У повоєнній Європі, розділеній не лише фізично, а й ідеологічно, часопис «Культура» став винятковим для польської еміграції, але і несподіваним простором послідовної підтримки для українців, де їхній голос було почуто. Головний редактор «Культури» Єжи Ґедройць і коло його однодумців були серед перших польських інтелектуалів, які відкрито заявили, що без порозуміння з українцями, Польща не матиме спокійного майбутнього. «Культура» не пропонувала простих рішень, але щоразу робила крок у бік співпраці, а не ворожнечі. Солдат армії генерала Владислава Андерса Ґустав Герлінґ‑Ґрудзінський не просто приєднався до цього руху, він був одним з ініціаторів концепції, що згодом стала «Культурою». Брав активну участь у написанні і редагуванні його першого номеру, що вийшов у червні 1947 року в Римі. Коли «Культура» переїхала до Парижа, він залишив активну редакційну участь, але з 1950-х років жив у Неаполі й кожні три місяці приїздив на кілька тижнів до паризької «Культури», де допомагав Єжи Ґедройцю в редагуванні часопису.
Ще до початку Другої світової війни дебютував як критик і редактор журналу Arka na Ugorze та Przemiany. Коли почалася Друга світова Ґуставу Герлінґу‑Ґрудзінському було 20 років. Він закінчив два роки польської філології у Варшаві й мав уже деякі проби письма, переважно у сфері літературної критики.
«Коли вибухнула війна, я разом із друзями брав участь у створенні, мабуть, першої підпільної антигітлерівської організації у Варшаві. Вона називалася PLAN — скорочено від "Польської Народної Акції Незалежності". І в певний момент я опинився на сході Польщі, де мене заарештували совєти. Спершу — у Львові, потім у Гродно, під час спроби втечі до Литви, бо я хотів потрапити на захід до війська. Мене засудили до п’яти років ув’язнення, я провів два роки у в’язницях і таборах, але про це вже не хочу повторювати, бо описав їх у книзі “Інший світ”. За амністією ми перейшли з Росії на Близький Схід до війська Андерса», — розповідав у 1990 році Ґустав Герлінґ‑Ґрудзінський в інтерв’ю для Радіо Вільна Європа.
Єжи Ґедройць і Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський. Мезон-Лаффіт, 1987 рік
Наступні п’ять з половиною років військової служби публіцист і письменник служив у Другому корпусі армії Андерса. Спочатку на Близькому Сході, потім була участь d італійській кампанії, зокрема, на Монте-Кассіно. Потім Ґустава Герлінґа‑Ґрудзінського як літературного керівника «Білого Орла» відкликали до Рима. У тому середовищі виник проєкт створення місячника «Культура». Перше число журналу вийшло у Римі, а згодом редакція переїхала до Парижа.
«Особисто я з Італії поїхав із дружиною до Лондона й провів п’ять років там. Тоді вже не співпрацював із "Культурою", натомість співпрацював із літературним тижневиком “Відомості“ (“Wiadomości“), який у Лондоні видавав Ґридзевський. Потім, після п’яти років перебування в Лондоні, змушений матеріальними труднощами, я погодився поїхати до Мюнхена, на Радіо Вільна Європа», — згадував Ґустав Герлінґ‑Ґрудзінський.
Він дебютував як прозаїк уже після війни, у 1951 році англомовним перекладом «Іншого світу». Це автобіографічна книга, що розповідає про життя і виживання у радянському ГУЛАГу. Автор документує не лише побут, працю, стосунки між в’язнями й наглядачами, а й внутрішній стан людини в умовах повної втрати свободи. Він показує, як тоталітарна система руйнує мораль і людське «я», і як важливо зберігати людяність навіть у найтемніших обставинах. Перше видання цього твору польською мовою побачило світ 1953 року у лондонському видавництві Gryf.
«Це досвід, який неможливо стерти з життя, незалежно від того, скільки минуло років, незалежно від того, чим ти потім займаєшся. Це десь у глибині залишається. Це величезний досвід, і я відчуваю його присутність Частково після того, що побачив у радянських таборах, маєш дещо інше ставлення до людини. Більше скепсису. Але я не належу до людей, які вийшли з таборів повністю спустошеними, як, наприклад, Тадеуш Боровський із німецьких таборів. Я все ж таки зберіг надію. Це мене дуже вразило й потішило, звичайно. Нещодавно я побачив у політичному тижневику статтю про те, що мій “Інший світ“ було включено до шкільної програми, поряд із Боровським. Тобто, для учнів це спроба порівняти ці дві позиції. І позиція Боровського мені, не скажу, що чужа, бо це було б надто категорично, але я не реагую на все так, як він. На мою думку, він вийшов із таборів цинічно й трагічно спалений. Його життя скінчилося трагічно, і хто знає, чи цей досвід не відіграв у цьому ролі. Я не хочу впадати в жодні здогади. У кожному разі — це досвід, якого неможливо позбутися. У моєму випадку він ще пов'язаний із великим зацікавленням усім, що відбувається в Радянському Союзі. Попри те, що минуло стільки років, я й досі це все стежу. Постійно немов маю перед очима той період, проведений там», — зізнавався Ґустав Герлінґ‑Ґрудзінський.
У 1990-х шляхи Герлінґа‑Ґрудзінського і Єжи Ґєдройця розходяться.
«Герлінґ Ґрудзінський реагував доволі критично на прояви повернення до влади осіб, які брали участь у політичному житті ПНР. Тобто, на перемогу Александра Кваснєвського на посаді президента. Натомість Ґедройць дивився на це з політичного погляду. Якщо він хотів і далі займатися Східною політикою, то мав певні інтереси щодо президента Кваснєвського. Той, до речі, приїздив до Мезон-Ляффітт, і Ґедройць хотів, щоби той їздив в Україну, реалізовував його концепції східної політики. Отже, маємо розходження на рівні політики і прагматики Ґедройця, і письменника, який вважав, що висловлювати безкомпромісне ставлення до реальності — це його покликання, від якого він не хоче і не може відмовитися», — пояснив історик Рафал Габельський.
Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський і Ґєжройць пішли з життя у 2000 році. Останній, 637-й номер паризької «Культури», виданий уже після смерті Єжи Ґедройця, не містить імені Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського. Для багатьох, хто стежив за цією суперечкою і різницею поглядів, було складно допустити, що цей конфлікт може стати таким гострим.
Христина Срібняк