Поняття «Русь» — одне з найзагадковіших і найдискусійніших у східноєвропейській історії. Його етимологія та значення зазнавали численних трансформацій залежно від доби, політичного контексту й ідеологічних проєктів.
У добу Київської Русі це слово означало державу, династичну спадщину Рюриковичів та етнополітичну спільність. Однак уже в пізньому середньовіччі воно набуває полісемантичного характеру — «Русь» як віра, територія, народ і культурна спадщина. Тим часом назва «Україна» датується 1187 роком у літописі як окреслення порубіжжя Київщини й військового кордону зі світом половців-кочівників, в умовах розпаду Русі на князівства починає співіснувати з терміном «Русь».
Після занепаду Київської Русі Московське князівство почало висувати претензії на спадщину Давньої Русі, намагаючись представити себе єдиним її правонаступником. Москва активно формувала імперський міф про «Третій Рим», привласнюючи культурну та історичну спадщину Києва. Це стало основою для її імперської ідеології, яка знецінювала самобутність української історії.
Водночас українські землі розвивали власну традицію, зокрема через Галицько-Волинське князівство, а пізніше — козацьку державу. У XVII–XVIII століттях, попри політику русифікації, починає формуватись новий український національний проєкт, який стає модерним в ХІХ столітті. Він базувався на усвідомленні окремішності української мови, культури, історії та права на власну державність.
Значну роль у цьому відігравали діячі українського національного відродження, як-от Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Володимир Антонович. Ідеї національної єдності поширювались серед інтелігенції, селянства та козацтва.
У XIX столітті українська ідентичність ставала все чіткіше вираженою, попри спротив імперських центрів — як російського, так і австрійського. Українці все більше починали усвідомлювати себе окремим народом із власною історичною місією. У XX столітті ці процеси дали поштовх до боротьби за незалежність. Таким чином, український національний проєкт став відповіддю на імперські зазіхання Москви на історичну та культурну спадщину Русі.
Нещодавно у Варшаві в Центрі Мєрошевського відбувся круглий стіл дослідників, на якому професор Андрій Заярнюк з Університету Вінніпеґу представив генезу поняття «Русь» в модерну добу, його місце і роль в історії українського національного руху. Виступ відбувся у рамках презентації його роботи над проєктом «Еволюція понять в польсько-українському діалозі в 1831-1918 роках», який реалізує Центр Мєрошевського. Проєкт гуртує дослідників з Польщі, України та інших держав. Його кінцевим плодом буде публікація опрацювання ключових історично-культурних понять з минулого Польщі і України.
Ось що професор Андрій Заярнюк каже про генезу значення терміна «Русь», який згодом у ХІХ столітті, в добу націоналізмів, втрачає свою уніфікованість та поступово переростає в модерний український національний проєкт.
«XVII століття, ймовірно, було апогеєм поняття «Русь» у контексті Речі Посполитої — польсько-литовської держави. Існувало кілька варіантів його вживання. Це могла бути етноконфесійна спільнота — народ східного, візантійського обряду, але також — це була й територія, край.
Після Люблінської унії 1569 року — це в основному землі середньовічної Русі, що опинилися у складі Королівства Польського. Жодна окрема група не могла вважати Русь винятково своєю. Козацький народ висував претензії на Русь.
Було й шляхта руського походження. Такі ж претензії висували міські інтелектуали, представники духовенства XVII століття, які не були ні православними, ні уніатами — але водночас ототожнювали себе з Руссю».
Як відзначає дослідник, з настанням XVIII століття ситуація змінюється:
«Ми спостерігаємо занепад поняття «Русь» як поняття землі, так і поняття народу в межах Речі Посполитої. Починаючи з другої половини XVII століття, з’являється серйозний конкурент — Московія. Козацькі еліти Гетьманщини змінюють свою самоідентифікацію — з Русі на Малоросію. Якщо подивитися на хроніки XVIII століття, від Величка, але теж це стосується Грабянки, то бачимо лише «Малу Русь», «малоросів» в якості етноніму і «Малоросію» як Батьківщину. Ймовірно, поворотним моментом був «Синопсис», опублікований 1674 року — він представляв нову історію Київської Русі як спадкоємність, продовжену Московією».
Тим часом ситуація зазнає кардинальних змін в перші десятиліття ХІХ століття:
«Якщо подивитися на території Гетьманщини, то найпоширенішою самоідентифікацією серед козацьких еліт або їхніх нащадків є — малороси. Яскравим прикладом є автор «Історії Русів». Цей текст датується 1819 або, можливо, 1820 роком. Автор цієї книжки згадує Русь і висуває претензії на руську спадщину, руський спадок. Проте Русь для нього — це вже минуле. Це середньовічна Київська Русь. Коли автор «Історії Русів» переходить до новітньої доби, XVII–XVIII століть, то з’являються вже терміни «малороси» і "Малоросія"».
Принагідно професор Заярнюк звертає увагу, що цікавим є і те, що у польському інтелектуальному середовищі — між Віденським конгресом 1815 року і Листопадовим повстанням 1830 року — з’являються автори, котрі вважають руську спадщину частиною історичної традиції Російської імперії. Йдеться насамперед про авторів, які працювали над давньослов’янською старовиною:
«Наприклад, Ігнаци Раковєцький, який опублікував дуже впливову двотомну працю під назвою «Правда Руська». Це не просто публікація «Руської правди», зводу законів XI століття в її регіональному варіанті, а радше історія східнослов’янських народів. У цій праці Раковєцький заявляє, що, безсумнівно, Росія є прямим продовженням Русі. Якщо хочете почути оригінальну мову стародавніх слов’ян, писав він, то послухайте сучасну російську мову.
Отже, подібно до «малоросійських» еліт, існували також польські інтелектуали — русофіли і слов’янофіли, які в цей період готові були прийняти російську інтерпретацію спадщини Русі».
Проте вже після польського Листопадового повстання ситуація змінюється докорінно:
«1830-ті роки — це справді окремий період. Польські еліти починають активно звертатися і висувати претензії на спадщину польсько-литовської Речі Посполитої, зокрема це стосується спадщини Русі як невід’ємної частини польської національної ідентичності і польської традиції».
Паралельно відбуваються цікаві процеси в середовище української інтелігенції, яка на Наддніпрянщині:
«Після Листопадового повстання в 1830–1840-х роках українські еліти в межах Російської імперії, починаючи з харківських романтиків, дедалі частіше ідентифікують себе через терміни «Україна» й «український». Те саме бачимо й у членів Кирило-Мефодієвського братства у Києві в 1840-х роках. Для них «Русь» — це переважно Росія в контексті XIX століття. Водночас вони визнають правдивість середньовічного минулого Русі, однак у сучасному контексті Русь — це вже радше Росія».
Дивовижно, але в Галичині, яка перебуває під австрійською владою і стає на ноги та перетворюється на український П’ємонт, ситуація є відмінною, ніж в підросійській Україні:
«Під впливом греко-католицької церкви культурне життя галицьких русинів формувалося переважно під проводом церковної ієрархії. Більшість ранніх українських інтелектуалів, які у 1830–1840-х роках переходять до вжитку народної мови, були тісно пов’язані з церквою — вони навчалися в семінаріях або ставали священниками. Для них «Русь» залишалась живим поняттям.
Їхня первинна ідентичність — русини, нащадки Русі, які виводять свою тяглість від Київської Русі через Галицьку Русь, період «неволі» під польським пануванням — і до нового відродження в рамках Австрійської імперії».
У 1848 році під час революцій в імперії Габсбургів ці дві версії спадщини Русі — польська та галицько-русинська — вступають у конфлікт:
«Польські еліти Галичини тоді ще не готові визнати русинів як окрему національність. Їхня позиція полягала в тому, що русини — це частина польського народу.
Наприклад, Міхал Попель — греко-католик, який брав участь у таємних змовах в Галичині, двічі був заарештований і ув’язнений, в тому числі у Шпільберзі. У 1848 році він публікує коротку брошуру українською мовою, але латинським алфавітом, у якій заявляє, що революція знищила всі соціальні відмінності, немає більше панів і селян. І не має бути поділу на поляків і русинів, бо ми всі єдиний народ. Русинська мова, за його словами, це просто один з діалектів польської».
Однак, як каже професор Заярнюк, існувала й інша, консервативна думка, яка заперечувала будь-які національні претензії русинів, зокрема ідею про існування високої руської культури:
«На думку представників цієї позиції, русини не мають своїх освічених діячів, бо всі священники фактично розмовляють вдома польською і комфортніше почуваються саме в польському середовищі. Руський проєкт, на їхню думку, це лише проєкт церковної ієрархії, так званої «Соборної партії», яка діє при Соборі святого Юра, тобто в резиденції греко-католицьких владик.
Це дуже обурює представників русинського руху, які ототожнюють себе з ним як з національний проєктом. Вони скликають Руську раду, виходить перша газета — «Зоря Галицька». І якщо поглянути на її зміст, то бачимо постійні полеміки з польськими претензіями на спадщину Русі. Русини заявляють дуже рішуче: ми — окрема національність. Польські еліти того часу ще не готові це прийняти».
Андрій Заярнюк, говорячи про подальші роки, зазначає, що довкола поняття Русь і культурно-історичної спадщини Київської Русі розгортається новий виток боротьби і запеклих дискусій:
«В 1860-х роках, звичайно, ми маємо повстання 1863 року і нову хвилю еміграції з Російської імперії. Частина учасників повстання виношує подвійну — українсько-польську — самоідентифікацію. Насамперед маю на увазі Павла Свєнціцького, який публікував свої твори і польською, і українською. Він походив із кола хлопоманів, група, яка почала відкривати для себе українські корені, прагнула налагодити зв’язок з українським селянством.
Проте на відміну від багатьох інших хлопоманів, таких як Володимир Антонович, який дистанціювалися від повстання 1863 року, Павло Свєнціцький взяв у ньому участь. Після поразки повстання він емігрував, зупинився в Галичині й приєднався до місцевих українських інтелектуалів».
І саме Свєнціцький, ймовірно, був першим, хто запровадив термін Україна-Русь або Русь-Україна, аби поєднати як галицьку традицію, так і традицію Наддніпрянської України в одному етнонімічному означенні. Андрій Заярнюк:
«Коли у 1860–1870-х роках галицькі народовці створюють Народну Раду – свою політичну організацію, то вже офіційно використовують словосполучення Русь-Україна. Олександр Барвінський — видатний народовець, який у 1880-х роках подорожував до Києва, де зустрічався з Володимиром Антоновичем — у своїх спогадах приписує саме Антоновичу ідею, що Русь-Україна чи Україна-Русь має стати офіційною назвою нашого народу, адже вона вдало поєднує галицьку і наддніпрянську традиції».
Історик нагадує, що вже незабаром цей термін Русь-Україна чи Україна-Русь і справді став офіційним самоокресленням українського руху в Галичині і самоназвою молодого політичного народу, що тоді народжувався по обидва боки кордону імперій, які над ними панували. Проте в кінцевому підсумку, коли в 1914 році підійшло до кінця довге ХІХ століття, яке поступилося місце криваво-бурхливому короткому ХХ столітті, переміг проєкт Україна:
«Наукове товариство імені Шевченка — фактично неофіційна Українська академія наук — ухвалило 1893 року, що варто вживати термін Україна–Русь, коли йдеться про Україну чи про Русь. Остаточний занепад вживання терміну Русь у Галичині, ймовірно, відбувся лише під час Першої світової війни. Ми знаємо, що австрійський уряд офіційно змінив назву для українців Галичини з русини на українці.
Цьому сприяло і пряме зіткнення галицьких русинів з російською армією та російською адміністрацією, адже саме ці терміни викликали плутанину й страждання серед галицьких селян, яких угорські військові помилково вважали «рускіми». Були численні страти за вироком польових судів саме через це».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник