Над пошуком шляхів порозуміння між поляками та українцями з 30-х років ХХ століття до кінця свого життя наполегливо працював польський публіцист, прозаїк, поет, перекладач Юзеф Лободовський. Свої ідеї він викладав у численних статтях видань міжвоєнної Польщі. А після Другої світової війни як антикомуніст опинився в еміграції, та активно співпрацював з українською діаспорою, а також з Єжи Ґедройцем і середовищем паризької «Культури», а попри численні розбіжності — також із редакцією лондонських «Відомостей». Перекладав російських, українських і іспанських поетів. Сам був автором п'ятнадцяти книг.
Публіцист емоційно переживав післявоєнне становище Польщі і України у комуністичному таборі, де, як писав в статті «Проти упирів минулого» (Przeciw upiorom przeszłości) у 1952 році: «польсько-українська співпраця розглядалася як небезпека та злочинна ініціатива, і була дозволена "лише в цій комуністичній", "братній" формі, під опікою й суворим контролем "старшого російського брата" [...] і будь-яка спроба домовитися поза контролем цього "старшого брата" автоматично вважалася диверсією, керованою та фінансованою міжнародними реакційними центрами».
Тому Юзеф Лободовський вважав, що в еміграції, де немає цензури, і потрібно домовлятися та формувати дружні польсько-українські відносини, які працюватимуть на незалежність Польщі та України в майбутньому. У своїй публіцистиці він прагне показати генезу польсько-українських суперечок, закликає до необхідності перегляду історичних фактів і подолання стереотипів, до пошуку шляхів порозуміння та співпраці.
Юзеф Лободовський також намагається показати сутність української культури, її історію, прагнення українців до свободи протягом століть. Він радив елітам обох народів на еміграції не акцентувати на своїх образах, а спільно шукати вихід із складної ситуації, виробляти серйозні політичні концепції, щоб зацікавити Вашингтон, на який він покладав головну роль у формуванні світової політики.
Вся діяльність Юзефа Лободовського була спрямована на пропагування ідеї правильних польсько-українських відносин. І будь-який націоналізм, що руйнував цю традицію, був для нього чужий. Натомість він підтримував прометеївський рух, відстоюючи право народів на самовизначення перед лицем російського та радянського імперіалізму. Юзеф Лободовський бачив небезпеку, яку несли амбіції Москви для незалежності країн Центральної й Східної Європи, і саме тому виступав за польсько-українське примирення.
За словами історика, упорядника збірки «Проти упирів минулого. Думки про Польщу та Україну», ця ідея бере початок ще з «прометеївського руху». Вона полягала у тому, що з могутньою російською або радянською імперією окремі народи не були в змозі боротися поодинці. Єдиний спосіб – це створити великий фронт «підкорених Росією народів». Серед них, велику роль відігравала Україна, а також народи Кавказу, татари, фактично всі не етнічні росіяни були закликані брати участь у «прометеївському русі».
«Проте не з усіма вдалося налагодити співпрацю. Перед війною Міністерство закордонних справ Польщі та відділ II Головного штабу, тобто фактично, розвідка, дуже активно підтримували і фінансував діячів "прометеївського руху". Коли в травні 1926 року до влади приходить Юзеф Пілсудський, через кілька днів на вулицях Парижа гине Симон Петлюра. Це було спробою удару по "прометейській політиці", яку мав започаткувати Пілсудський», — прокоментував Павел Лібера.
«Прометеївський» характер мала газета «Волинь», яку Юзефу Лободовському запропонував ще до Війни редагувати тодішній воєвода Генрик Юзефський. Його публіцистика на цих шпальтах мала гострий емоційний характер. Водночас вона вирізнялася високою ерудицією та гостротою суджень.
«Після війни Ґедройць неодноразово радив Лободовському трохи стримувати епітети у публіцистичних текстах. У "Волині" Лободовський започаткував також додаток, присвячений культурі та мистецтву. У ньому він реалізовував і свої перекладацькі захоплення, а також працював із українськими авторами. Одним із його улюблених поетів був Євген Маланюк», — розповіла Боґуміла Бердиховська, публіцистка, що спеціалізується на історії України та польсько-українських відносинах, яка редагувала листування між Лободовським та Ґедройцем.
Другим виданням прометеївського напрямку був «Бюлетень польсько-український». Саме в міжвоєнний період він стає важливим майданчиком для польсько-українського діалогу. Хоча його підтримувала частина урядових кіл, значна частина суспільства не могла змиритися з його критикою політики національних меншин у Польщі.
«Через те, що публіцистика Лободовського викликала невдоволення багатьох читачів, у редакції вирішили, що тексти він публікуватиме під псевдонімом Стефан Курило. Це був компроміс із його боку, він погоджувався на псевдонім, щоб мати можливість публікуватися, але водночас зберігав власну ідентичність там, де це було необхідно. Останній текст "Бюлетеня польсько-українського", підписаний його іменем, датований груднем 1938 року. Уже в січні наступного року саме видання було ліквідоване», — додала Боґуміла Бердиховська.
Тож не дивно, що для Ґєдройця після війни Юзеф Лободовський, який має чимало контактів з українським середовищем, стає своєрідним «рушієм» українських та польсько-українських справ на сторінках паризької «Культури». Разом з Редактором він формував «східну політику» видання.
«Коли постало питання про створення спеціального номера "Культури" російською мовою, Лободовський написав Ґєдройцю: "Пам'ятайте, якщо ви не порушите у цьому номері питання незалежності України або Кавказу, вас сприйматимуть, як несерйозного політичного гравця". Тому Ґєдройць намагався відповідно підкреслити ці акценти в першому "російському" номері», — зауважив Павел Лібера.
Для Ґєдройця важливо також було те, що Лободовського знають і поважають серед української еміграції як у Парижі, так і, наприклад, у США. Попри те, що Лободовський не погоджувався з політикою Ґєдройця щодо Польщі, він був беззаперечним його однодумцем в Українському питанні.
«Ґєдройць у питаннях української еміграції був настільки рішучим, що не відмовлявся від жодних контактів. Він був готовий комунікувати з усіма, бо вважав, що головне завдання, яке стоїть перед українцями та поляками після Другої світової війни, якщо вони хочуть здобути незалежність і зберегти її, — це нормалізація польсько-українських відносин. І, звичайно, вихідним пунктом для нормалізації було визнання післявоєнного статус-кво на кордонах. У "Культурі" це виразилося спочатку через відомий текст Юзефа Лободовського "Проти упирів минулого" у 1952 році, а потім — Юзефа Маєвського. Це відкрило новий розділ у польсько-українських відносинах», — нагадала Боґуміла Бердиховська.
Юзеф Лободовський питання кордону порушив опосередковано, і остаточний його ідея полягала у тому, щоб на території Східної Галичини створити щось на кшталт польсько-українського кондомініуму (в міжнародному праві, спільне володіння і управління однією і тією ж територією двома або більше державами). Через кілька місяців був надрукований лист Юзефа Маєвського, в якому вийшла пропозиція про те, щоб Вільнюс лишився литовцям, Львів — українцям, а поляки мають зосередимося на Щецині та Вроцлаві.
Юзеф Лободовський був не єдиним, хто відігравав велику роль в українському питанні «Культури», але також Єжи Стемповський і Богдан Осадчук. Проте Юзеф Лободовський був «візіонером» польсько-українського порозуміння, хоча й одразу після війни добре усвідомлював масштаби польсько-українського конфлікту та трагічні події історичного минулого, та все ж не переставав мріяти про спільне майбутнє.
Україномовний переклад публіцистичних творів Юзефа Лободовського під упорядкуванням Павла Лібери «Проти упирів минулого» вийшов у 2016 році.
Христина Срібняк