Українська Служба

Дослідник: У вересні 1939 року українці в лавах Війська Польського виконали свій солдатський обов'язок

02.09.2025 17:45
Про військовослужбовців-українців в лавах польської армії і їх боротьбу під час німецької і совєтської агресії проти Польщі — розмова з к.і.н. Андрієм Руккасом (КНУ ім.Т.Шевченка)
Аудіо
  • Українці в лавах Війська Польського у вересні 1939 року
           ( 1939).
Солдати Війська Польського на кулеметній позиції поблизу Віденського вокзалу у Варшаві (вересень 1939).foto:wikipedia/public domain

Однією з маловідомих широкому загалу сторінок історії є участь українців у протистоянні німецькій навалі у вересні 1939 року в лавах Війська Польського. З тою різницею, що в Польщі під впливом стереотипів та невігластва сформувався образ українця-зрадника, а щонайменше образ нелояльного елементу, тоді як в Україні про цей аспект практично нічого не знають або не надто задумаються над ним.

Тим часом вже після проведення повної і відкритої мобілізації в лавах Війська Польського у вересні 1939 року воювало, за оцінками спеціалістів, від 100 до 120 тисяч солдатів в складі майже мільйонної польської армії. Вважається, що 6 тисяч з них загинуло, а втричі більше було поранено.

Попри дискримінаційну політику ІІ Посполитої і гострий національний конфлікт годі шукати особливих прикладів нелояльності з боку українських вояків польської армії, які билися на рівні з поляками під час нападу Німеччини 1 вересня 39-го року на Польщу, якій смертельного удару завдала агресія СССР 17 вересня. Совєтське вторгнення відбулося у відповідності до пакту Молотова-Ріббентропа, за яким Гітлер і Сталін поділили ІІ Річ Посполиту.

Цю маловідому і важливу сторінку історії в програмі «У дзеркалі історії» прокоментував к.і.н. Андрій Руккас з Київського національного університету ім.Т.Шевченка. Він є провідним спеціалістом з української мілітарної історії ХХ століття.

В розмові з фахівцем, було відзначено, що 2 вересня 1939 року відбулося останнє засідання Сейму Другої Речі Посполитої. На ньому віцемаршалок парламенту Василь Мудрий, голова УНДО — Українського національного демократичного об'єднання — зачитав звернення від Української парламентської репрезентації. Серед іншого там прозвучали такі слова: «Українці разом з усім громадянством виконують свій обов'язок і принесуть всі жертви для оборони держави».

Андрій Руккас погоджується, що це не була пуста декларація, а щось підкріплене чином, якщо подивитися на поставу українців у Війську Польському в той час:

«Українці виконали свій солдатський обов'язок. І, до речі, це відзначають польські мемуаристи. Солдати-українці воювали так само, як солдати-поляки, білоруси чи євреї. У них не було особливо негативного ставлення чи ухилення від виконання обов'язків. Щодо солдатів німецької національності, то там навпаки, з’явилися великі проблеми з дотриманням дисципліни. Зрозуміло, що німцям у польській армії не дуже хотілося воювати проти німців у німецькій армії».

А яким було ставлення командування польської армії до українців в її рядах? Чи не було побоювання, що вони дезертируватимуть у скрутний момент або навіть повернуть зброю проти своїх колег по службі? Андрій Руккас:

«Такі побоювання щодо українців і білорусів існували передусім на випадок війни проти Радянського Союзу. Тому в мирний період полки, які стояли на східному кордоні, практично не комплектувалися солдатами-українцями і білорусами, тому що їм довелося б воювати проти сусідів зі Сходу, де жили їхні одноплемінники.

Натомість, лояльність солдата-українця у випадку війни проти Німеччини, вона не піддавалася особливим сумнівам. Тому значний відсоток українців служив в Краківському окрузі, Познанському окрузі, Торунському окрузі, тобто на західних рубежах Польщі або у центрі Польщі, у Варшавському окрузі. Зі спогадів солдатів-українців і солдатів-поляків відомо, що конфліктів на національному ґрунті не зауважено. І це саме стосувалося й вересневої кампанії».

Як каже дослідник, щодо членів і симпатиків Організації Українських Націоналістів теж не було особливих зауважень:

«Навпаки, вони були надзвичайно лояльними і слухняними солдатами. І це польське командування відзначало, що вояки, підозрювані у приналежності до ОУН, навпаки, дуже докладно і ретельно несли службу. Це було пов’язане з певними внутрішніми оунівським інструкціями про те, що якщо вас вже призвали до польської армії, звичайно, Польщу ми не сприймаємо і трактуємо як окупанта, але якщо вас вже призвали в цю ворожу армію, то будь ласка вчіться.

Адже вас безкоштовно вчать військовій справі, а ці військові знання швидко знадобляться у боротьбі за незалежну Україну. Тому солдати члени ОУН або симпатики старанно служили й уникали конфліктів».

Національна політика II Речі Посполитої у війську передбачала суворі пропорції для меншин. Є підрахунки, що українців в рядах Війська Польського було близько 11%. Але вже під час війни, у вересні 1939 року, в деяких підрозділах українців було навіть понад встановлену квоту, іноді до 40%. Це, зокрема, стосується 54-го полку 12-ї дивізії. Історик пояснює суть цього явища:

«У мирний час цей полк належав до тої групи, де був мінімальний відсоток національних меншин, особливо українців, бо цей полк разом зі всією 12-ю дивізією мав би становити війська прикриття кордону і мав воювати проти Червоної армії. Але в 39-му році він поповнювався мобілізованими з довколишніх місцевостей — переважно українцями. І таким чином він дещо змінив своє національне обличчя. Якщо він переважно був польський перед війною, то він вже став польсько-українським в ході мобілізації, в ході війни. І це стосувалося не лише частин 12-ї дивізії».

Тут теж слід додати важливий момент: офіцерів-українців у лавах польської армії у вересні 1939 року було вкрай мало, що, знову ж таки, було цілеспрямованою політикою Варшави. Як зазначає Андрій Руккас були й інші причини такого стану справ:

«Перша причина — галицька молодь, галицька інтелігенція категорично не хотіла йти на офіцерську службу. Це означало присягати ворожій державі. Галичани змирилися з поразкою національно-визвольних змагань. Вони змирилися з тим, що вони стали мешкати у Польщі. Вони отримали польські паспорти, стали громадянами Польщі, включилися в політичний процес. Але заявляли: ми не підемо на службу ворожій державі і передусім на військову службу. Тому серед випускників українських гімназій в Галичині, українських середніх шкіл, практично ніхто не обирав собі кар’єру військового. А з приводу українців Волині — там перешкодою був низький освітній рівень».

Хоча були окремі винятки українців з Волині й Галичини, які стали кадровими офіцерами польської армії:

«Відомий приклад — Євген Побігущий «Рен», який описав це книзі мемуарів «Мозаїка моїх споминів». До речі, він таким чином  польській армії фактично сховався від переслідувань польської поліції. Ним цікавилася поліція цікавилася за службу в Українській Галицькій Армії. І він вирішив: краще я буду вступати до офіцерської школи і сховаюся від надмірної цікавості за польським офіцерським мундиром».

Історик також торкнувся такої специфічної категорії як контрактні офіцери, серед них була помітна група петлюрівців — колишніх старшин армії УНР.

Руккас пояснює, що контрактні офіцери-українці опинилися у Війську Польському в рамках політики прометеїзму з підтримки національно-визвольних течій серед поневолених народів Совєстького Союзу:

«Це люди, які були військовослужбовцями національних армій, що існували на території колишньої Російської імперії: армії Грузинської Демократичної Республіки, армії Азербайджанської Демократичної Республіки, військових формувань Північно-Кавказької федерації і, безумовно, армії Української Народної Республіки.

У польському війську було десь до сорока українських офіцерів. Служили вони на підставі індивідуальних контрактів. Переважна більшість — у піхоті, кавалерії, артилерії. Був один українець в авіації, один у службі озброєння, двоє українців було у військах зв’язку».

Андрій Руккас наголошує, що українські контрактні офіцери як й інші не мали обов’язку воювати проти Німеччини у 1939 році. Вони могли залишити лави війська, але цього не зробили:

«Було ухвалене колективне рішення українських контрактних офіцерів і Українського державного центру УНР в екзилі на чолі з Андрієм Лівицьким про те, що ці люди будуть виконувати свій обов’язок і служити в польській армії навіть на випадок війни. Ніхто з українських контрактних офіцерів достроково не розірвав контракт, хоча мав повне право це зробити.

Те саме стосувалося грузинів, кавказців і азербайджанців — ні один контрактний офіцер не відмовився від свого контракту. Для того, щоб якось врегулювати правове становище контрактних офіцерів, на початку війни їм надали польське громадянство. Бо якщо така людина потрапить в полон, то його будуть трактувати як найманця, а якщо така людина маючи польське громадянство потрапляє в полон, то її трактують як комбатанта. Впродовж всієї вересневої кампанії всі вони чесно відвоювали».

Андрій Руккас також відповів на закиди, які нерідко лунають з польського боку, що чимало старшин-контрактників, які воювали за Польщу у вересні 39-го року, згодом пішли служити німцям. За його словами те, що сталося після вересневої кампанії — це вже зовсім інша історія:

«Багато  українських контрактних офіцерів, які залишили свої спогади, так і писали, що вони повністю виконали свій обов’язок — навіть більше, ніж обіцяли в своїх контрактах. Вони до кінця залишалися в лавах Війська Польського, до останньої можливості. Потім Польща припинила своє існування, і вони пішли іншими шляхами. Зрозуміло, що всі вони були антирадянськи налаштованими.

Тому значна кількість цих людей пішла на ту чи іншу форму співпраці з німцями, переважно по лінії військової розвідки, Абверу, а згодом у формуваннях дивізії СС «Галичина» чи каральних шуцманшафт батальйонів. Але значна кількість колишніх українських контрактних офіцерів, навпаки, не брали участі в жодних збройних формуваннях, тому що людям, чемно кажучи, вже надоїло воювати все своє життя.  Вони просто хотіли пережити Другу світову війну зі своїми родинами».

Серед тих, хто співпрацював із німцями, варто виокремити Павла Шандрук. У вересні 1939 року він був підполковником Війська Польського, а згодом командир сформованої за сприяння німців Української Національної Армії, яка воювала пліч о пліч з Вермахтом. Це також Петро Дяченко — майор Війська Польського, пізніше командир Українського легіону самооборони й Другої української дивізії УНА.

Про Петра Дяченка історик каже таке:

«Дяченко під час вересневої кампанії був поранений. Він опинився зі своїм полком у Східній Пруссії, де його інтернували, а далі німці його випустили. Є підозри, що він міг співпрацювати із німецькою розвідкою ще до Другої світової війни. Вони базуються на тому, що він якось дуже швидко налагодив контакт із німцями, навіть почав видавати людей, з якими він служив. Польське підпілля засудило його до знеславлення».

Натомість, Андрій Руккас підкреслює, що Павло Шандрук має значно більш славну сторінку у своїй біографії, якщо йдеться про бої з німцями у вересні 1939 року:

«Шандрук мав би командувати українськими бригадами, бо була така ідея у поляків створити декілька бригад з українців на випадок війни проти Радянського Союзу. У своїх спогадах він писав, що його викликали до Варшави, дали наказ їхати до Львова і формувати дві українські бригади. Зрозуміло, що це було нереально в умовах вересня 1939 року.

На Люблінщині він приєднався до решток 29-ї дивізії, з яких сформували 29-ту піхотну бригаду. І з огляду на хворобу командира цієї бригади, функції командира взяв на себе Шандрук, і в боях на Люблінщині проявив найкращі командирські здібності. За що вже після війни рішенням польського уряду в екзилі він був нагороджений орденом Virtuti Militari V класу. Нагороджував генерал Андерс, який прекрасно знав, ким був Шандрук в 45-му році».

Принагідно дослідник наголошує, що була й інша, менша група контрактних офіцерів, які пов’язали свою подальгу долю з боротьбою в рядах польських збройних сил і підпіллям в період ІІ світової війни, які були підпорядковані польському уряди у вигнанні:

«Наприклад, поручник Іван Митрусь-Виговський, Він був приналежний до підпілля АК. Служив у 7-му уланському підпільному полку АК. Він загинув, але обставини невідомі. Це 43-й рік. Українські офіцери, яким разом із польським військом пощастило відступити в Румунію, а потім опинитися на Заході, продовжували службу в польських збройних силах. Серед них — майор Сергій Нагнибіда, що служив у польській авіації.

Це Михайло Опаренко — теж служив у польській авіації у Великій Британії. Це Юрій Сальський, син міністра військових справ УНР Володимира Сальського  пілот-винищувача. Тому українці у Другій світовій війні воювали не тільки за Червону армію, не тільки за армії союзників, не тільки допомагали німцям, але й воювали у польському підпіллі та в польських збройних силах на Заході».

Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.

Матеріал підготував Назар Олійник

 

Професор Корнат: Якби у вересні 39-го року союзники прийшли на допомогу Польщі, то це могло б запобігти ІІ світовій війні

03.09.2024 13:25
Професор Марек Корнат (ПАН) про напад гітлерівської Німеччини на Польщу і початок Другої світової війни

У ДЗЕРКАЛІ ІСТОРІЇ. Професор Шаповал: У ІІ світовій війні винні не лише Гітлер і Сталін, але й Захід з його політикою умиротворення

13.05.2025 13:33
Про Другу світову війну та її невивчені уроки - розмова з професором історії Юрієм Шаповалом (НАНУ)