Назви мають силу творити реальність і водночас спотворювати її. Те, як у ХІХ столітті російські, польські й українські еліти називали територію між Дніпром, Бугом і Карпатами, було чимось більшим за термінологічний вибір. «Мала Русь», «Малоросія», «малорусини», «руські», «Україна», «українці» — усі ці назви функціонували в просторі імперської конкуренції, романтичного сентименту й національного пробудження.
Російська імперія привласнила ім’я «Русь», а термін «Малоросія» став знаряддям її ідеології — зручним інструментом, аби підпорядкувати окремий народ у рамки «єдиного руського племені». Поляки ж, самі втративши державу, не мали однозначного підходу: хтось уживав імперську лексику механічно, інші — з обережністю або в іронічному ключі, виразно відділяючи «русинів» від «москалів». Тим часом в українському середовищі слово «Україна» набувало ваги. Спершу — як географічна поетика у стилі Шевченка, згодом — як ім’я політичного суб’єкта.
До Вашої уваги два цікавих виступи на цю тему, один польського історика Лукаша Адамського, який є віцедиректором Центру Мєрошевського, а другий — українського історика Василя Кононенка з Інституту історії України Національної академії наук України.
Це були презентації у межах проведеної вже роботи над проєктом «Еволюція понять в польсько-українському діалозі в 1831—1918 роках», який реалізує Центр Мєрошевського. Проєкт гуртує дослідників з Польщі, України та інших держав. Його кінцевим плодом буде публікація опрацювання ключових історично-культурних понять з минулого Польщі й України.
Ось до яких висновків дійшов Лукаш Адамський, котрий відповідав за опрацювання понять «Мала Русь» і «Малоросія» в польському інтелектуальному просторі.
«Такі назви як «Мала Русь», «Малоросія», «малорусини», «малороси» досить часто вважалися синонімами Наддніпрянської України. Рідше, але все ж траплялися приклади, коли цими назвами позначали всю територію сучасної України.
Другий висновок — обережний, позаяк однозначність у таких питаннях недосяжна — це те, що в польському вжитку ці терміни радше не мали виразного політичного забарвлення. Вони трапляються навіть у тих авторів, які вирізнялися гострою антиросійською позицією, наприклад, у Францішека Духінського».
Дослідник принагідно звертає увагу на один прикметний момент:
«Частина пронезалежницьких поляків, хоч і не уникала вживання терміну «Мала Русь», однак виразно уникала термінів «Малоросія», «малороси». Не можу це пояснити інакше як тим, що вони прагнули уникнути асоціації Малоросії з Росією — адже така асоціація була б небажаною.
Переважна більшість джерел, у тому числі енциклопедичних і словникових, визначали малорусинів як окремий народ — нетотожний росіянам, яких часто називали москалями або московитами. Зазвичай до території Малоросії зараховували землі колишньої Гетьманщини, включно з Києвом. Наприклад, польський історик Йоахім Лелевель писав про це до професора російської літератури в Київському університеті. Іноді, але рідко, цим терміном позначали землі між Бугом і Дніпром.
Русинів у польському дискурсі не сприймали як регіональну гілку росіян — і це разюче контрастувало з позицією панівної течії російської, французької та англійської науки».
Тим часом Василь Кононенко, говорячи про свою роботу над вивченням еволюції поняття «Україна» відзначає наступне:
«Якщо звернутися до словників, то, скажімо, польський словник 1814 року визначає «Україну» як територію на кордоні, прикордоння. У «Старопольській енциклопедії» Зиґмунда Глогера — це теж земля на краю, на рубежі, зокрема над Середнім і Нижнім Дніпром. А українських енциклопедій в ХІХ столітті не існувало. Перший подібний словник з’явився перед Першою світовою війною — це був словник української мови, в якому «Україна» — це слово жіночого роду, що означає «країна». Там також наводиться цитата: «І по горах, по долинах, по широких Українах — ой там козак походжає».
Історик так пояснює, завдяки чому саме термін «Україна» набув такого поширення й значення у ХІХ столітті:
«Слід зрозуміти, наскільки потужною була козацька міфологія у ХІХ столітті, особливо на теренах Середнього Подніпров’я. Тут свою роль відіграла діяльність Тараса Шевченка та сприйняття його творчості в інтелектуальному середовищі Києва.
Я хотів би звернути увагу, що картини, мапи, література й поезія ХІХ — початку ХХ століття виконували функцію, подібну до сучасного кінематографа. Саме тому я хочу показати кілька картин. Ось, наприклад, образ козака, який напуває коня, можливо, вже з другої половини ХІХ століття. Ця епоха романтизму відіграла виняткову роль у формуванні образу України як прекрасної дівчини. Це видно, зокрема, на картині російського художника Васілія Тропініна, що зобразив дівчину з Поділля».
Дослідник представив дві цікаві гіпотези:
«Перша — в період між 1831 і 1863 роками, тобто між Листопадовим і Січневим повстаннями, у польсько-українському інтелектуальному діалозі термін «Україна» поступово еволюціонував від романтичної історико-культурної метафори до складнішого територіального поняття з елементами національної свідомості.
Друга гіпотеза — у польському романтизмі, особливо в середовищі так званої української школи, поняття «Україна» використовувалося як культурний регіон, сентиментальний образ минулого, символ спадщини українських земель, але не як окрема політична сутність».
Василь Кононенко підкреслює наступне:
«Польсько-український діалог у цей період був асиметричним: поляки сприймали Україну переважно як культурний край, тоді як представники української інтелігенції починали формулювати ідею національної спільноти. У літературі українських діячів 1830–1840-х років, зокрема у творчості Тараса Шевченка, поняття «Україна» починає набувати ознак самостійного наративу».
Василь Кононенко звертає увагу, що українофільська інтелігенція взяла собі за зразок поляків як модель національного розвитку:
«Українці в певному сенсі наслідували поляків. Після Листопадового повстання поляки були нацією без держави, й українці теж нею були. Поляки мали Міцкевича. Українська інтелігенція також прагнула мати свого національного героя, таким героєм став Тарас Шевченко. Адам Міцкевич написав «Книги польського народу і польського пілігримства», а Микола Костомаров створив «Книгу буття українського народу».
Поляки продовжували називати давні землі Речі Посполитої Польщею. Тим часом українська інтелігенція почала поступово застосовувати назву «Україна» до територій, де проживав український народ».
Василь Кононенко наголошує, що період між 1905 і 1918 роками був вирішальним у кар’єрі поняття «Україна».
«Наприклад, журнал «Київська старовина», який у 1906 році вже виходив українською мовою, мав іншу назву — «Україна». Початок Першої світової також був дуже істотним. А останні роки цієї війни стали моментом тріумфу поняття «Україна».
Після падіння Російської імперії постала Українська Народна Республіка, а згодом і Українська держава Скоропадського. Вони створили власні інституції, зокрема, Українську академію наук, утвердили українську мову як державну. Це відповідало тогочасним уявленням про побудову нації у Центрально-Східній Європі.
Всі ці елементи національного будівництва з’явилися саме тоді. Поняття «Україна» виявилося надзвичайно ефективним».
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник