250 років тому, на Зелені свята, 15 червня 1775 року царські війська під командуванням генерала Петра Текелія оточили Запорозьку Січ, розташовану поблизу річки Підпільної, неподалік від сучасного міста Нікополь. За наказом імператриці Єкатєріни ІІ Січ було ліквідовано без бою — це стало останнім актом знищення залишків козацької державності Російською імперією. Перед тим у 1764 було ліквідовано Гетьманщину.
Ліквідація і зруйнування Запорозької Січі у 1775 році за наказом імператриці Єкатєріни ІІ боляче зачіпає і зворушує українські національні уявлення та історичні міфи. Проте це не було чимось безпрецедентним, у тому сенсі, що подібне вже було, коли за наказом московського царя Пьотра І було дощенту і криваво знищена Січ у травні 1709 року за участь запорожців на чолі з Костем Гордієнком у повстанні Мазепи.
Цікаво, що подекуди може виникнути певний когнітивний дисонанс: чому, попри гучний національний дискурс про козаків, зокрема запорожців, як остої боротьби українців за свободу і свою державність між 1709 і 1775 роками годі шукати масового антимосковського, антиросійського виступу козацтва? І це, попри масу прикладів антипольських чи, радше, антишляхетських повстань у попередній період.
Це питання у програмі «У дзеркалі історії» прокоментував професор Петро Кралюк з Національного університету «Острозька академія», розповідаючи про ліквідацію Запорозької Січі в 1775 році в історії та міфі:
«Ну, якщо брати XVIII століття, то ми все-таки маємо виступи козаків проти Росії. Хай вони не були такими масовими, але принаймні після 1709 року було намагання все-таки зробити повстання на території Росії. Зокрема, був такий Петрик, який організував похід, власне, на російські території. Але це, чесно кажучи, закінчилося невдачею.
І взагалі, скажімо, все-таки козацтво постійно бунтувалося. У 1709 році, коли знищена була Запорозька Січ, козаки нікуди не зникли. Запорізькі козаки організували Олешківську Січ на території Кримського ханства. І треба сказати, що це створювало чималі проблеми для росіян, для російського керівництва. Потім російське керівництво дало згоду на створення уже Січі на своїй території. Це, власне, і була Нова Січ, яка була ліквідована у 1775 році».
Власне, ця російсько-турецька війна 1768—1764 років, яка закінчилася Кючук-Кайнарджійським мирним договором, за яким Росія отримала фактичний протекторат і контроль над Кримським ханством, є яскравим прикладом вкладу козацтва в перемогу над історичним противником, а часами і союзника тих же козаків і гетьманства.
Петро Кралюк наголошує, що, фактично, козаки допомогли Росії добити Кримське ханство і тим самим викопали собі могилу:
«Росії вдалося, по суті, знищити Кримське ханство. Кримське ханство після цієї війни було оголошене незалежним, але насправді це була така паперова незалежність. На його території знаходилися російські війська. І поки існувало Кримське ханство, Запорозька Січ та козацтво були потрібні Російській імперії. Вони виступали стримуючим чинником, своєрідною буферною зоною між Росією та Кримським ханством. І ось, коли було знищене Кримське ханство, а Туреччина зазнала великої поразки в цій війні, її почали витісняти з Північного Причорномор’я, то Запорізька Січ більше не була потрібна — її можна було спокійно ліквідовувати».
Професор Кралюк звертає увагу, що підготовка до знищення Запорозької Січі велася в суворій таємниці на фоні хвалебних од імператорських чиновників, того ж фаворита Єкатєріни ІІ графа Потьомкіна, на адресу козаків за їх заслуги у боротьбі з ординцями турками:
«Царський уряд не демонстрував нічого такого, що би свідчило про наміри знищити козаків. Навпаки, звучали певні компліменти на їхню адресу — мовляв, вони допомагали під час російсько-турецької війни тощо.
23 квітня 1775 року на нараді при імператорському дворі було ухвалене рішення про ліквідацію Запорізької Січі. Катерина ІІ говорила, що це, мовляв, кубло бандитів. Справді, з точки зору російської імперської влади, Запорізька Січ була анархічним елементом, який не вписувався у державну структуру, і його треба було ліквідувати. Бо все-таки Катерина ІІ, як і багато правителів того часу, орієнтувалася на так звану добре організовану державу — централізовану, з сильним бюрократичним апаратом і уніфікованою територією».
Козаки не чекали нападу і шансів протистояти військам під командуванням генерал-лейтенанта Текелія в них просто не було. Професор Кралюк каже:
«В той час на самій Запорізькій Січі знаходилося відносно мало людей. Там було буквально кілька тисяч осіб, у той час як військо, яке очолював Петро Текелія, становило близько 66 тисяч чоловік. Воно мало 50 гармат. Протистояти такій силі козаки практично не могли. Тобто можна було протистояти, можна було чинити опір, але це для них могло би плачевно закінчитися.
До того ж, дехто з козаків почав пригадувати Батуринську різанину, говорити про те, що от, мовляв, якщо вони будуть чинити опір, то їхні сім’ї теж зазнають репресій. Тобто вони вирішили все-таки піти на те, щоби капітулювати».
Петро Кралюк принагідно додає, що велику частину війська генерала Текелія складали донські козаки, які відіграли свою чорну роль у нищенні Січі запорожців.
Трагічним символом знищення Нової Січі прийнято вважати її останнього кошового отамана Петра Калнишевського. 85-річного кошового і частину старшини закули в кайдани і вислали на заслання. Калнишевський помер у віці 103 років в Соловецькому монастирі, який служив за тюрму.
Проте історик зазначає, що мало хто знає, що Калнишевський був вірнопідданим російській владі. Під час одного з бунтів запорожців пропонував запровадити на січ російський гарнізон. Стримував гарячі голови від опору у 1775 році. Петро Карлюк зазначає:
«Не тільки один Калнишевський, а й інші козацькі старшини, які його оточували, — вони виявляли, лояльність по відношенню до Російської імперії, до Катерини ІІ взагалі. І треба сказати, що в цих вірнопідданих настрої були доволі поширені в тогочасному українському суспільстві. Тут працювала і російська пропаганда, працювала православна церква.
Говорилося про те, що ми — єдиновірці і так далі. Той самий Петро Калнишевський, якого зараз у нас люблять робити героєм, — я би, чесно кажучи, з нього великого героя не робив — він воював на стороні Росії проти Туреччини. В 1775 році він погодився на те, щоби капітулювати, аби не вести боротьбу проти росіян».
Петро Кралюк пояснив, чому, попри вірнопідданство Калнишевського, росіяни з ним так жорстоко поступили, відправивши його на довічне заслання на Соловки:
«Все-таки вони вважали, що це неблагонадійний елемент, що краще його ув'язнити. Бо хто його знає — можливо, він, користуючись популярністю серед козаків, зможе їх підняти на повстання. До того ж, насправді, він мав чималий авторитет у середовищі козацтва. Це вже була людина похилого віку, але він був доволі знаний.
Тобто існував ризик, що, мовляв, Калнишевський може вдатися до якихось недобрих для Росії дій, оскільки все-таки була знищена Запорізька Січ, багато козаків було репресовано, багато з них загинуло під час бойових дій. Але ж основна маса козацтва залишалася».
Історик нагадує, що зі знищенням так званої Нової Січі запорозьке козацтво не вмерло, як дехто вважає, бо воно мало своє продовження вже на османських землях:
«Козаки після того, як розгромили усю Нову Січ, чи Підпільненську Січ, як її називали, вони перебралися на територію Туреччини і створили Задунайську Січ, яка відносно благополучно існувала аж до 1828 року.
І я б не говорив про те, що з ліквідацією Нової Січі в 1775 році історія всього вільного запорізького козацтва закінчилась. Вона не закінчилась — була Задунайська Січ».
Петро Кралюк зазначає, що історія Задунайської Січі дуже цікава:
«Я би хотів звернути увагу на те, що імперська пропаганда робила чимало для того, щоби дискредитувати оцю Задунайську Січ. І навіть перша українська опера «Запорожець за Дунаєм» — це не що інше, як дискредитація цієї Задунайської Січі.
Ці дунайські козаки часто виступали на боці Османської імперії, в тому числі у війнах проти Росії. Потім все-таки російське керівництво — після того, як чимало козаків опинилося на території Туреччини — замислилось. Було навіть кілька маніфестів у 1779—1780 роках, де говорилося про те, що, мовляв, російська влада закликає козаків повернутися назад на територію Росії. Ну, звичайно, козаки не дуже вірили цим маніфестам. Вони не поверталися. Ну, можливо, там хтось і повертався, але основна маса залишалася все-таки на території Туреччини.
Тим паче, що там продовжувала, по суті, існувати так звана Ханська Україна — тобто території, на яких проживали українці, але які, по суті, контролювалися Туреччиною».
Однак доля Задунайської Січі була трагічною, бо під час чергової російсько-турецької війни у 1828 році отаман Йосип Гладкий перейшов на бік росіян, а в помсту за це турки вирізали тисячі козаків, які цього не вчинили.
Тим часом Знищення Січі у 1775 році сильно резонувало в посполитому українському народі, свідченням цього є численні думи і пісні. А яке ставлення до цієї події, яка сьогодні є в каноні української національної трагедії, мала еліта? Професор Кралюк розповідає:
«Давайте говорити так, що все-таки на території Гетьманщини, особливо серед верхівки і серед освіченої частини, запорізьке козацтво сприймалося радше негативно, ніж позитивно. Тому ліквідація Запорізької Січі для цих людей не становила якоїсь проблеми.
Ну так от, мовляв, існувала Січ — ліквідували її. І перед тим теж бували випадки ліквідації Запорізької Січі. Тобто для них це не була якась проблема. Січ для них була чимось таким, знаєте, стороннім. І тому вони особливо цим не переймалися».
Повна версія в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник