«Берлінчик», «Б.О.» — під такими псевдонімами Богдан Осадчук публікувався в еміграційному часописі Kultura. Понад 50-річна співпраця Єжи Ґедройця та Богдана Осадчука бере свій початок у 1950 році зі знайомства на Конгресі свободи культури в Берліні. Тоді двоє інтелектуалів, різних за походженням, але близьких у поглядах, уперше зустрілися й розпочали діалог, який згодом став однією з найважливіших сторінок польсько-українських інтелектуальних контактів ХХ століття. Вони обидва вірили, що майбутнє континенту залежить від порозуміння між народами Східної Європи, а особливо — між поляками та українцями.
«Ґедройць — редактор винятковий, здається, єдиний у своєму роді. Більшість редакторів завжди втручаються в текст або намагаються писати самі. Особливість Ґєдройця полягає в тому, що він сам не пише, а організовує тексти або пропонує концепції, ідеї, а потім вимагає від своїх співробітників. У такі моменти він дуже вимогливий, але водночас — надихає. Це, зрештою, надзвичайно важливо. Я стою на позиції, що Ґедройцю завдяки його рисам, я колись це назвав "литовською упертістю з польським серцем", вдалося створити щось, що не є просто журналом і не є звичайним видавництвом. Це історична інституція, якій немає рівних. Саме тому я до них приєднався. І це каже українець — Богдан Осадчук, не поляк. Але вони пішли на цей ризик — відмовилися від ревізіонізму щодо України, визнали статус-кво, і саме це стало основою співпраці. Але Ґєдройць відіграв історичну роль завдяки своїй відкритості до Польщі. І став чинником творчим, не лише формував думки, а й мав концептуальне ставлення до процесів, що відбувалися. Не було б опозиції після 1956 року без "Культури". Не було б, на мою думку, польського ревізіонізму, а потім KOR (Комітету оборони робітників), а навіть і "Солідарності" без Ґєдройця і без "Культури"», — спогад Богдана Осадчука з архіву Польського радіо.
У 1952 році на сторінках «Культури» з’явилася рубрика «Українська хроніка». З номера в номер він укладав своєрідний літопис української присутності у світі, збираючи уривки новин, сигнали з еміграції, непрямі свідчення з Радянської України. Для самого часопису вона мала особливе значення, адже відповідала Ґедройцевої концепції «нової політики Сходу» — ідеї порозуміння між поляками, українцями, литовцями й білорусами, без якої не може бути справжньої Європи. Через тексти Осадчука польський читач міг побачити Україну не як периферію імперії, а як окремий світ, що прагне свободи.
«Ґедройць від самого початку, від моменту створення "Культури", дуже дбав про збереження всієї можливої документації, яка стосувалася її діяльності. Це взагалі феномен, якщо йдеться про польську еміграцію чи будь-яку іншу польську культурну ініціативу. "Культура" була єдиною, де до цього ставилися з такою турботою. Наприклад, Ґедройць від самого початку Редактор збирав вирізки з преси, які стосувалися паризької "Культури", польських справ і польсько-українських відносин. У тому числі — зі східноєвропейських емігрантських видань. І сьогодні, якщо дослідники або просто зацікавлені хочуть дізнатися, який відгук, який резонанс викликали ті чи інші тексти в «Культурі», то у Мезон-Ляффіті є вся документація — велика книга з вирізками, що стосуються всіх польських справ», — зауважила публіцистка, що спеціалізується на історії України та польсько-українських відносинах, яка упорядкувала листування між Осадчуком та Ґедройцем, Боґуміла Бердиховська.
Однодумство Осадчука і Ґедройця не виключала конфліктів, які між ними траплялися. Зокрема, йшлося про російських емігрантів. Журнал «Континент», російське еміграційне видання, редагував Владімір Максімов. Задовго до його створення той відвідав Ґедройця у «Культурі», отримавши від нього своєрідне благословення й поради щодо організації еміграційного журналу. Коли «Континент» почав виходити, Ґедройць погодився увійти до його редакційної ради разом із Ґуставом Герлінґом-Ґрудзінським і Юзефом Чапським. Таке рішення викликало глибоке невдоволення Богдана Осадчука, який сприйняв участь польських інтелектуалів у російському еміграційному проєкті як зраду українських інтересів. На його думку, співпраця поляків із росіянами не могла принести нічого доброго. У певний момент напруження між ним і Ґедройцем було настільки відчутним, що Осадчук навіть почав ігнорувати ініціативи та прохання Ґедройця, посилаючись на зайнятість «важливішими для українців справами», ніж польсько-українські питання.
Втім, глибока спільність світоглядних позицій між ними дозволяла уникати тривалих конфліктів: більшість непорозумінь швидко залагоджували. Згодом окремі з цих конфліктних моментів набули нового змісту й відтінків, ставши частиною складної історії взаємин між двома мислителями.
«Проти співпраці російської еміграції з паризькою "Культурою" Осадчук був категорично. Однак, коли у 1977 році Ґедройць організував лист або декларацію представників східноєвропейської еміграції на підтримку України, за їх участю, Осадчук просто не міг стримати свого захвату. Адже під тим листом підписалися найвидатніші російські емігранти свого часу: Наталья Ґорбанєвська, Максімов, Некрасов, Владімір Буковській. Коли Осадчук побачив під декларацією, що проголошувала право українців на власну державність і незалежність, підписи таких росіян, він був у захваті. І пізніше, коли у 1984 році Осадчук створив квартальник Widnowa, він запросив до редакційної ради Максімова. Тож, це певна іронія долі, що співпраця, якій він так рішуче противився, згодом дала позитивні плоди, не лише у випадку Ґедройця, а й у його власній редакторській діяльності», — пояснила Боґуміла Бердиховська.
Доки Осадчук активно займався публіцистикою, він мав певний вплив як на українську, так і на польську політику. Після серпневого путчу 1991 року Верховна Рада України ухвалила Акт про незалежність, і країна здобула державну самостійність. Невдовзі після цих подій Іван Осадчук вирушив до Києва та Львова, де швидко встановив численні контакти в політичних і інтелектуальних колах. Його постать стала помітною в українському публічному житті вже за президентства Леоніда Кравчука, а за Леоніда Кучми, який двічі обіймав посаду президента, вплив Осадчука лише зріс. Водночас відомо, що до його рекомендацій прислухався і польський президент Алєксандр Кваснєвський. Осадчук послідовно наголошував на винятковому значенні польсько-українського порозуміння, вважаючи його необхідною передумовою стабільності в регіоні. Як і Єжи Ґедройць, Осадчук виходив із переконання, що подолання історичних упереджень між народами Центрально-Східної Європи має велике значення, проте ключовою умовою є саме взаєморозуміння між поляками та українцями — двома найбільшими народами цього простору. Богдан Осадчук — постать, яку високо цінували і в Україні, і в Польщі. Він був нагороджений двома найвищими державними відзнаками — Орденом Білого Орла та Орденом Ярослава Мудрого. Працюючи під псевдонімами Юрій Чорноморський (в українській пресі) та Олександр Кораб (у німецьких медіа), Осадчук залишався важливим голосом української публіцистики. Його тексти з’являлися у виданнях «Час-Тайм», «Голос України», «Високий Замок», «Молода Галичина», «День», «Політика і культура» та багатьох інших.
У 1990-х і на початку 2000-х він був причетний до всіх ключових подій у польсько-українських відносинах, а також він ініціював низку спільних освітніх і культурних проєктів, серед яких Колегіум польсько-українських університетів у Любліні, що проіснував понад десять років. Його діяльність визначила цілий напрямок польсько-українського діалогу наприкінці ХХ століття, ставши прикладом глибокого інтелектуального партнерства між двома народами.
Христина Срібняк