Здавалося, що після розмороження Україною питання ексгумацій поляків, жертв польсько-українського конфлікту часів ІІ cвітової війни і дзеркальних кроків з боку Польщі з’явилося світло в кінці тунелю у конфлікті довкола важких сторінок минулого.
Проте не так сталося, як гадалося. Нещодавно президент Кароль Навроцький запропонував зміни до закону про Інститут національної пам’яті — Комісію з переслідування злочинів проти польського народу. Ця зміна передбачає встановлення покарань за поширення «бандеризму».
На офіційному інтернет-сайт глави держави подано, що метою запропонованих змін є «протидія поширенню на території Республіки Польща неправдивих тверджень, що стосуються злочинів, скоєних членами та співробітниками Організації Українських Націоналістів (фракції Бандери) і Української Повстанської Армії, а також інших українських формувань, які співпрацювали з Третім Рейхом, зокрема злочину геноциду, вчиненого проти поляків на Волині».
Тим часом посол України в Польщі Василь Боднар заявив в ефірі програми телеканалу TVN24 «Факти по фактах», що найімовірніше, у разі якщо Польща запровадить запропоновані президентом Каролем Навроцьким покарання за пропагування бандеризму, український законодавець вдасться до заходів у відповідь. Дипломат зазначив, що це тема для обговорення істориків.
Тим часом понад 40 представників української історичної спільноти відреагували намір на законодавчому рівні засудити діяльність УПА та ОУН(б), прирівнявши її до тоталітарних режимів нацизму та комунізму закликаючи до академічного діалогу та уникнення політизації важких сторінок минулого. В зверненні теж є заклик до дзеркальних заходів у разі прийняття законопроекту президента РП.
«Прийняття згаданого вище проєкту польською стороною очевидно викличе негативну реакцію в Україні. Відповідно до існуючої практики українська сторона також буде змушена вживати дзеркальних заходів та приймати на законодавчому рівні відповідні акти щодо оцінки дій окремих підрозділів Армії Крайової та Батальйонів хлопських, які, як відомо, вчиняли злочинні дії проти мирного українського населення в період Другої світової війни і в перші повоєнні роки».
Прокоментували дуже непросту ситуацію в програмі «У дзеркалі історії» професора Томаша Стриєка (Польська Академія Наук) і професора Богдана Гудя (Львівський університет ім.І.Франка). Останній є серед підписантів згаданого вище звернення українських науковців.
Томаш Стриєк:
«Якщо йдеться про саму законодавчу ініціативу президента, я оцінюю її як непотрібну. Вважаю, що це наслідок всієї попередньої політичної траєкторії президента, ще відтоді, коли він очолював Інститут національної пам’яті. Тоді він міцно пов’язав себе з ідеєю повного, так би мовити, усунення з публічного простору символів, які в Польщі асоціюються з Українською Повстанською Армією.
Я вважаю її непотрібною, тому що ситуація така: з одного боку, звісно, в Польщі червоно-чорний прапор — про нього насамперед йдеться — не сприймається позитивно. Ми маємо історичні обставини, у яких він з’являвся — зокрема під час конфлікту на Волині, злочинів, які тоді відбулися.
Натомість зовсім інше питання — це те, як Польща, суспільство і держава мають реагувати на випадки, коли цей символ хтось таки використовує. Адже якщо його використовують — як я припускаю, це сталося, можливо, на тому гучному концерті, де його підняв один з учасників — але використовують як символ теперішнього опору України у війні проти Росії, то він уживається в абсолютно іншій функції, ніж та, з якою асоціюється історично в Польщі».
В президентському законопроекті також йдеться, наприклад, про можливість переслідування тих, хто заперечує польську версію історії Волинської різанини, а також про надання Інституту національної пам’яті Польщі інструментів для притягнення до відповідальності членів ОУН і УПА.
Томаш Стриєк звертає увагу, що, по суті, це нагадує старі поправки до закону часів правління партії «Право і Справедливість»– висуванцем якої фактично і є Кароль Навроцький – про Інститут національної пам’яті від січня 2018 року, які Конституційний трибунал Польщі у 2019 році визнав неконституційними:
«Тепер це повертається. І якби воно набуло чинності, це означало б обмеження свободи наукових досліджень і публічних висловлювань щодо подій на Волині. Є певні факти, події, які не підлягають запереченню, але їх можна інтерпретувати — з погляду джерел, причин, наслідків, оцінок кількості жертв, а це, зрештою, і неможливо точно порахувати. І якби така криміналізована версія поправки набрала чинності, вона б істотно обмежила свободу наукових досліджень і свободу слова. Це вже порушення базових засад наукового дослідження і публічної дискусії. Тому, підсумовуючи: цей законопроєкт не лише непотрібний, а й шкідливий — і для науки, і для польсько-українських відносин».
Зі свого боку, професор Богдан Гудь теж переконаний, що в разі прийняття цих положень це вкрай негативно відіб’ється на свободі слова у Польщі, зумовить автоцензуру дослідників з остраху попасти під цензуру. І каже, що законодавчий крок глави Республіки Польща є логічним кроком з огляду на курс польської історичної політики останніх часів:
«Це очікувана для нас ініціатива, тому що від самого початку президент Навроцький говорив про те, що історична пам’ять займатиме одне з центральних місць у його внутрішній і міжнародній політиці. Тому подання законопроєкту про заборону ідеології "бандеризму" до Сейму було болісним, але не неочікуваним. Рано чи пізно цього варто було сподіватися.
Так само, як варто було сподіватися, зрештою, і реакції української сторони, яка не може безкінечно мовчки сприймати подібні ініціативи з польського боку. Ми й так йдемо у фарватері польської політики історичної пам’яті, наразі лише реагуємо, відбиваємося від цього».
Говорячи про себе як про історика, який багато років займається польсько-українськими відносинами, Богдан Гудь наголошує, що він воліє превентивно реагувати на можливі такі кроки з польського боку:
«Ще у 2013 році, потім у 2018-му й у 2024 році я видав книжку “Українці і поляки на Правобережній Україні”. А потім з’явилися дві мої книжки: спочатку — "Від Люблінської унії до Варшавської умови", а потім — "Від Люблінської унії до Волинських масакр".
У цих книжках я намагаюся представити українську точку зору на складні періоди нашого минулого. Ця українська точка зору водночас є досить специфічною, тому що погляд українського історика, опертий на документи, спогади і такі таке інше, переважно польських.
Тому 90%, а може й більше, присутності польських документів у моїх книжках, як і обґрунтування того, що я говорю чи пишу, свідчать про те, що з польського боку існує недооцінка власного бачення тієї складної історії, яка була. І водночас — велика недооцінка того, що нас поєднувало. Йдеться про Варшавський договір 1920 року, про який в умовах українсько-московської війни польська сторона, на жаль, дуже серйозно забула».
Слід додати, що пропозиції змін до закону про Інститут національної пам’яті Польщі ставлять в один ряд злочини нацистські, совєтські злочини та дії ОУН–УПА. Тобто, це категоричні й однозначні класифікації, які фактично прирівнюють українське націоналістичне підпілля до найзлочинніших політичних систем в історії, використовуючи неологізм «бандеризм».
Наскільки обґрунтоване таке прирівняння і якою мірою адекватний термін «бандеризм»? Скажімо, незрозуміло чи в разі прийняття згаданого законодавства УВО Євгена Коновальця попередниця ОУН Бандери підпадає під статтю? А ОУН Мельника? Томаш Стриєк:
«Знаєте, я не вважаю, що таке прирівнювання має історичне обґрунтування. І думаю, що сам термін «бандеризм» — це ще одна проблема цього законопроєкту, бо він функціонує лише в публіцистиці, переважно як лайливе слово. Ми не маємо наукової — ні історичної, ні політологічної — категорії «бандеризм», прийнятої і визначеної. Ми можемо говорити про «інтегральний націоналізм» або «радикальний націоналізм» — у таких типологіях політичної науки, ймовірно, і містилися б погляди ОУН на початку Другої світової війни. Але категорія «бандеризм» у науці не існує.
Отже, сама ця законодавча пропозиція викликає цілком обґрунтовану критику: вона спирається на термін, який не є науково визнаним і не відображає історичної реальності. Створюється аналогія зі «сталінізмом» чи «гітлеризмом», коли ідеологію називають від імені лідера, але у цьому випадку йдеться про безпідставне ототожнення і, фактично, про зарахування до кола злочинних ідеологій. Це не має ані історичного, ані наукового виправдання. І це ще один слабкий пункт президентської ініціативи».
Богдан Гудь теж звертає увагу, що немає чогось такого як «ідеологія бандеризму», і принагідно деконструює гранднарратив польської історіографії про антипольську акцію ОУН-УПА і звертає увагу на опобільний характер злочинів:
«На чим маємо дискутувати? Над ідеологією “бандеризму”, якої в природі не існувало? Спроба порівняти Бандеру й автора теорії інтегрального націоналізму Дмитра Донцова взагалі не вкладається чи, не лізе в жодні ворота. Тим не менше, з’явилася “ідеологія бандеризму”.
Тому, коли говорити про дану ситуацію, то щось доказувати, щось говорити залишається надзвичайно складно.
Я пропоную польським історикам просто відкрити документи, скажімо, Армії Крайової за 1943–44 роки з Волині, де виразно пишеться, що підрозділи Армії Крайової чинили ті самі злочини проти цивільного українського населення, як подібно відбувалося щодо польського населення з боку українських підрозділів і українського населення.
І дуже красномовною є, скажімо, доповідна Казімежа Банаха — представника польського уряду на еміграції, де він пише, що прийшов до нього один інтелігент із Ковеля й просив викреслити зі списків партизанського загону чотирьох своїх родичів. Чому? Тому що вони сказали, що пішли воювати за Польщу, а не палити, вбивати й грабувати.
Такі документи підтверджують, що «білих і пухнастих» в історії нема — злочини були по обох сторонах. Як колись написав Іван Лисяк-Рудницький, озвіріння було з обох боків».
Професор Гудь переконаний, що якщо польські та українські історики хочуть серйозно дискутувати, то вони мають сісти за спільний стіл і представити документи й довести їх вірогідність. Зокрема це стосується заяв польської сторони про величезну кількість поляків, вбитих ОУН-УПА:
«Поставмо питання: хто перевірив ці десятки тисяч убитих? На якій основі подається цифра 100 чи навіть 120 тисяч убитих поляків? І тоді можна буде говорити конкретно. Зрештою, є приклад групи Ігоря Галагіди, який ретельно задокументував кількадесят тисяч убитих українців у цій різанині.
Тож давайте будемо відповідальними й розуміти, що загострення наших відносин є вигідним лише Москві».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі
Матеріали підготував Назар Олійник