ознака невігластва. Вони не знають, чим займається це радіо, не знають, для кого воно мовить, і не мають жодних підстав коментувати його діяльність, але, на жаль, вони мають владу, надану їм політичним вибором, і роблять цим величезну ведмежу послугу, так само як і ліквідацією таких інституцій, як USAID, відповідальних за надання допомоги по всьому світу.
Можливо, ця допомога була не оптимально розподілена, такі речі регулюються, коригуються, виправляються. Підривати цілі інституції — це, як на мене, просто безвідповідально по відношенню до людей, які сьогодні живуть в умовах режимів, де немає свободи слова, і безвідповідально по відношенню до майбутніх поколінь, в тому числі і до самих американців, тому що Америка в розхитаному світі теж не буде в більшій безпеці. А ліквідація «Радіо Свобода», «Радіо Вільна Азія», «Радіо Вільна Європа», програм, що віщають на Кубу, «Голосу Америки», — це безвідповідальність.
— Пане Анджею, паралельно із Радіо Вільна Європа ви співпрацювали і мали тісний контакт з «Культурою».
— Знайомство з людьми з кола паризької «Культури» я вважаю найбільшим, найпрекраснішим, що сталося зі мною в минулому. Це був не лише Єжи Ґедройць, але й Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, Юзеф Чапський, Костянти Єленський, Міхал Геллер, Ян Лєбенштейн. Можна продовжувати і продовжувати. Це були великі імена, великі постаті, чий внесок у польську культуру був неоціненним, що сприймалося на той час як суспільне благо.
Мої перші кроки в паризькій «Культурі» були такими: щодня я мав отримувати список передплатників у всьому світу. Я пакував їх і відправляв з поштового відділення. Ця співпраця тривала. Я відчував, що маю привілей, привілей бути в певному колі людей, які мають постійні стосунки з цим центром.
Я вважаю це чудовим досвідом для себе. У Парижі я також працював з осередком, створеним російськими дисидентами, зокрема, Володимиром Буковським. Організація називалася «Інтернаціонал опору». Мені вдалося заохотити Юзефа Чапського, а також Ґедройця до тісної співпраці з цією інституцією. Це була така платформа для обміну політичними ідеями та співпраці між емігрантами з комуністичних країн.
Я тільки потім сам дізнався, наскільки багато таких країн було, країн комуністичних або тих, що перебувають під впливом Москви. Це були дуже екзотичні країни, якісь в Африці, якісь в Південній Америці. Ми багато дізналися один про одного, а вони — про «Солідарність». Цікаво було організувати акцію протесту поляків проти смертних вироків, винесених Фіделем Кастро профспілковим діячам на Кубі, до того ж спровокувати реакцію в екзотичних країнах на підготовлений суд над активістами Комітету оборони робітників, Комітету Суспільної Самооборони (KOR) та лідерами «Солідарності», яких тоді ув’язнили на вулиці Раковецькій.
Протести були поширені, зокрема, серед кубинської опозиції. Армандо Вальядарес, поет, який тоді вийшов з в'язниці, організовував такі протести. Тож Ґедройць був дуже «за». Ґедройць активно підтримував інтернаціоналізацію нашої діяльності, розширення цієї платформи. Він разом з Герлінгом Ґрудзінським та Юзефом Чапським були членами редакційної колегії щоквартальника «Континент», який видавався в Парижі російською мовою Володимиром Максимовим. Тож вони знали, що «опозиціонери, антикомуністи всіх країн, об'єднаймося» — це їхнє гасло, закодоване в їхніх ДНК.
— Що сталося з архівам Польської секції Радіо Вільна Європа після закриття у 90-х? Я знаю, що завдяки вашій відданості справі Польське радіо запустило спеціальний спеціальний портал Radia Wolności, де можна почути архіви цього радіо. Як вдалося отримати ці записи для Польщі?
— Під час закриття Польської радіостанції в Мюнхені і перенесення радіомовлення до Праги, архіви перевезли до Інституту Гувера в США. Завдяки втручанню Яна Новака-Єзьоранського, перш ніж ці плівки попливли за кордон, з них були виготовлені копії, також на магнітній стрічці, і відправлені до Центру механічної документації у Варшаві, тобто до державних архівів. І кілька років тому Польське радіо створило цифрові копії з цих плівок. Вони були оцифровані. Це був 2012 рік, і тоді ми створили платформу «Радіо Свобода» на Польському радіо, де ви можете прослухати 27 000 записів, близько півмільйона хвилин з архіву «Вільної Європи».
Існує проста пошукова система, можна орієнтуватися за назвою, можна орієнтуватися за темою, і в інтернеті ці звуки є. Але вони заслуговують на кращі механізми пошуку, тому що трохи застарілі. В 2012 році створені, а сьогодні вже 2025, це вже значно застарілі інструменти. Я вірю, що будуть створюватися нові версії. З іншого боку, будь-хто, хто цікавиться історією «Вільної Європи», мушу одразу сказати: це не повна історія «Вільної Європи», це 10-20 відсотків, які збереглися, тому що не все було заархівовано, плівки були дорогими, одні й ті самі передачі записувалися з дня на день на одні й ті самі плівки.
Якщо хтось надсилав в ефір факти про подію, що формує громадську думку, про велику політичну передачу, то наступного дня, швидше за все, на тій самій плівці записували наступну передачу. Отже, так воно було, не все збереглося, але польські архіви «Вільної Європи» є найбільшими з тих, що збереглися, наскільки мені відомо, тому ми можемо сьогодні радіти, що здатні слухати, як звучав Вітольд Ґомбрович у 1950-х роках, як записували свої передачі Чеслав Мілош, Казімєж Вєжинський, Ян Лєхонь, Юзеф Вітлін — великі імена польської еміграції, записані на магнітофон.
Христина Срібняк